По той бік світу

Він також не за­водив про не розмови. Вони повернулися ко­жен до свого помешкання і бачились щодня, але Орландо вже не міг присвячувати їй бага­то часу. Театр, де він щоденно виступав, та різні справи і побачення, зв'язані з його теат­ральною діяльністю, постійно відривали його від неї.

Іноді вони виходили разом, іноді Орлан­до проводив довгі години у Чічіти, і тоді во­на була щаслива. Але він відходив і лишав по собі порожнечу і смуток.

Так було сьогодні. Вони сиділи так затиш­но удвох, далеко від цілого світу. Але Орландо мусів кудись поспішати, і Чічіта лишилась сама. Їй було сумно, не хотілось нічого роби­ти. Вона скублилась на канапі, і щоб не почу­вати себе так самітньо, залучила радіо.

"Останньої ночі ти знов мені снилась,

Незабутня, коханая, де ти згубилась", — заспівав солодкий тенор.

Вона пересунула вказівку і трапила на друге популярне болеро:

"Цілуй мене довго, цілуй мене ще раз

Так, мов це наше останнє спіткання

Знаю, прийде час,

І втрачу, ой, втрачу тебе і кохання..." — пристрасно співав жіночий голос.

— Чому у піснях, де співають про коха­ння, стільки туги? — думала Чічіта. — Чому побіч з радістю йде обава її втратити? Чому за молодістю йде старість і за життям смерть?

А з радіо лунав вальс:

"Що зробили зі мною твої очі?

Це кохання чи тільки мана?

В серці смуток, і довгії ночі

Без тебе я журюся сама ..."

Задзвонив телефон.

— Певно, Леон хоче спитати, чи не дуже мені сумно без нього, прийшло Чічіті на думку.

— Олла, — скликнула вона приязливо.

— Олла, — відповів жіночий голос. — Орланда немає з тобою?

— Нема, а хто це питає?

— Твоя приятелька, що завжди тобі ба­жала добра, а ти їй віддячила чорною зрадою.

Чічіта пізнала Лолі. Мабуть, хоче помири­тися. Що ж, у мене не має злости до неї.

— Чого тобі треба?

— Мені? Нічого! Хотіла розважити тебе, бо знала, що ти нудишся сама.

— Ти втрапила, хоч воно й дивно, бо так рідко буває.

— Тепер буде траплятися частіше, я певна!

— Звідки ця певність?

— Бідолаха! Може, ти й справді не знаєш?

Чому вона не повісила слухавку, хіба не зро­зуміла, що від Лолі нічого сподіватись ані щирости, ані доброзичливости?

— Невже Орландо забув тебе попередити, що сьогодні повертається його жінка?

— Жінка?

— Авжеж! Жінка! Артистка Луїза Веласко, що завжди грає з ним разом. Чи він тебе не повідомив і про те, що він жонатий?

Чому вона так міцно притулила до вуха слу­хавку і дозволила, щоб через неї точилась отрута і капала вогнем на серце?

— Може, він не вважав за потрібне розмо­вами про жінку затьмарювати любовну при­году, що все одно мала тривати лише під час літніх вакацій?

— Ти брешеш!

— Ха-ха! Брешу? Увесь Буенос-Айрес знає подружжя Орландо-Веласко. Дуже доб­ре підібрана пара. Живуть досі, як молодята. Звичайно, коли не надавати значення деяким маленьким зрадам. Та хто ж цього не виба­чить такому чарівникові, як Орландо?

— Зміюко!

— Не самі горлички на світі! Цнотливі гор­лички, що ніколи не погодяться бути утри­манками.

Нарешті Чічіта кинула слухавку і стояла, приголомшена. В голові мішались думки.

— Скільки ж правди в словах Лолі? — пи­тала вона себе.

Чічіта розуміла, що правди багато. Згадува­ла дещо з недавнього минулого. Луїза? Так ось про яку Луїзу розпитував Санчес. І як спокійно збрехав Леон. Актор, звик удавати. Невже він дійсно дивився на наше кохання, як на літню пригоду? А я віддала йому душу і тіло.

Вона схопила телефон і тремтячою рукою набрала Орландове число.

— Олла, я слухаю, — відповів він.

Що вона має казати? З чого почне? Поки вагалась, почула, як він мовив недбало.

— Мабуть, помилка, — і повісив слухавку.

Кому це він пояснив? Хто там біля ньо­го? Вона, Луїза, його жінка, що живе з ним, у його помешканні. Вона сьогодні приїхала, вони давно не бачились. Тепер вони разом, милуються... Знести це було неможливо.

Вона знову схопила телефон.

— Леон, я мушу тебе бачити.

— Сьогодні вже пізно.

— Ще тільки десята година.

— Я занятий, приїду завтра вранці.

— Я прохаю тебе приїхати, зараз.

— Це неможливо. Добраніч!

Ці лаконічні відповіді! Щоб вона не домис­лилась, з ким він балакає.

У безсилому розпачі Чічіта заридала і так в сльозах і заснула.

13

Орландо прийшов раненько. Чічіта тільки ще розплющила очі. Він приніс китицю кві­тів, посміхався чарівно, ніжно привітався з Чічітою.

Поводиться зовсім так, як Біжу, коли щось накоїть.

— Що за спіх такий був учора увечері? На що я тобі був потрібний?

— Я тільки хотіла тебе спитати, який пода­рунок привезла тобі жінка.

— Ось воно що!

— Так тільки усього!

Орландо похмурнів.

— Мені дуже прикро, що ти довідалась про це не від мене.

— Ти мав час оповісти мені.

— Послухай, Чічіто! — він хотів взяти її руку.

— Не доторкайся до мене! Ошуканець!

— Я ніколи тобі нічого не обіцяв.

— Не обіцяв, але брехав мені! Брехав від першого до останнього дня.

— Чічіто!

— Не підходь. Між нами немає нічого, крім цієї брехні... Іди до неї. Я тебе більше не ко­хаю, — репетувала Чічіта, — я не хочу тебе ба­чити. Йди геть!

— Ти справді хочеш, щоб я пішов?

— Йди геть! — і Чічіта заголосила, опустив­ши голову на руки.

Зараз Леон підійде, обійме, буде виправ­дуватись, думала Чічіта, а я не піддамся, я від­штовхну його, прожену. Він ошуканець, баламут, він лихий, він підлий, я не дозволю йому доторкнутись до себе.

Але ніхто не наближався до неї. Пройшла хвилина — друга, Чічіта підвела голову. У ха­ті нікого не було.

— Леон! — гукнула Чічіта, але ніхто не ві­дізвався. — Він пішов, — зрозуміла вона, пі­шов, як я наказувала. Пішов назавше, і я ні­коли його не побачу, не пригорну до серця, не буду гратись його кучерями.

Цілий день вона не виходила з дому, при­слухуючись до кожного шарудіння, чекала, чи не задзвонить дзвінок біля дверей, чи у телефоні.

Увечері не стерпіла і зателефонувала до Орландо.

— Це я, — відповіла вона на його запитан­ня і схлипнула.

— Я зараз приїду, — коротко мовив він і незабаром уже був у Чічіти.

— Я не можу жити без тебе, — пошепки мовила вона, пристрасно обіймаючи його.

Орландо пестив її, як малу дитину і казав:

— Вір мені, що я все збирався тобі сказа­ти... Це не так легко, як видається...

Чічіта мовчала.

— Мої відносини з Луїзою не зовсім зви­чайні. Властиво, ми не одружені.

— Як? — скрикнула Чічіта.

— Наш союз не оформлено ані в цивільній, ані в церковній установах. Проте я зв'язаний міцніше, ніж контрактом чи таїнством, Я усе тобі оповім, і ти мусиш зрозуміти і повірити мені. Свою артистичну кар'єру я завдячую Луїзі.

— Не вона дала тобі твій талант, це дар Бо­жий, — відгукнулась Чічіта.

— Так, але вона допомогла його виявити, вийти на широкий шлях. Коли ми зустрілись, вона була в розквіті своєї артистичної кар'є­ри. Вона стояла на чолі театральної антрепри­зи, куди я увійшов як третьорядний актор.

— Ти б і сам пробив собі дорогу.

— Можливо, але тільки той, хто сам нею йшов, знає, як важко її пробивати.

— Ти кохав її?

— Її трудно було не покохати. У неї було все, що вабить нас у жінці. Врода, грація, при­язна вдача, талант.

— Як ти її вихваляєш!

— Ти ж хочеш правди!

— Чому ви не одружились?

— Луїза не схотіла. Вона старша від мене. Вона казала, що не хоче мене зв'язувати, щоб я був вільний, коли когось покохаю.

— Виходить, ти мене не кохаєш?

— Чічіта, зрозумій мене! Ця жінка присвя­тила мені своє життя. Її молодість минула. Навіть у театрі вона давно перейшла на ролі старих жінок. Вона хворіє, може, не житиме довго, Я не можу покинути її,

— Ти все ще її кохаєш!

— Можливо, але це не те почуття, що я маю до тебе.

— Чому ж ти їй, а не мені віддаєш першенство?

— У тебе молодість, у тебе все життя, а у неї старість і смерть.

— Що ж ми будем робити.

— Жити, як жили. Зустрічатись, любитися..

— Ховаючись?

— Іншого способу немає.

— А коли я не погоджуся?

— Ти мусиш погодитись. — Орландо жа­дібно пригорнув її до себе і вп'явся поцілун­ком в її уста.

Вона не противилась.

***

Від нього дня спокій покинув Чічіту. Хви­лювання і турботи наповнили її життя. Особ­ливо нестерпно було вночі. Вона забула, як спати усю ніч безпросипу. По кілька разів про­кидалась серед ночі і вдивлялась у темряву невсипущими очима. Думки летіли до Орланда і малювали образи, що будили заздрість і лють.

Вона хапала телефон і метушливо зазнача­ла число.

— Олла! — чула вона знайомий голос.

— Це я, я трачу розум, я не можу більше, мій терпець увірвався!

— Ви помилились, — переривав її Орландо часом спокійно, часом з обуренням і вішав слухавку.

При побаченні він вимовляв їй.

— Нащо ти це робиш?

— Я збожеволію, я не можу знести того, що ти з нею...

— Я вже сто разів казав тобі: це хвора, не­молода жінка. Вона не вабить мене, але вона віддала мені свої найкращі роки.

— Найкращі роки! Речення зі старих мело­драм! Хіба ти не віддавав їй своїх років? Або я не віддаю тобі свою молодість?

— То не віддавай, я не вимагаю від тебе жертв — вибухав Орландо.

— Бо ти не кохаєш мене більше. Я тобі не потрібна, ти хочеш позбавитись мене, — ри­дала Чічіта.

— Ти знаєш, що це неправда, — м'якшав Орландо і пригортав її до себе. — Навіщо ти мучиш мене, Чічіто? Чому марнуєш ті години, що ми можемо бути ра­зом?

Вона затихала, але. такі сцени повторюва­лись щораз частіше і псували їм обом життя.

Щоб розважити Чічіту, Орландо почав ви­ходити з нею після театру, запроваджував її на вечірки, на товариські забави артистів.

Тоді Чічіта оживала. Очі її блищали, обличчя світилось радістю, і було не дивно, що її радо зустрічали усюди, її товариством цікавились і шукали його.

Тільки один приятель Орланда не поділяв загальної симпатії до Чічіти. Це був Санчес, що докучав їй ще в Мар-дель-ІІляті, а тепер остаточно остогид.

Як тільки вона приходила з Орландом ку­дись на забаву, Санчес випадково чи навмис­не вже був біля них. Підходив, вдавався з розмовою до Орландо, а на Чічіту майже не звер­тав уваги, але вона почувала течію ворожне­чі, що простувала з нього до неї, і зненавиділа його також.

— Чому ти не відженеш його раз назавжди? — питала вона Орланда.

— Хіба я можу це зробити? Він мій старий знайомий і не раз давав мені доказ своєї при­язні.

— Він за щось мене не зносить!

— Це твої вигадки, — заспокоював її Орлан­до, а сам знав, що вона має рацію.

Санчес був дійсно його старий приятель, а­ле Луїзу знав Санчес ще давніше і був її найщирішим і найвідданішим прихильником.