Хватит бороться до "камня на камне". Самое время собирать те самые, из нами же разрушенного, камни и... творить. Одесса — из тех городов, которые всю свою историю гордились своими великими творцами, не сотворив при этом ни одного великого разрушителя.
ПОБАЧЕНЕ ОЧИМА СЕРЦЯ
Наталя Бутук. Моя любове. Поезії. Київ, 2001
Наталя Бутук належить до тих чистих і витончених ліриків, чиє ніжне, сповідальне і, водночас, пророче слово зароджується із найчуттєвіших глибин душі, зі святої нездійсненності мрій і висвяченої омріяності спогадів. Як і будь-кому з ліриків, ій, звичайно ж, доводиться послуговуватися одвічними, сказати б, канонічно-любовними поняттями, висловами та ритуальними заклинаннями. І все ж таки образна система її творів пройнята якоюсь особливою, наповторною афористичністю подільського літа; отією метафоричною таїною, якою сповите буття кожного подолянина, що поважає себе, і яка зароджується із язичницьких обрядових традицій предків наших та сягає астральної ментальності сучасників.
Про який би твір не йшлося, він завжди найточніше, найвиразніше сприймається тоді, коли постає перед нами на тлі творчої і суто житейської постаті самого митця, у контексті його долі. Саме в такому контексті життєвих зламів, колізій і трагедій сприймається, наприклад, більшість лірико-філософських поезій Лесі Українки, Дмитра Павличка чи Ліни Костенко, або прозових творів Василя Стефаника, Джека Лондона чи Антуана Сент-Екзюпері... Тож не лише назва першого зшитка цієї збірки — "Очима дитинства", а й первісна суть, джерельний психологізм всієї книжки стають зрозумілішими, якщо зважати на те, що витворено її поетесою, котра ще в дитинстві втратила зір, і відтоді усе реалістичне світосприймання її виявляється пропущеним через незгасиме відтворення предметів і явищ, які Наталя встигла осягнути ще в ті літа, коли здатна була хоч трішечки, бодай напівморочно, спілкуватися зі світом Божого світла й земних образів.
Проте, за всієї трагічності свого становища, поетеса зуміла не лише зберегти відбитки непогасного дитячого прозріння, але й мужньо, талановито розвинути отой образний, внутрішній зір, котрийподеколи дозволяє бачити, осмислювати, душею осягати навколишній світ і людські долі в ньому значно виразніше, ніж це вдається людині зрячій фізично, але затьмареній, зачерствілій душевно. Ось чому кращі поезії Наталки Бутук здатні відлунювати в серці читача не стільки пронизливою тугою за власним "нездійсненним", скільки відчуттям вселенського болю:
Я, мов Кассандра, чорну долю, Закривши очі, серцем бачу, І від безсилля гірко плачу, Чужою пройнята бідою.
"Бачення серцем" уже давно стало для Наталки тим визначальним принципом, за яким осягається істинність сприйнятих і співпережитих нею реалій, отим "журавлиним ключем", яким вона як поетеса навчилася "відкривати свою душу" для співчуття і життєвої самодостатності, для віри в природну людську щирість, а отже і в саму людяність.
До своєї першої віршованої збірки поетеса Наталя Бутук ішла давно. Склалося так, що майже двадцять років тому мені випала честь благословити її віршовані спроби — тоді ще під дівочим прізвищем Чухрай — на шпальтах одеської обласної молодіжної газети "Комсомольська іскра". Відтоді голос її поетично та філософськи змужнів і професійно вивершився. Вона закінчила філологічний факультет Одеського державного університету імені І. Мечникова та фахово визначилася як учитель української словесності. Твори Наталі все частіше з'являються на сторінках обласних газет, лунають по радіо й телебаченню. Вона двічі ставала лауреатом обласного літературного конкурсу "Південна ліра" (1999, 2000 роки), а також лауреатом конкурсу імені К. Паустовського (1999).
Одне слово, роки творчого сходження Наталі Бутук засвідчили, що в літературі вона людина не випадкова, що лірична муза заполонила її душу давно й остаточно. Тож давайте по-читацькому щиро благословимо її при цьому поетичному первісткові, народженому — як і будь-яка істинна поезія — з мужності, таланту і неземної вселенської любові[6].
ХРОНІКА СІЛЬСЬКОГО ІНТЕЛІГЕНТА
Цікаве і недосліджене це явище — інтелігенту сучасному далекому, навіть щодо райцентру свого віддаленому, українському селі.
Самотньо здіймаючись над провінційністю буття і мислення, плекаючи рідну мову посеред велелюддя суржикомовної безмовності; свято оберігаючи зародки інтелігентності і духовного аристократизму — посеред повені культурного і духовного зубожіння, він залишається тим останнім хранителем українського національного духу, який усіляко оберігає економічно, соціально та духовно зубожіле село від остаточної його деградації.
Саме до плеяди таких сільських інтелігентів належить й учитель з далекої Ульянівки Миколаївського району Сергій Мефодовський. Увібравши в себе красу природи рідного подільського села Шершенці, що на Кодимщині та збагативши материнське слово одеськими філолого-університетськими студіями, він якось уранці прокинувся молодим учителем української мови та літератури сільської школи і відтоді, ось уже майже впродовж тридцяти семи років, залишається вірним своєму далекому — але не глухому! — селу; скромній, але відданій одвічному покликанню школі; і звичайно ж, щирому захопленню всього свого життя — лірико-філософській поезії, народному гумору та газетно-публіцистичному слову.
Для поколінь усіх віків, Переступивши п'єдестали, Ви в бронзі пам'яті постали Перед очима земляків.
І все ж тривожно клекотить, Холоне в жилах кров і терпне: Ви це ж криниця невичерпна, З якої пить не перепить.
...Хоч посивіла голова.
Але ж у серці квітень, квітень.
...Кладу до пам'ятника квіти і зайві. Зайві всі слова.
Це — з поезії Сергія Мефодовського "Степану Олійнику на його Енну весну". Одеська Миколаївщина, в якій випало вчителювати Сергієві Мефодовському, творчо і біографічно пов'язана з долею визначного українського поета-гумориста Степана Олійника. Саме тут, у Левадівці, де минуло шкільне дитинство поета, щороку відбуваються Олійниківські читання, на які з'Ьвджається цвіт української гумористики. Тут вшановують поважних лауреатів премії ім. Степана Олійника. Так от, Сергій Мефодовський завжди був тією творчою людиною "з місцевих", яка газетними публікаціями, віршами, участю у мистецьких заходах незмінно відгукувалася на ці події.
Незважаючи на те, що Сергієві Мефодовському випало жити в такому відстанями та бездоріжжями віддаленому селі, впродовж десятиліть свого провінційного буття він намагався залишатися в руслі всіх культурницьких подій свого краю, рідного філфаку і літературного буття області. Саме це й засвідчують зібрані під обкладинкою його збірки "Дякую долі" статті, в яких він відгукується: на книжку спогадів "Про Степана Олійника" ("Увічнений у слові"); на відхід у вічність наставника цілого покоління філологів, професора — літературознавця Івана Дузя (вірш і стаття "Життя духотворна краса"); на творчість знаного гумориста й незмінного учасника Олійниківських читань Полікарпа Шабатина ("Плідний ужинок майстра"), А також чимало інших публіцистичних статей, заміток та поезій, які свого часу публікувалися на шпальтах "Чорноморських новин", "Одеських вістей", "Думської площі", "Слави і честі" та кількох інших обласних видань і, звичайно ж, у місцевій районці. А також у колективних збірках: "Ярмарок сміху", "Жартома і всерйоз", "З глибин степів".
Свого часу я вже казав: "Усі письменники жити в столиці не можуть і не повинні. Інша річ, що кожен письменник повинен писати, жити і являти свою особистість настільки яскраво, щоб навіть найвіддаленіше село чи хутірець, до яких закинула його доля, перетворювалися на духовно-мистецький центр, на справжню літературну столицю, якими були і залишаються, скажімо, покутське село Русів — для Василя Стефаника, чи донська станиця Вешенська — для Михайла Шолохова".
Ось і Сергій Мефодовський уявляється мені постаттю, яка духовно олюднює і своє село, і свій край; яка, підносячи свою непровінційну провінцію до рівня своєрідного культурно-духовного осердя, нагадує багатьом іншим інтелігентам, що в будь-яких краях і за будь-яких обставин вони повинні залишатися інтелігентами. І не розчинятися, "щоб бути як усі", в масі споживчого обивательства, а підносити своє оточення до рівня національної та духовної самоусвідомлюваності.
Згоден, не все в цій збірочці рівноцінне. Виразно позначається на ній, передусім, ота контрастна неспівставність "заміточки з районки", яку не зовсім доречно вміщено поруч із цілком пристойною поезією. Але...
Як на мене, важливо, що і в поезії, і в прозі слово Сергія Мефодовського щире, по-житейськи мудре та душевно схвильоване. Він уміє залишатися вдячним своїм учителям та наставникам; телефонно і газетно відгукується на публікації своїх студентських друзів та однокурсників, що стали відомими науковцями, письменниками чи журналістами, щоб незаздрісно підтримати їх або й разом із ними порадіти.
Опубліковані тут гумористичні вірші, фрази та іронічно-філософські мініатюри засвідчують, що Сергій Мефодовський володіє афористичним мисленням та образним світобаченням, що він уміє сприймати і відтворювати красу рідного краю, живучи при цьому і його історичною минувшиною, і його соціальними та екологічними тривогами.
Вже як це "вступне слово" було готове до друку, я раптом знову замислився над тим, з чого розпочинав знайомство з рукописом: "А як, все ж таки, слід визначати жанр цієї книжки?" І відповів собі: "Мабуть, найвірогідніше буде назвати її "Хронікою духовного буття сільського інтелігента". А потім, ще раз перечитавши, переконався: саме такою і слід її вважати!
К ИСТОКАМ НРАВСТВЕННОСТИ
Четыре вопроса, заданные редакцией газеты "Вечерняя Одесса"
председателю правления Одесской областной организации
Союза писателей Украины
Богдану Сушинскому
1. Какое событие общественно-политической жизни страны, республики за последний год кажеться вам наиболее значимым? Ваш прогноз развития событий на текупщй год.
— За захлестнувшими нас войнами законов, волнами межнациональных обид и амбиций, парадами суверенитетов и парламентского словоблудия, мы и не заметили, как, освободившись от приказного, казенного безбожества, словно река из мрачной теснины, потянулась...