— Ті генерали були боягузи, інші нерішучі, ще інші — нездари. В усьому, мовляв, винний був панівний клас. А чи ж це справедливо, друзі? Ви на мене не ображайтесь, сеньйоре Пабло, — звернувся Ілля Григорович до старенького капітана, — але ви, як нащадок іспанців-завойовникїв, мали б знайти одне...
Його одразу урвав Крутояр і вніс поправку, сказавши, що сеньйор Пабло має в собі дещицю Індіанської крові, що він, так би мовити, більше переживає за своїх інкських пращурів.
— Прекрасно! — вигукнув запальний Самсонов. — Тоді давайте, не ображаючи ні Іспанців, ні перуанців, будемо говорити щиро. В чому ми можемо звинуватити інкських володарів і їхній генералітет? В млявості? Слабкодухості? Боягузтві навіть? Та це ж несправедливо! Уявіть собі на хвилю: на нашу планету висаджуються пришельцї з якихось інших далеких галактик, дуже схожі на нас, можна сказати, люди, хіба що вдягнені по-іншому і, звісна річ, з могутньою ударною зброєю, проти якої навіть наші ядерні бомби і лазерні пристрої — абсолютний нуль. І ось ця інопланетна банда, вдаючи з себе то друзів, то помічників, то гостей, раптом починає нищити й спопеляти наші міста, б'є по нас з небачених гармат, із страхітливих вогнеметів, з якихось плазмових прожекторів. То що сталося б з нами? Ми б усі заціпеніли. Масовий шок. Цілі держави, можливо, почали б благати милості й пощади у пришельцїв, запобігати їхньої ласки, терпіти їхню наругу. Знаємо ми такі шокові стани, такі загальні психічні стреси.
— В давній історії, звичайно, було немало сумних прикладів, — згодився зі своїм молодим другом професор. — Надто коли вища і технічно розвинутіша цивілізація чинила розбій щодо іншої, слабшої.
— Не обов'язково напад держави на державу. Бувають шоки і стреси страшніші, яким, здається, й пояснення немає. От хоча б тероризм Сталіна, його репресії і беззаконня, — перескочив раптово на зовсім іншу тему молодий географ. — Я б назвав такий стан "паралічем суспільної волї". Усе в народі враз паралізується. Мільйони людей бачили, що Сталін, порушивши ленінські норми, вдається до грубого насильства, спотворює ідею соціалізму, ганьбить високі ідеали революції, але піднятися на боротьбу проти деспота ніхто не наважувався.
Вся ця довга тирада, ясна річ, була проголошена Іллюшею українською мовою, і Крутояр не перекладав її для сеньйора Пабло. Старий капітан навряд чи й зрозумів би наші давні болі. Професор лише зробив, уже іспанською мовою, загальний висновок:
— Все, що ми говоримо, абсолютна істина. Можна лаяти, як це робить сеньйор Пабло, невдалих і нерішучих володарів інкської імперії, можна зневажливо оцінювати млявість дій інкських командирів. Та слід бути все ж справедливим і об'єктивним. Сеньйор Самсонов, — це говорилося для капітана, — назвав щойно одне цікаве явище: "параліч суспільної волі". Гадаю, що й ваші нещасні пращури інки піддалися такому паралічу, сеньйоре капітан. Може, ви цього не знаєте з розповідей вашої бабусі, то я вам розповім, що після розгрому в Кахамарці імператорського двору, після полонення самого Атауальпи і всіх його вельмож, слуг, офіцерів, дружин, мільйони людей в інкській державі впали буквально у відчай і якесь дивне оціпенїння. Якщо вже син Сонця потрапив до рук пришельцїв, то що вже казати про простий люд. Ба, вся держава опинилася в стані духовної прострації, отого самого "паралічу суспільної волї", про який щойно говорив наш шановний сеньйор Самсонов. На іспанців дивилися, як на посланців самого бога. Перед ними падали ниць, їх жахалися, від них тікали в гори і ліси.
Розповідають, що, коли Франсіско Пісарро прибув до Кахамарки, особистий посланець імператора Атауальпи, з'явившись до нього, упав перед ним навколішки, торкнувся чолом землі і, дивлячись на зухвалого завойовника переляканими очима, назвав його "сином Вїракочі", себто сином бога небес, шо володіє морями, океанами і землею, що кидає на землю громовиці, надсилає град і сушу, нищить людство мором.
Був іще один випадок. Брат Франсіско Пісарро, такий же пройдисвіт і лайдак, як і він, вломився в один священний храм на честь бога Пачакамака. Індіанці спробували перепинити йому дорогу. Вони були певні в тому, що кожен, хто зважується на таке святотатство, негайно має вмерти. І що ж ви гадаєте? Смерть не вразила зухвальця. Він із своїми вояками став безцеремонно збирати золоті прикраси храму, зривати оздоби, дорогу матерію, коштовні камені. І що ж? Нічого злого не скоїлося з грабіжниками в срібних латах. Навпаки, в цю мить — треба ж такого збігу обставин! — у місті почався сильний землетрус, храм задвигтів, посипалося каміння. Ще більший жах охопив індіанців. Однак іспанські "лицарі" і на це не зважали. Вони грабували святилище. І тоді по всій гірській окрузі рознеслася вістка: "На землю спустилися боги в білому металі! Ці боги увійшли до свого храму і чинять там священні ритуали! Падайте до їхніх ніг, о люди, і благайте у них помилування!".
— Ну, та годі згадувати страхіття минулого, — мовив врешті Крутояр. — Ваша історія — святилище, в якому не менше цінностей, ніж у храмах Пачакамака. Тут кожна стежка в сельві береже сліди вашого мужнього народу.
— Жаль тільки, ніхто не цікавиться минулим моєї землі, — зітхнув сеньйор капітан.
Крутояр обняв старого за плечі.
— Зацікавляться, друже! Кожен камінчик обстежать, кожну стежинку освятять добрим словом і шаною.
На старого ці слова, однак, подіяли недобре, вони, мабуть, щось нагадали з минулого, і він мимоволі аж зіщулився. Помовчавши, ще міцніше вхопився за стерно і раптом став розповідати про одного свого знайомого із столиці. Той знайомий раніше був учителем, а коли народ обрав покійного Матаразо своїм президентом, його призначили міністром шкіл. Він любив свою землю, і капітанові Пабло не раз доводилося на маленькій ланчії переправляти сеньйора міністра у верхів'я Ріо-Оскуро. Сеньйор міністр казав капітанові Пабло, що тут під кожним каменем похований герой, що тут треба докопатися правди... Потім, коли президента Матаразо вбили, сеньйор міністр...
Пабло раптом змовк, немов спіткнувся об корч. Та, помітивши співчуття й увагу на професоровому обличчі, повів далі притишеним голосом:
— Наш сеньйор міністр пішов у сельву, пішов до своїх друзів, щоб не потрапити в руки карабінерів... Я сам рятував сеньйора міністра... Карабінери переслідували нас три доби і тяжко поранили сеньйора міністра...
— Він помер? — схвильовано записав професор.
— Ні, сеньйоре, — усміхнувся лукаво капітан. — Пабло вміє рятувати своїх друзів. — На якусь мить він змовк, вдивляючись в темряву, різко повернув стерно ліворуч, випрямив його і, полегшено зітхнув, дещо хвалькувато подивився на професора. — Ми доставили сеньйора міністра на Касік'яре до білого лікаря, і той врятував йому життя. Цю людину я шануватиму, скільки житиму: чужоземець з-за океану, тоді він у цих краях щось шукав і лікував червоношкірих... А це чув я, що буцімто знову він опинився тут: летів через сельву із своїм сином і зазнав аварії...
— Стривайте! — обірвав капітана Крутояр. — Коли це сталося?
— Та, кажуть, рік тому...
Радісний здогад схвилював Крутояра. Хіба не буває в світі чудес! Звичайних і незвичайних чудес, які розкривають перед нами найземніші, найреальніші справи?
Цей капітан Пабло, виявляється, не такий простак...
— Послухайте, кабальєро, — тамуючи нервовий дріж, обізвався Крутояр по хвилі, — я мушу знати, де мешкає ваш добрий друг лікар з-за океану. Мені здається, це та людина... Ні, ні, ви не бійтеся нас, сеньйоре капітан!
— Росіян я ніколи не боюся, — з чуттям гідності мовив Пабло. — Я знаю, що ви прийшли з добрим наміром.
— Де ж мешкає ваш лікар?
Пабло винувато знизав плечима. Хто його знає... Останній раз чужинця бачили недалеко біля Ріо-Падамо.
— Ріо-Падамо? — перепитав професор. Так, сумніву тепер не могло бути: лікар із сельви й Ван-Саунгейнлер — одна й та сама особа...
Надія в професоровім серці міцніє. Він питає старого Пабло, як можна дістатися до Ріо-Падамо. Пабло запалює люльку. Довго мовчить. Потім каже:
— Дорога важка, але з надійним провідником можна пройти через ліс і пробитися до порогів. Далі місіонерська стежка — ріка Вентуарі...
— Сеньйоре капітан! Ходімте до нас у каюту, покажете мені дорогу на карті.
В маленькій комірчині Пабло розгортає на столі жовту, потерту на згинах карту.
— Ось початок дороги. Я висаджу вас у селищі каучеро, і ви підете сельвою. — Він проводить гострим пальцем по ледь помітній ниточці ріки. — Якщо нічого не трапиться, через два дні ми будемо в селищі.
У САМСОНОВА
РІШУЧИЙ ХАРАКТЕР
Одноманітна, каламутно-сіра гладінь Ріо-Оскуро. На обрії здіймаються гірські хребти. Чорна стіна сельви то підступає до самого суденця, то відсувається кудись у далечінь, мов розкриває перед ним свої обійми.
Часом на берегах трапляються поселення, мізерні, майже непомітні в безмежному океані лісу.
Це житла індіанців і злиденних каучеро. Одні — на високих палях, інші — просто на широченних, розлогих кронах дерев, немов гнізда величезних птахів.
— Дивися! Індіанці! — гукає Олесь з носа "Голіафа", де він годинами простоює, споглядаючи величні картини тропіків.
Двоє темних смаглявих тіл на високому човні. Один індіанець майже лежить на борту, другий стоїть із списом у руці і орлино-гордовитим поглядом озирає ріку. Довгі пера прикрашають його голову. Капітан Пабло пояснює, що червоношкірі ловлять рибу. Як ловлять? О, хитрі бестії! Ставлять на бистрині великі кошики з отруйною травою, потім спускаються нижче по течії і чекають, доки очманіла риба припливе їм у руки.
І знову жовті хвилі ріки і спекотне сонце... Поліцейські патрулі спиняють суденце. "Документи, сеньйори! Просимо, сеньйори, дорога вільна, але остерігайтеся сельви!"
Втомлені, посірілі обличчя мандрівників. Спека відібрала в них сили й бадьорість, перетворила на добровільних бранців маленької дерев'яної в'язниці, що гойдається на хвилях. Не рік, не два снують по Ріо-Оскуро кораблі й ланчії, давно пролягли тут траси найсучасніших корабельних компаній, але ріка залишилася тією ж, що була сотні й тисячі років тому, — пустельна і непривітна. Та ж сама ворожість зяє в рудих її нуртовиннях, і тією ж моторошною, зловісною пусткою віє з безлюдних лісових хащів.