Крижі

– Спокійно! Заводь, вовком вий – ніхто не почує.

– А я не хочу.

– І я не хочу!

Поставивши мідницю, витерши табурет, він садить на нього дівчинку. Застеляє їй рушником шию, наказавши, щоб міцно держала його собі на грудях. Ножиці в руках – цях!

– Перестань гойдати ногами чортів! І не ворушись. Ножиці – не вода, ще втну, пущу кров і сам злякаюся. Сиди рівно, то я рівно і підстрижу тебе. Напереді готово. Тепер ще коло вух. Коло вух найважче. Мушу квапитися: поки коси мокрі, бо коли висохнуть, розпухнявіють, не добереш, де підбирати, а де й не чіпай. Може, я і не втраплю, як твій батько. Він майстер-перукар. Садовив на високий стілець перед великим дзеркалом, чик-чик машинкою. Пригадую: закутав мене білим простирадлом, дивися, каже, на себе, а я вириваюся, реву. Держи його, Сильвестре, каже твій батько моєму батькові. Обпатлачуй, печи його швидше, Науме, відказує мій батько твоєму, втримуючи мене за плечі.

Дівчинка сміється.

– Тобі смішки!.. А я собі думаю: десь-то твій батько підстригає між боями солдатів. Пішли в атаку, а чи відбили атаку, перепочинок, і, ймовірно, твій батько підстригає мого, як ось я тебе. Що, не віриш? Не може бути? Ще й як може бути! Я так у це вірю, як у те, що ти сидиш на табуретці. Ні, я у це вірю ще більше. Твій і мій батько, наші батьки повернуться. Вони нас визволять. Ми дочекаємося. Але ти мовчи, нікому й ніколи про це не проговорись!

Дінка зітхає і серйознішає.

– Не зітхай, як стара, бо я того не люблю. Якщо не вірити у своїх батьків, то й жити не треба. Я б тобі ще не таке сказав, але ти мала… Ех, якби ти могла глянути в дзеркало. Коло одного вуха я вже впорався. Зараз і друге твоє вушко буде, як у віконечку.

Ножиці клацають. Він раз за разом віднімає їх і поцяхкує в повітрі, як справжній перукар.

– І чому в дівчат так швидко відростають коси? Невже правда, що в дівчат ростуть коси, а в хлопців розум? І чом ти, Дінко, не хлопець?

Вона схлипує і пускає кінці рушника.

– Недогода нашій дівці! – кидає Мартин. – Та ти поглянь: твої вушка у віконечках. Та щоб із такими космами, як у тебе, справитись, – сам твій батько чи й справився б. Давай я тебе обмету, – стріпує рушника, дмухає їй на щию. – Зіскакуй на землю й підмітай долівку!

Він підкладає в грубку дрівець. Дівчинка никає, визбируючи свої кіски.

– Неси в грубу. Я зараз і віником підмету; щоб ніде чорненька волосинка не завалялася. Все треба спалити. Зі сміттям. Дощенту. В тебе чорні коси, а в мене темно-русі. Якщо ми самі себе не збережемо, то хто за нас заступиться?!

Сміття й настрижене волосся, звиваючись, шкварчить на вогні. По хаті бігають лякливі спалахи.

– Ти думаєш собі, що я нічого не боюся, що мені нічого не страшно? Хай і не все сіре – вовк, але у страху очі великі. Я часто над цим сушу голову, і моя голова часто від цього розколюється. Батька мобілізували, він на війну, а нас зайняли фашисти. Як жити? Хіба не страшно? Твоя мама привела тебе, вже ні твоєї мами, ні моєї – ще страшніше. Чого ж нам іще боятися?

Він сидів на стільчику, дивлячись на вогонь.

– Тепер усім страшно… А вчитель, Корній Терентійович, оповідав так. Колись Наполеон, ставши імператором, рушив завойовувати світ. У нього був такий звичай: захопить місто і вимагає контрибуції, грошей. От захопив він місто та й обклав його: "Несіть мільйон!" Урядовців охопив жах: "Пане імператоре, такої сили грошей нема". – "Несіть!" Вони побідкалися, але принесли. А він: "Несіть ще мільйон!" Урядовці й збирачі грошей затрусилися з переляку, та що мають робити? Пішли обдирати місто. А Наполеон виїхав у кареті на прогулянку. Наглянув урядовців, збирачів і запитує, як справи. Ті зігнули голови й кажуть: "Половина мешканців міста втекли світ за очі, втікають й інші, кругом плач і ридання, хто через неймовірні податки повісився, а якась жінка з немовлям скочила в криницю й втопилася". А імператор мовби і не чує їх: "Несіть мільйон!" І вони принесли. Тоді він знову закричав: "Ще мільйон!" І знову виїхав у кареті. Перестрів урядовців, збирачів і запитує: "Де мій мільйон?" Ті мовчать. "Вам що, заціпило? Чи, може, народ не дає?" Ті й відповідають: "Пане імператоре, народ сміється". – "Припинити збір! Припинити негайно", – крикнув Наполеон.

Мартин розсміявся. Дівчинка усміхнулася й собі, але якось непевно.

– Нам теж, Дінко, тільки й залишається, що сміятися. А що ж нам з тобою ще лишається? Не такий чорт страшний, як його малюють! І фашисти не страшні. Навіть пупгестапівець. Ти знаєш, як він полетів з коня? Так полетів, що аж перекинувся. І за боки чухався, і вхопився за пістолета. Вони всі полетять, як гнилі груші. Треба тільки добре потрусити. Посиплються, ще й пощади проситимуть. Вони гнилі, і їхня сила гнила.

Тепер і вона сміялася.

Полум'я в грубці пригасло – пригас і їхній сміх. Мартин спохопився, подав дівчинці яблуко.

– Їж, мені Оленка дала, – але не оповідав, як ніс яблуко і як на нього напали, набили. Яблуко він сховав за пазуху, а потім воно кілька днів улежувалося.

Дінка крутила яблуко в руках, обнюхувала, не зважуючись вгризтися в нього зубами. А коли зважилася і коли яблуко затріщало, він попросив її:

– Про Корнія Терентійовича ти щоб і не заїкалася… Він – наш! – і замовчав.

Вона кусала яблуко.

Він хотів розповісти їй, кого у Вовчому яру вони знайшли, але передумав.

– Я б, може, сміявся, якби не боявся за тебе. Я не смію нікому про тебе сказати – ні Оленці, ні Лесеві, з якими дружу, ні навіть Корнію Терентійовичу. Нікому! Так ліпше. Але фашистів я не боюся. Піду завтра до школи, дійду до їхнього прапора і обплюю його. Ми завжди це робимо: Оленка, Лесь і я. Ми плюємо на цей прапор.

Дінка простягла яблуко, щоб і він вкусив.

– Хіба я маленький? – відказав їй і заходив по хаті. Став перед вікном. – Зорі над нами і правда у нас самих – так, Дінко, ми і житимемо.

13

– Рра-з! Рра-з!.. Раз-два!..

Перед бургомістратом на чорній базальтовій тумбі маячіла начеб колона в білому запиналі.

Перед нею вивищувався поміст і височіла трибуна. Грав поліцейський оркестр.

Оленці схотілося роздивитися поміст, вона не збочила з колони, лише повернула ліворуч голову, як пані Ельза шарпнула її за вухо:

– Куди прешся? Рівняйсь на потилицю!

Поки школярі йшли, вони ще тримали крок. Команда – зупинитися. Їх ставили півколом. Шеренги поламалися, ряди розпались.

Оленка, Лесь і Мартин опинилися поряд. Коло них стояв Корній Терентійович.

Там, попереду школярів, виструнилися навпроти помосту й трибуни поліцаї, шуцмани. На одному крилі купка цивільняків, на другому – Дерманка.

Вона поклала руку на плече Сержу Швидаку. Віктор і Жорж стояли напоготові з квітами.

До самісінького вокзалу площа була порожня. Налякані горобці верталися на засмічений брук.

Заскреготала пружина, начеб хтось розкручував немазане колесо: спеціально заведений з нагоди цієї оказії, бамкнув старий ратушний годинник і почав відбивати десяту.

– Починається, – шепнув Лесь.

Мартин зиркнув на Корнія Терентійовича, який стояв незворушний, на Оленку, яка рахувала удари годинника.

– Десять, – налічила вона, але пружини скреготали, немазане колесо продовжувало розкручуватись. – Одинадцять… Дванадцять! – здивовано сказала дівчина.

Лесь ледве чутно:

– Як чорти збираються…

Корній Терентійович покосився на нього, а Мартин смикнув його за полу піджака.

Пані Ельза з останніми двома ударами годинника аж підскакувала, її руки підплигували на Сержевому плечі: "Показилися? Подуріли?" – покручувала головою з високим начосом. Годинник відбивав одне, а його стрілки показували інше.

Звівшись на носки, уважно окинула школярів, чи хто не підсміюється?

З бургомістрату виступили і рушили: в парі ляндвірт і бургомістр, комендант гестапо, комендант поліції – довгий хвіст. Вони потяглися на поміст. Прилизані, випещені, самоповажні, бундючні.

– Шапки геть! – вигвинтився над площею лункий, трубний поклик.

Мартин зітхнув.

– Хоч-не-хоч, а скидай…

Оленка усміхнулася й підморгнула йому. Лесь позаздрив Мартиновому "хоч-не-хоч"… і навмисне барився скидати свого картуза.

Сиві вуса Корнія Терентійовича обвисли, брови сиво насупилися, Оленка час від часу зиркала на вчителя, намагаючись розгадати: "Що він думає?"

Поміст високий – всі, хто на ньому, перед стовпом – колоною в білому запиналі, начеб виставилися над площею, щоб їх було видно. Ляндвірт грубий, пузатий. Він такий самий, як і тоді, коли сидів у бричці, супроводжуючи обоз, і коли за ним бігла молодиця, ламаючи руки. Комір військового мундира на ньому розстебнутий. Як йому втримати три підгорля, що випинаються тугими складками? Бургомістр поряд з ним видається підтягнутим, навіть ставним. Залисинки й скроні посріблені. Він у сірому. Вказівним пальцем то торкнеться напомадженої щоки, то торкнеться свого із ямочкою підборіддя, начеб йому на обличчя сідають комарі, й затискує вузькі губи: так вдає із себе інтелігента.

І ляндвірта, який ледве встоює з натуги, і бургомістра, що пижиться, і коменданта поліції, що весь у ременях, – їх усіх переважає своєю буденністю й військовою виправкою Зігфрід Штернфельс.

Одна рука в рукавичці, друга гола – уважно зорить із-під свого козирка, як із-під дашка в'язничної будки, і сухий, кощавий, жиластий, начеб запитує всією своєю поставою: "А що буде, коли вас усіх візьму у свої руки?"

Корній Терентійович дивиться на поміст, бачить залиті салом, володаристі, запобігливі, строгі й нелюдськи жорстокі щілинки, очиці, більма – різні й однакові в своїй лютій ненаситності. И жодного ока! І як ті їхні щілинки, очиці, більма, такі вони бездушні й самі, хто на помості,– годованці окупації, її сторожі й достойники. Що вони скажуть? Про що від них можна почути?

Перед ними застигли чорними й сірими пристінками поліцаї, шуцмани – охорона. Далі понуро стояли люди, зігнані силоміць, під загрозою смерті. Вони дивилися в землю, кожного пік великий сором перед завтрашнім днем; що скажуть, коли їх запитають, навіщо приходили на цей поглум, на це своє осміяння, чому не втекли?

Ще далі стояли притихлі школярі – людські діти, яких зібрали й поставили тут, щоб заздалегідь прищепити їм покору, як невиліковну хворобу.

І коли там, десь попереду загугнявіли труби, а натовп зашемрав, Корній Терентійович проказав пошепки, ні на кого не дивлячись, начеб стояв не на площі, а в класі на уроці:

– Шабаш…

Іще:

– Хоч тут і не Лиса гора, – голосніше.

Оленка почула ці кілька слів і так пристрасно подивилася на вчителя, мовби він похвалив її.

З очей зникла осмута – в них, синіх, спалахнула якась незгасна ясність.

– А я що казав? – вставив Лесь.

Мартин ткнув його під ребро, щоб мовчав.

Дівчина не почула Леся й не помітила, як Мартин ткнув його під ребро: вона не чула промовців, у її скронях постукувало: "Шабаш… Хоч тут і не Лиса гора", – наповнюючи душу радістю й відвагою.