— Це чи не Терентій, бува, губу розпустив?
— Ви, діду, не дуже тут розоряйтесь, — одказав Терентій Пожа. — Це, щоб ви знали, вам не рибалки, а такі люди, що можуть у книгу про вас написати, а то і в газету. — Дід зацікавився і почав розпитувати.
"Це ви, значить, книжки составляєте, — сказав дід. — Давно хотілося побачити таких людей. Може ви скажете старому-дурному, як це воно в нас робиться. Чи, приміром, ба мага — ваша, чи казьонна? І скільки ви платите тому, хто букви складає?"
Коли дідові пояснено, хто пише книжки, хто друкує і чиїм коштом, дід узявся до принципіяльних питань.
"Так. Добрав, — сказав дід. — А тепер скажіть мені таке: чи ви пишете все, як було, а чи так вигадуєте всяке-таке, щоб ви ж вибачили мені на слові, всяку-таку брехню?"
Якнебудь, соромлячись і не знаючи на яку ступити, ми пояснили дідові, що таке белетристика. Виходило в нас так, що ми пишемо правду — тільки не знаю, чи дід нам пойняв віру, бо прямої відповіді він від нас не дістав. Але, видно, він постановив усе ж таки сповіритися на нас. Старий людознавець і психолог, він правильний зробив висновок, що ми хлопці все ж таки чесні, хоч і не ручимось за чисту правду в усьому, що пишемо. Цей свій сприятливий висновок дід сформулював так:
"Напишіть, значить, у вашу книгу, що дід Орцій ще живий і в первих строках своєї книги передає привіт усім чесним роботарям, а так само привіт і дітям їхнім і всьому сімейству чесних робочих людей. Ще передаю при віт і кланяюсь тим, хто не допускає експлуататорів до роботи, і скажіть, чи то пак напишіть, що дід Орцій — комсомолець і скоро буде проситись до партії. І передавайте привіт і скажіть, щоб таких культробітників, як Климов, не присилали, бо він через увесь день спить, а картину, що в кіно крутять, ми вже ждемо місяць і ждання загубили".
"Це буде правда", — сказав дід і розповів, як під час шторму дехто хотіли викидати рибу з шаланд, бо, мовляв, море хоче забрати назад рибу. В його розповіді головним чином зверталось увагу на те, що тільки дурній голові може спасти на. думку такий забобон. Він більше лаявся, ніж розповідав. Але те, що він розповів, було таке цікаве, що я не додержав даної дідові обіцянки писати чисту правду і написав баляду про рибалок.
V
Під парусами лежать ловці,
І дно парує під парусами.
На морі штиль і лінива синь
Полегом зелений обмилює камінь.
— Бунація. — Стиха сказав старший. —
Але вилазьте. Буде левант. —
Як двадцять п'ять лебединих ший
Випливає двадцять п'ять шаланд.
Ідуть на веслах: невесело це,
Важніють руки і спати хилить
— Старшино. Слухай. Не пізно ще
Вернутись. Нема ні вітру, ні хвилі.
— Бунація. Правда. — Сказав старий.
— Але недобір. Недобір до плана.
— Греби, хлоп'яга. Воду рий.
— У морі гнатиме тремонтана.
— За Тендрою — бачиш — хмарка є.
— Леліє немов учорашня піна?
— Вона мені знак, мені знак дає
— Яка сьогодні буде година.
Гей, пожа! Стерно рипить у руці.
Пожій! Завертає шаланда ліво.
Висипають сіть молоді ловці.
Орцій! Набирає вітру клівер.
Не раз і не два висипали сіть
Насипали живим шаланду сріблом.
По борт, по вінця риба лежить
Для братів, для робочих добута риба.
І от розібрався малий вітрець
Покинуто весла, мов птиці
Самі випливають шаланди на герць
За моря синяву гряницю.
І знов висипають, і моряний лан
Родить живосрібляні гори,
Де в борознах сплився зелений лиман
Із синьою хвилею моря.
Та борозни глибше заорює вітер
Жене в буржуазні краї тремонтана,
Хитає шаланди, напружує сіті
Збиває з зеленої гряні лимана.
Спускай топселі! Керуй у вітер
Варуйся хлопці! На рифи бери!
Ще зима у воді. Ще зима на світі
Ще навіть не провесна. Ще не апріль.
Налетів бурхайло і пінна бруя
Шумує під прову, біжить у борінній
Путі, як плуг у чорних полях,
Зарипіли стерна в холодній піні.
У море! Вперед! Нема вороття!
Летять мартини за неба двері
Від неба й до неба бурхайла стяг,
Чим далі і далі блигомий берег.
Блигомий берег потоп у бруї,
Над борт, вище борту бурують хвилі,
Чорніють неба кренні краї
І стали сторч і небо укрити.
Ламає реї лихий борвій
Шаланли шалаються, як старці —
— Спускай шпринтовий! Шматай! Рви!
— Клівер! Клівер держи у руці!
— Рятуйся, браття! Рибу скидай!
Гуде забрати здобич море
Вода воює — по самий край
Бушприту здіймаються водяні гори.
— Орцій! Крізь бурю реве старий.
— Чи пан, чи пропав — все одно.
— Орцій! Додому. Орцій бери!
— Хто займе рибу, пущу на дно.
Орцій! По пояс у морі стоять
Ловці, налігши на клівер.
Через борт морозна пішла бруя
Орцій! Поворот. І знову ліво.
Блигомий берег блиснув на мить
І знову потоп у пінявій хвилі.
— Орцій! На берег прову держіть.
— Гребіть скільки є, скільки є в вас сили.
В піску, в мілині сичить шкафут
У воду. Попхай. Тяґни руками.
Розриває м'язи кодоли жмут, Коліна крає різучий камінь...
Живі. Удома. Але старший
Не дає. Збирає негайні збори.
Похилились голови з кляклих ший,
Стоїть старий і мовчить суворо.
— На кого працюєте? На куркуля?
— Герої, що в море улов скидали?
— Виходь наперед. Просто руля.
— Пиши у список. Чого ж ви стали?
— Чи ви забули, хто ви е?
— Чи ви забули, хто є за вами?
Мовчить. І вечір з моря встає
Кладе багрець на причальний камінь.
Під парусами сплять на дні.
Заснув старий під плюскіт зибу,
Стискає книгу уві сні
І ніччю бореться за рибу.
VI
На третій день до Куту прийшла "посуда" з Одеси забирати рибу — і з цією посудою ми мусили теж вертати круговою путтю через Одесу до Харкова.
Важко дібрати було цій посуді адекватну назву — мабуть, найближче до неї підійшло було б ім'я "пароплав" чи "тепловіз".
Це була довга, як цепелін, залізна посудина, висока і вузька, дуже непідходяща возити вагу, нестійка і без ніякої практичної потреби, швидка. Щоправда, на ній був дизель на всіх тільки шістдесят індикаторних сил, але її довгаста форма і мала ширина робили її схожою на худорляву шкапу, хистку й падучу на обидва боки, але ще досить швидку. Посудину навантажували рибою, а ми з Сашком пішли подивитися після багатьох морів на надморську землю коло Кута.
Ми йшли вподовж берега — як табун рожевих, білих і жовтих метеликів шаланди летіли геть від нас до Кінбурнської коси, ліворуч привидом манячила блискуча смуга Тендри, а просто перед нами Чорне море виглядало без краю на південь.
Це була весна 1931 року, і вода розіллялася лагунами і озерами вподовж справжнього берега, стирчав торішній бур'ян серед солонців — стерня суворої зими — між лагунами і озерами витягались солонцюваті і піскуваті коси, ми лавірували косами і обходили озера, простуючи на схід і щоб ясніше побачити Тендру.
Постійний, справжній моряний берег ховався за міховим коміром камки, споза камки поривались злякані мартини, білу піну викидало зибом після вчорашнього шторму на гребінь камка і вона теж, здавалося, була як мартини і білі крячки.
Далі йти було трудно — чимраз ширше розливалися плескаті лагуни — це вже були цілі затоки, посередині сиділи табунці качок і десь між двома затоками ми сполохали колонію кроншнепів. .
Кроншнепи, видко, вибрали перешийок між двома затоками, щоб гніздувати, і коли ми зайшли аж на цей пісковий істмо[49], на цю солонцювату панаму, то розгнівані птахи не втекли, а всі повернулися назад і збилися повітряним летючим базарем у нас над головою. Вони кричали і торгувались, вони загрожували і клялися, вони відманювали нас геть у лагуну і, одчаявшись знов, немов чайки, маяли у нас над головами.
Далі йти було трудно, і ми з Сашком розбулися і полізли у воду — уперше в тисяча дев'ятсот тридцять першому році. Сонцем нагріта вода плескатих лагун була як літепло і ласкаво лоскотала ноги. Гравій шарував підошви, гостре кололо каміння і десь, завинувшись межи стоячі лагуни, струм прудкої води обдавав ноги холодним душем. Душі наші були в ногах.
Ми вибралися на берег завертати додому і обсушили ноги оксамитною камкою. Коло берега плавали двоє чирят[50] — він і вона, у нього на сталевосірій голові пройшла смарагдовозелена стрічка аж до гордого носа — такий самий смарагдавозелений позумент він носив на блакитносірім крилі і цим він, як швайцар столичного готелю, полонив її гаряче серце.
Вона ж була в простому сірому вбранні, вона була певна його любови і повна його любови, сіре ж убрання годилося краще, щоб сидіти на гнізді невидно для моряних орлів і степового сокольства, що повсякчас раде зруйнувати сімейне щастя скромної чирячої пари.
Побачивши нас, коханці стали одпливати геть у море. Вона трохи боялася і раз чи два випростувала крила над струнким тільцем, пориваючись летіти, але він упевнено плив до моря, поденеде повертаючи до нас голівку і виблискуючи смарагдовозеленим позументом. Я заплескав у долоні — вони знялися і перелетіли далі вподовж берега. Була весна.
Розділ Д
І
Знову човником нас підвезено до високої іржавобурої посудини. Була ясна година, але зиб з учорашнього шторму кидав нас коло борту, як цуценят у кошівці — якось ми поскидали речі нагору і, вибравшись з допомогою матроса на чардак, почали обдивлятися "пароплав".
Місця на чардакові було предосить. Капітан, механік і два матроси — такий був екіпаж. Товстий кооперативний ділець з портфелем — такий був пасажир, та ще нас двоє. Ми тинялися, виглядаючи найкращого місця. Механік нагрівав дизельний запалювач паяльною лямпою — кругла куля запалювана палала, як сонце, в півтемряві "машинового відділу". Зибом сильно гойдало "пароплав". Носового коливання він не мав, бо був дуже довгий, за те тим краще кидало його з боку на бік.
Нарешті задвигтів дизель, витравлено здоровезний прямий якір і ми взяли курс на вест-вест-зюд. Праворуч від нас знову заясніла Кінбурнська коса, а далі праворуч прови видко було яскраву глину Очаківського берега.
Учора добрий був шторм — саме була з півночі тремонтана і гойдало зибом якнайкраще. І саме гойдало з правого боку наліво. Але поки нас захищала Кінбурнська коса, можна було терпіти. Ми балакали, їли хліб, мріяли про солодке — юшка з бичків, варена риба і каша з риб'ячою печінкою викликають в організмові солодку тугу за цукерками.