А за нею, на узвишші, виднілася хатина.
Старий рибалка знову пішов очеретами і незабаром вони наштовхнулися на розтрощену напівзігнилу корму човна, потім на рештки борту, що тирчали з води, ніби тут потерпіла катастрофу якась шхуна, а вже після неї відкрилася полога, поросла травою кам'яниста коса, обабіч якої чорніло ціле кладовище човнів, напівзруйнований пліт, та спорохнявілі колоди, а далі, у невеличкій затоці, виднілася навіть рубка напівзатопленого катера.
— Оце він і є — острів Чорна Скеля, — знову озвався рибалка. — Тут багато острівців таких собі, як ми кажемо, "наплавних": сьогодні їх намулило, завтра розмиє зливами. І тільки чотири давніх. Але най— древніший, мабуть, цей. І найбільший. Туди, далі, за ним починається заплава річки Чундуклеї, яка заходить далеко в степ. Там гектарів із двісті очеретів і теж є кілька острівців, тільки менших. У війну в тих плавнях навіть діяв невеличкий партизанський загін. Та й просто так люди переховувалися, від фашиста рятуючись. Особливо влітку.
— То це там знаходиться Кричинецький острів?
— Там. Степом до нього ближче. Але посеред трясовини він, страшної трясовини. Хто тобі розповідав про нього?
— Заради Кричинецького й приїхав сюди.
— Та ну?! Отже давно знаєш про нього? Чому ж мовчав?
— Ви не цікавилися. До речі, про те, що там відбувалося під час війни, ви знаєте?
— Там багато дечого відбувалося, — стенув плечима рибалка. — І в війну, і до війни.
— Про моряків чули?
— Моряків? Тих, що з десанту?
— І про загибель Захара Шаблюка.
— Он воно що? Значить, приїхали розбиратися, — задумливо проказав Крижань. — Тепер усе зрозуміло. Іриньо Козарук написав? У газету?
— Написав.
— Свята душа. Всі давно змирилися, а він, бач, ні. Відстоює.
— Отже вам теж дещо відомо? Пі час війни ви, мабуть, були?..
— Що я знаю, те знаю, — досить різко перебив його рибалка. — Я можу багато дечого наговорити. А ти сам розберися, що й до чого. Щоб усе по-чесному.
— Але ж ви теж могли б... по-чесному...
— На мене, старого, не зважай. Допитуйся в інших. Хтозна, раптом у мене в цій анафемській бієчці Грипі з нашими "правдолюбця —
ми" свій інтерес? Отожж бо й воно! Ти мене краще про острівець розпитай, про Кричинецький. Розповім усе, що знаю. Шкода тільки, що знаю не все.
— Тоді — що знаєтею
Крижань помовчав, озирнувся на сповиту серпанком стіну очерету і, спохмурнівши, немовби і ці спогади ворушити йому не хотілося б — жалкує, що напросився — проказав:
— Розповідатиму те, що сам чув. А чув, що колись давно, там, на Кричинецькому, козаки залишали таємну залогу, засідку таку — зо два десятка козаків, які й розвідкою займалися, і татарів та турків переймали — старий на веслах підігнав човна до берега неподалік затопленого рибальського сейнера, але сходити на берег не поспішав. — Так от, якось татари вирішили знищити цю залогу. Вона їм тут — як більмо на оці. Але піди знищ. Спробували пройти до острова на трьох човнах, але козаки вдарили по них із рушниць. Тоді сотня татарів подалася бродом. Мабуть, не знали вони, харцизяки, яка там трясовина бродом. Кілька годин долинав потім до залоги і поближніх хуторів крик яничарів, яких повільно засмоктувало болото. Відтоді й острів звуть Кри— чинецьким. Може, так воно насправді було, а може, легенда... Хоча схоже на правду. Бо дід мій розповідав, що був серед тієї залоги і наш предок, козарлюга Крижань. А що ми, Крижані, козацького роду — то це давно відомо. Та й Шаблюки, якщо хочеш знати, — теж.
— Такі легенди здебільшого правдиві.
— Отож. А ще розповідають, що біля Чорної Скелі партизани переховували зброю. Там, між кам'яними плитами, є сухий вибалочок, а в ньому щось схоже на печерку. В ній партизани і влаштовували свій склад. І так добре замаскували, що двадцять разів можна було пройти повз неї і не помітити.
— Ага, це вже цікаво. Вже якась зачіпка. Скажіть, Захар міг знати, де саме вони ховають зброю?
— А тут і гадати нічого: знав. Сам і перевозив її у човні. Захар у них нібито за розвідника був. Спочатку вони тримали свій арсенал у селі, в одного дядька в сараї. Місце однак виявилося ненадійне. Ну, Шаблюк і допоміг їм. Кому-кому, а Шаблюку партизани довіряли.
— І складу цього карателі тоді не знайшли?
— Не знайшли, це точно.
— Отже Захар все ж таки не видав його? Ось вам і доказ того, що він не зрадник! Що ж до поліцаїв, то Шаблюку вони довірилися тільки тому, що іншого провідника просто не знайшлося.
— Та довірилися, щоб їм!.. Такого хлопця зі світу звели! Нікому не вір, що нібито він справді хотів довести німців до острова, але збився зі стежини. Бо дехто й таке казатиме, а ти не вір. Збитися він міг би, якби йшов бродом, якого добре знав. А він же повів фашистів іншим шляхом, щоб у найстрашнішу трясовину. Там колись глибочезна западина була, так ото її затопило, замулило... Виборсатися звідти вже неможливо.
— А ви точно знаєте, що він повів їх не стежкою, а через западину? — вражено перепитав Оснач.
— Що ж тут знати? Так і повів.
— Розумію, впевнені. Але як це можна довести? Є хтось, хто підтвердив би ваші слова? І не просто підтвердив. А щоб переконливо.
Радомир з нетерпінням чекав на його відповідь, одначе рибалка несподівано замовк. І тільки після тривлої паузи, що потрібна була їм, аби мовчки витягти човен на берег, похмуро мовив:
— Чого дарма допитуєшся? Я там не був, слід у слід за Шаблюком не йшов. Кажу ж тобі: докопуйся. Зрадник — то зрадник, а ні... Тільки щоб раз і назавжди міг сказати: "Ні!". І відстоював це своє "Ні!"
Позаду них рапотом почулися кроки. Обидва озирнулися. Неподалік, біля пригаслого вогнища, стояв кремезний парубійко років шістнадцяти. Шерстяний спортивний костюм, в'язана шапочка, в руці книжка.
Вогневище було велике і, з усього видно, давнє. Проте користувалися ним зовсім недавно. Обабіч нього чорніли свіжозакіптюжені рогачі, а поруч, між камінням, стояв обчаділий казанок.
— Оце він і є — Козарук, — полегшено якось зітхнув Крижань. Ніби поява Грипі одразу знімала всі питання, що стосуються загибелі Захара Шаблюка.
— Тільки не треба зараз про човен... — прошепотів Оснач старому. — Не час. Потім.
— І не казав би нічого, — пробурмотів Крижань, відходячи назад. — Поговори сам. Я тільки заважатиму. Тут побуду, біля човна.
— За човен ви пробачте, винен, — розгублено всміхнувся Козарук, по-своєму витлумачуючи ситуацію. — Треба було запитати, попросити. Але ж... Одне слово, пробачте. Ольга вже повернула його. Напевне, десь у плавнях розминулися з нею.
— Не розминулися, — розважливо заспокоїв його Радомир. — Човен на місці, все гаразд. Але нам з тобою треба поговорити.
— А ви... той журналіст? Учора приїхали?
— Учора. Ольга розповіла?
Гриня мовчки кивнув. Якусь мить Оснач вагався, не знаючи, як побудувати цю зустріч. Він побоювався, що Гриньо може замкнутися в собі. А хотілося, щоб розмова відбулася — серйозна, одверта. Ради якої тільки й варто було добиватися у ці краї.
— Я так і не зрозумів, остров'янине: ти що, перебрався сюди надовго?
— Та як вам сказати? На кілька днів, — відвів погляд Козарук. — Хоча з радістю перебрався б на все літо.
— Ну, в цьому ти не оригінальний. Я теж не відмовився б відпочити в такому райському куточку. Тиша, птахи, чисте повітря, вудочка... Але нічого не вдієш: життя диктує свої умови. Так що вважай мене гостем, показуй володіння. — З'ясовувати причини, які спонукали Гриня до цього робінзонства, Оснач поки що не наважився.
Острівець був, на диво, кам'янистий. Майже на кожному кроці зустрічалися порослі зеленим мохом валуни, а травяні килимки зеле— навіли тільки в западинах-оазисах, на занесеному степовими бурями грунті.
Сама Чорна скеля звідси, із лощини, нагадувала почорніле, пошматоване штормами вітрило, та й невелича печерка, в якій навряд чи могло б уміститися троє людей — була нібито каютою яхти-ост— рівця. А загалом у цьому острівцеві Осначеві ввижалося, щось дивовижно романтичне, жюль-вернівське, і якби не очерет, що майже впритул підступив до нього з трьох сторін, важко було б повірити, що знаходишся посеред степового озера, а не в якомусь закутні океану. І приземкувата хатина з розкошланою очеретяною стріхою — ця жалюгідна подоба людського житла, тільки підсилювала відчуття відокремленості від світу.
Позаду скелі, навкруг ще одного вогневища — теж, мабуть, дуже давнього, бо ніша, в якій воно знаходилося, закіптявіла до антрацитової чорноти — визирали з трави три опуклі, ніби закам'янілі черепи велетнів, камені. Після невеличкої екскурсії по острову на цих каменях вони і присіли.
— Сподіваюсь, у понеділок ти вже з'явишся в школі? — мовив Оснач ніби між іншим.
— З'явлюся, звичайно. Хоча з'являтись туди вже не хочеться.
— Розчарувався науками? Не бачиш перспективи? Конфлікт з Маркіяном Маркіяновичем? Тільки одверто, одверто.
— Ви вже знаєте і про конфлікт?
— Поки що тільки припущення. Але із джерел, гідних довіри, стало відомо...
Підійшов Крижань і вони обидва замовкли. У човні старому не сиділося та й, мабуть, цікаво було послухати пояснення Ірині. Він підійшов, проказав: "День сьогодні буде спекотний. І риба вже біля острівця. Багато риби. Сітку б сюди", сів на вільний камінь і заходився обстругувати рибальським ножем невеличкий корч, що потрапив йому до рук. Оснач побоювався, що присутність Крижаня стримуватиме хлопчину, але просити рибалку, щоб той знову залишив їх удвох, уже не міг.
— І все ж таки. Про конфлікт вам розповів сам Маркіян Маркія— нович? — повернувся до розмови Гриньо.
— У мене було дві зустрічі з твоїм учителем. Але він мовчав. Тому почнемо з твого листа. Я прочитав його дуже уважно. І тут уже де з ким поговорив. Але поки що мені важко з'ясувати, як воно там усе сталося, тоді, в сорок четвертому. А без цього поїздка моя нічого не варта. Давай домовимося: ти розповіси про Захара Шаблюка все, що тільки знаєш — про його захоплення, підпільну роботу, загибель... А ви, Георгію Миколайовичу, в свою чергу, додасте до цієї розповіді все, що відомо особисто вам. Згода?
— Якщо вже ви приїхали... — розвів руками Козарук. Тільки тепер Оснач уважніше придивився до нього. Перед ним стояв досить кремезний хлопчина, з борцівською шиєю і боксерськими плечима. Та й у гострому погляді чорних очей теж уже досить виразно проявлялася твердість характеру.