Але ж у мене таке відповідальне полювання. Якби вчитель був поруч, він не дозволив би мені відволіктися від виконання завдання. Та вчителя поруч не було — і я після нетривалих вагань попрямував туди, звідки лунала музика. Дертися через ті хащі було непросто, особливо коли це було потрібно робити безшумно та непомітно.
Ідучи на музику кастаньєт, я дістався скелистої гори, в обніжжі якої знайшов вхід до печери. Музика лунала звідти. Прокравшися всередину, я побачив найдивовижніше диво природи. Я й раніше бував у багатьох різних печерах, слухав розповіді про дуже красиві печери в далеких горах, але про таку печеру я не чув навіть у казках. Це була ціла маленька підземна країна з водограями, річками й озерами. І все в ній було з самосвітного коштовного каменя, який освітлював її чарівним золотистим світлом. Попри те що я зайшов з відкритого простору в замкнутий, у мене було цілком протилежне враження, бо все там віддзеркалювалося від усього і здавалося безмежним і нескінченним.
Я побачив населення цієї країни, що складалося з дикого плем'я, яке зібралося на майдані під високим блильянтовим склепінням і танцювало. То був надзвичайний танець, найгарніший з усіх танців, які я бачив у своєму житті. А вже я-то бачив дуже багато різних прекрасних танців, бо танці — це те, що я люблю понад усе. Я й сам добре танцюю в кількох класичних стилях. Але те, що танцювали ці невисокого зросту стрункі, красиві, мінімально одягнені дикуни й дикунки, не вкладалося ні в які відомі мені стилі, а перевершувало всі їх разом взяті. Цей танець був дикий, пристрасний, нестримний, вільний, неймовірно граційний і виразний. І те, що він виражав собою, було самою красою, втіленою в русі. Ці рухи людських тіл були найпрекраснішим з усього, що я знав і знаю. Я не можу описати цей танець, бо він геть не схожий на жоден відомий мені танець і його елементи не схожі на відомі мені танцювальні елементи. Ці елементи вимагають надзвичайну гнучкість, пластичність, граційність, силу та координацію рухів. Тож я дивився на цих людей як на богів танцю. Срібними кастаньєтами, надягненими на кожний палець обох їхніх рук, вони, танцюючи, грали ту неймовірно чарівну ритмічну мелодію, яку я почув у джунглях і яка змусила мене відволіктися від моєї місії.
Приголомшений цим видовищем, я спостерігав його, забувши раптом про існування іншого світу, який залишився поза чарівною печерою. Насолоду, яку я відчував, дивлячися на танець божественних дикунів, не можна було порівняти ні з якою іншою насолодою в існуванні. Але найбільше враження на мене справляла дівчина, яка танцювала в центрі. Вона була богинею богів танцю. Кожний рух її тіла перевершував усі красоти всіх світів. Вона була маленька, але довгонога. Вона була струнка й тендітна, але в неї були гарні м'язи, і, танцюючи, вона грала кубиками преса на животі. Я був зачарований, я був полонений нею. Я, принц Шатаваганів, відчував себе мізерною комашкою перед величчю того, що і як вона робила на моїх очах, і того, якою вона була, роблячи це. Чи закохався я в неї? Чи можна назвати закоханістю почуття до богині? Це надто дрібне слово для цього великого явища. Я її обожнював.
Розуміючи, що моя поява завадить танцю дикунів, я ховався, допоки вони не припинили танцювати. Коли танець скінчився, я вийшов зі свого укриття і привітав народ чарівної печери. Побачивши витязя в шовковому доті з мечем в золотих піхвах з гербом Шатаваганів, божественні танцюристи почали перемовлятися одне з одним дивною мовою, яка була несхожою на мови народів, якими правила наша династія. "Цікаво, чи знають вони санскрит? Санскрит — мова міжетнічного спілкування цивілізованих людей, а вони ж дикуни", — подумав я і звернувся до них на санскриті:
— Я, принц Рамачандр, син царя Вішвасена Сінга — володаря цієї землі, вітаю вас.
— Вітаємо тебе, Рамачандре. Ласкаво просимо до Лавітакоби. Я — вождь плем'я лавітів, моє ім'я Рецузадем. Я залюбки запросив би тебе до своєї печери і почастував би, та ви вважаєте нас брудними і ваші традиції забороняють вам приймати такі запрошення від нас, — відповів на моє вітання вродливий чоловік середніх років на достатньо розбірливому санскриті.
— Я не вважаю вас брудними. Традиції застосовуються згідно зі здоровим глуздом. Тож я вдячно прийму твоє запрошення і частування, якщо воно буде вегетаріанським і саттвічним, Рецузадеме.
Рецузадем повів мене до своєї печери, яка являла собою печеру в печері. Вперше в житті я перебував в середовищі, де все відбувалося по-дикунському, тобто не за правилами, за якими живуть всі цивілізовані люди, і це мене постійно шокувало, але я намагався стримувати свої емоції, щоб це залишилося непоміченим. Разом зі мною сіла їсти вся родина вождя, зокрема всі жінки, що до неї належали. І я опинився між Рецузадемом і юною богинею богів.
— Це твоя дочка, Рецузадеме? — спитав я вождя, показавши поглядом на дівчину.
— Так, я татова дочка, — весело відповіла мені на санскриті з милим акцентом сама богиня раніше, ніж це встиг зробити Рецузадем. — Моє ім'я Суфіраффель.
Самі вони їли м'ясо, але мене годували лісовими фруктами, ягодами та горіхами.
— Я ніколи раніше не бачив і не чув про існування коштовного каменя, який сам випромінює світло. Навіть не уявляю ціну, за яку його можна було б продавати. Ви — найбагатші люди у світі. Але ж це дуже небезпечно для вас. Мене вкрай дивує, як досі вас усіх не повбивали, а вашу печеру не розграбували до останнього камінця, — сказав я Рецузадему.
— У нашому племені є маги, які передають це мистецтво своїм нащадкам з покоління в покоління. Вони створили магічний щит навколо і всередині нашої печери, який захищає її та нас. Він працює так, що щойно в когось з'являється поганий намір проти нас і нашої печери, він негайно вмирає, — відповіла мені Суфіраффель до того, як її батько розкрив рота.
— І часто таке стається? — поцікавився я.
— Регулярно, — розсміялася дівчина.
— Ти жартуєш?
— Ні, кажу правду. Ось, дивись, — показала вона на рушники шафранового кольору, які були роздані всім присутнім за трапезою, щоб вони витирали ними свої руки та роти. — Це шмаття від доті якихось хлопців, які днями зайшли в печеру і померли тут. За останній тиждень у нас було троє в таких доті.
Я згадав, що доті саме такого кольору носять учні в ашрамі гуру Шрідара, і відразу зрозумів, що ніякого тигра-людожера в навколишніх лісах не з'явилося і що тигр, по сліду якого я йшов, коли почув музику з печери Лавітакоба, не був винний в смертях учнів мудреця.
— І що ви зробили з їхніми тілами?
— Ми їх їмо, — весело відповіла Суфіраффель, показавши на м'ясо, яке їли присутні.
— Ти жартуєш-таки, Суфіраффель, хочеш мене налякати, — засміявся я. Але Рецузадем підтвердив її слова:
— Дочка не жартує. Ми дійсно з'їдаємо всіх таких гостей, яких убиває наш щит. А ти думав, що ми їмо м'ясо невинних тварин? Ні, нізащо, бо то немилосердно.
Поки ми їли та вели бесіду, я думав про Суфіраффель: "Я обожнюю її. Я вважаю щастям і честю для себе одружитися з нею. Мене не лякає навіть її дикість. Я бачив, як вона танцює, і вважаю це найвищою досконалістю, якої може сягнути людина. Я готовий зробити для неї все. Але знехтувати традиціями я можу лише тут, в цій глибокій печері, схованій від усього світу в хащах джунглів. А там Суфіраффель навіть не пустять на поріг царського палацу, їй навіть не дозволять мити в ньому підлогу, а не те, що стати моєю дружиною. Що ж мені робити? Як я зможу без неї жити?"
Тим часом я відправляв до свого рота останню скибочку манго.
— Я теж хочу манго, — сміючись сказала Суфіраффель і встигнула спіймати губами половинку скибочки, яка ще стирчала з мого рота. Притиснувшися своїми губами до моїх губ, вона висмоктала всю скибочку манго з мого рота. А її руки в цей момент обвилися навколо моєї шиї й голови.
— Ну ти й отряха, — засміявся Рецузадем.
Я облизував зі своїх губ смак солодких губ Суфіраффель і відчував, що втрачаю контроль над своїми чуттями. Ніколи раніше я не сидів так близько біля жодної дівчини. Ніколи раніше я не бачив жодну дівчину, яка була б так мінімально одягнена. Ніколи раніше жодна дівчина не обіймала мене і не торкалася губами моїх губ. Якщо врахувати, що ця дівчина, яка зараз сиділа впритул до мене і щойно скоїла зі мною ці дикі речі, була богинею, котру я обожнював і котру мріяв зробити своєю дружиною, можна зрозуміти, з яким нападом пристрасті я боровся.
— Рамачандре, не напружуйся так, не стримуйся. У нашому племені є звичай залишати гостя з дівчиною або жінкою, яка йому сподобалася і якій сподобався він, наодинці. Завдяки цьому наше невелике плем'я не вироджується, — сказав Рецузадем. — Донечко, забирай принца до своєї печери. Якщо пощастить, незабаром поміж лавітів народиться дитина царської крові.
Ми з Суфіраффель обидва були юні й незаймані. Ми обидва, як з'ясувалося, покохали одне одного з першого погляду. Тож, хоча наша близькість сталася так дико, так нецивілізовано, вона була несказанно солодкою й незабутньою.
— Залишайся в нас, скільки хочеш, мій принце. Ти дивитимешся на наші танці та кохатимешся зі мною. Гаразд? — муркотіла моя богиня своїм милим акцентом після того, як ми насолодилися одне одним досхочу.
— Звісно, я б хотів цього, моє щастя. Розлучитися з тобою — найболісніше, що може тепер для мене бути. Але я повинен закінчити справу, в якій я прибув до цих джунглів, а потім мушу повертатися до Амараваті. Там я планую звернутися до вчителя з запитанням, чи є якась можливість нам з тобою одружитися. І якщо він знайде спосіб, в який це можна зробити, я обов'язково з тобою одружуся, — відповів я.
— Мені незрозуміло, які бувають для цього перепони. Принаймні тут у нас їх нема. Тут ми можемо з тобою не розлучатися до смерті. Залишайся зі мною тут, Рамачандре. Я кохатиму тебе все життя.
— Я — принц. І я хочу запропонувати тобі набагато більше, ніж у тебе є тут. Я хочу, щоб, коли я стану царем, ти стала царицею. Про такий подарунок тобі я мрію, Суфіраффель.
— А чим це так добре?
— Невже ти цього не розумієш? Невже тобі цього не хочеться?
— Не розумію, коханий. Мабуть, через це мені й не хочеться.
— Нічого. Якщо у мене все вийде, я привезу тебе в наш палац, ми одружимося — і ти побачиш, як прекрасно бути принцесою, а потім царицею.
— До речі, цікаво, які у принца можуть бути справи в наших джунглях? — змінила моя кохана тему.
Я розповів їй про завдання мого батька.
— Але ти вже знаєш, що ніякий тигр не їв тих учнів.