Подумав, що вивітрилися чи розмилися дощами.
Експерт оглянув вилучену землю й через три дні повідомив: частинки землі на лопаті, і ті, що принесені в хустинці Миколою Івановичем, збігаються за всіма ознаками, взяті з одного й того ж місця.
Степаненко знову зрадів: "Здається ще раз повезло! Не просто ж так водій жовтих "Жигулів" їздив на Качине болото, та ще й щось там копав. А після цього терміново повіз машину в ремонт… Якраз тоді, коли сталася та клята аварія. Ні, не просто так… Все більше і більше ниточка підтягується до клубочка, головне зараз не збитися зі шляху, йти по сліду далі й не гаяти час, щоб ніхто не втрутився, не помішав, щоб інформація про мої дії не дійшла до Григорія Яковича. Чим скоріше треба вияснити: хто мав можливість сісти за кермо автомобіля належного Миргородському... Хто цей незнайомець, і де його шукати…".
Лінин лист надійшов на адресу прокуратури тоді, коли секретарка Ліда хворіла. Поштарка віддала пошту прокурору Рубану. Той листа взяв для ознайомлення. Його стало цікавити все, що стосувалось Степаненка. Після того, як обласне начальство дало знати, що молодий слідчий знаходиться під чиєюсь вагомою опікою, цікавість зросла. Григорій Якович лист розкрив і почитав, пересвідчився, що він носить особистий характер, якась там особа освідчується Степаненку. Проте цього листа адресату не передав. Поклав у ящик стола, збирався старанно заклеїти, аби непомітно було, що розкривав, і забувся про нього.
Аби встановити особу незнайомця, який міг керувати автомобілем "Жигулі" жовтого кольору та скоїти наїзд на Оксану Іваненко, Микола Іванович вирішив зустрітися з дружиною Миргородського. Збирався прямо запитати, кому надавалися ключі від машини, хто мав до машини доступ. Однак, подумавши, змінив своє рішення. Якщо комусь з родичів передали ключі, то дружина може не сказати, а інформація про те, що слідчий прокуратури приходив-розпитував розійдеться містечком, можливо дійде до тих, хто має причетність до аварії й захоче скрити сліди чи сам кудись сховатися.
"Якби з кимось іншим переговорити… Де б знайти такого, який не мав би особистого інтересу до справи…" – міркував Степаненко. "Напевно, краще всього буде розпитати сторожа гаражного кооперативу. Він точно має щось знати".
Сторож виявився говірким. Мабуть, засидівся у своїй сторожці в самотності, скучив за розмовами.
– До того автомобіля, про який ви розпитуєте, давно ніхто не підходив. Стоїть у гаражі, наче нікому не потрібний.
– Це зараз стоїть, – вставив Микола Іванович, – а раніше, рік назад, хтось брав його? Когось бачили? Чи може ви тоді не працювали, може інший сторож був на вашому місці?
– Працював!.. Чого ж не працював... Я вже років з десять, як тут сторожую. Що було рік назад – точно не згадаю, але у нас все в журнал записується. От, погляньте: дата, прізвище, номер телефону для зв'язку, якщо трапиться щось. Бачите, вказано: хто заїжджав, коли, й хто виїжджав. Все є, не переживайте. Наша контора справно працює, голова кооперативу в нас строгий, контролює, мусимо записувати. Так… читаємо… останній раз машину ставив Рубан Едуард Григорович…
– Як-як ви сказали? – Степаненко аж стрепенувся від здивування.
– А що казати, візьміть самі прочитайте: Рубан Едуард Григорович, якщо не помиляюся, то це зять хазяїна машини.
"От воно що виходить, от де курка свої яйця заховала!", – роздумував вражений почутим від сторожа, Микола Іванович. "Тепер стає зрозумілою поведінка Рубана, чого він так нервував і злився. Схоже – син! Перевірити треба, але схоже. Виявляється, що Григорій Якович про все знає, прикриває. Тоді на мене чатує небезпека, потрібно негайно прийняти міри, поки не повісять чогось чи не підкинуть мені. Заради сина – піде на все! Це вже не жарти!".
Степаненко зробив кілька дзвінків по різних установах. Підтвердилося: Едуард Рубан – син районного прокурора від першого шлюбу, зять Миргородського, у містечку недавно, раніше проживав у іншому населеному пункті.
Лєна випередила Колю, зателефонувала першою:
– Де ти пропав, Коля? Тиждень пройшов, а ти не відзиваєшся. Подзвонити ж –можеш... Що ти так?.. Я вже скучила за тобою, не можу діждатися, коли побачу.
– Вибачай! Закрутився. Ти ж знаєш – робота. Та ще й накопав дечого поза роботою. Вибачай, зовсім часу не мав. Сам хотів тобі зателефонувати, якраз сьогодні збирався, порадитися маю.
– Коля-я-я! Про який час мова, про яку роботу, хіба наше тепер не на першому місці, не головне? Ми ж уже не чужі, правильно я розумію? А порадитися завжди встигнем. Ти приїжджай, а там побачим.
– Добре! Цими вихідними буду в тебе.
По дорозі до Києва Коля мав про що подумати. Пам'ять міцно тримала Ліну, залишала її образ, вертала в той невеличкий проміжок часу, коли були з нею разом, однак, Ліна тепер була там, у пам'яті, не сама. Лєна… Вона теж поселилася в Коліних мислях. Він розумів, що з Лєною вже не зможе розлучитися, почував обов'язок перед нею. Недаремно вона назвала його правильним хлопцем. Коля з солодкою приємністю згадував те, що відбулося в новорічну ніч, згадував м'яке, ніжне, тепле Лєнине тіло, її ласку, чуйність, увагу, все те нове, яке з нею пізнав. Йому хотілося повторювати й повторювати, хотілося знову і знову зазнавати тої неперевершеної втіхи, яку принесла ніч з Лєною. Проте довго не міг триматися Лєни, знову на думку приходила Ліна. Неначе боровся з якимось роздвоєнням у собі. Ліна… Щось таке ніжне-ніжне, легке-легке, мовби безтілесне, неземне, одухотворене. Ліна, це щось таке, яке не можна описати, назвати-визначити словами.
Ліна була мовби для душі, а Лєна для тіла й для дружби. Коля не сподівався, що таке може трапитися з ним, сам собі не вірив. Ніколи не був бабником, ніколи не мав успіху в дівчат, а тут у серці відразу двоє. Двоє!.. Обидві дорогі, обидві близькі… Як з цим бути?.. Як поступати далі?..
Лєна прийняла Колю ще тепліше ніж минулого разу, повисла на ньому, обцілувала на порозі, приголубила. Не скривала свої права на хлопця, вела себе так, ніби вони вже багато літ разом, ніби стала законною дружиною. Спочатку нагодувала хлопця, а потім вони майже два дні не вилізали з ліжка, не могли насититися-натішитися одне одним. Їхні емоції, їхня втіха-насолода були такими сильними, що заставили забути про все на світі, навіть про їжу.
Лише збираючись від'їжджати, Коля знайшов час розповісти Лєні про свої проблеми, про загрозу, яка перед ним постала. Описав у подробицях своє розслідування та те, як вийшов на сина районного прокурора, як став небезпідставно підозрювати його у скоєному злочині. Лєна пройнялася. Оцінила тривогу як реальну. Ненадовго задумалась і прийняла рішення:
– Зробим, так! Нікуди ти не поїдеш! Не треба тобі зараз вертатися. Сьогодні підемо зі мною до мого начальства, напишеш доповідну, про все у деталях. Далі я проштовхну, мені не відмовлять, не посміють. Хай щось з цим роблять!
– А може я тобі доповідну залишу, а ти з нею сама?
– Ні! Я тебе не відпущу! Спати не зможу, як ти поїдеш. Давай разом!
Під керівництвом Влада студентська група зупинилася в Яремчі. Звідти пішки попрямували брати невеличку вершину. Завантажилися в дорогу питвом-їжею, по кілограмів двадцять на душу вийшло. Ще й лижі в придачу. В гору ледве тягнулися. Правда, коли виходило вниз, то лижі ставали в пригоді, тоді шлях летів назустріч стрімголов. Хоча лижі бігові, на зворотах ними не повернеш, тільки падати приходилось, аби не знести смереку, або не врізатися на швидкості в камінь. Синяків наставили… здорового місця не було. Проте весело. Гори, сніг, ялиці, гамірна компанія. Що ще треба для тріумфу молодості й безтурботності.
Черговий привал зробили в давно покинутих колишніх австрійських конюшнях, які загубилися в горах і в часі. Ні світла, ні води, ні тепла. Їсти варити – на багатті, вмиватися, воду брати – в гірському потічку. Зате, які танці-гоцалки при нічному відблиску полум'я, який смолистий запах від палаючих дров, яка незвична темінь від лісу, який вуркотливий шум від річки.
Спали на дерев'яних нарах, вкрившись чим хто міг. Ліна рано пішла спати. Не роздягалася, як усі. Притулившись до подружки-сусідки, позичила в неї трохи тепла й заснула. Посеред ночі пробрав холод. Згадала, що залишила біля виходу з приміщення свій рюкзак з теплим светром. Піднялася, подалася до виходу. Раптом з глухого кутка конюшні почула приглушений шепіт, смішки, потім виразні звуки жарких любощів. Замліла, боялася наполохати якусь парочку, що вдарилась у кохання. Згодом, коли на мить в кутку затихло, пройшла таки за рюкзаком. ЇЇ впізнали, і вона впізнала: Влад із Томкою – подружкою по кімнаті.
На другий день Томка ховала від Ліни очі, почувалась ніяково, наче щось вкрала. А Влад –ніби нічого не сталося. Ще й наважився прояснити ситуацію:
– Ти, Ліно, нічо такого не подумай. Це так – по-дружньому. Нічо не значить. Я все одно до тебе нерівно дихаю.
– Ну й дихай собі! Мені то що!
Однак так багатозначно-презирливо й гостро поглянула на хлопця, що той більше не приставав. Ніколи. Мовби бабця-шептуха відговорила. Ліна була цьому рада. Нарешті спекалася небажаного залицяльника.
Повернувшись із Карпат, Ліна кинулася до поштової скриньки. Розчарування. Листа від Колі не було. Добрий настрій в одну секунду зник-провалився. Така надія не збулася, так мріяла про лист, знову почути хоч щось від Колі. Стало гірко-сумно, не хотілося нікого бачити, ні з ким говорити. Розчарування.
Проте вже через годину-другу – нова маленька надія: може захворів, може кудись відправили у відрядження, де пошти немає, може лист загубився…
"Потрібно негайно щось зробити, вияснити. Не в лісі ж живемо. Кругом люди, щось підкажуть, щось дізнаються. Так… у мене в райцентрі, де Коля працює родичка є, в лікарні працює, всіх знає, її знають. Треба з нею зв'язатися, може допоможе. Зателефоную…".
Обласний прокурор уважно прочитав доповідну Степаненка, зважив і клопотання Вовченко. За нововиявленими обставинами була знову відкрита кримінальна справа. Створили слідчу групу, в яку включили Степаненка. Щоб Рубан не перешкоджав новому розслідуванню, його спеціально визвали в область та направили на курси підвищення кваліфікації.
Слідча група зуміла швидко провести необхідні дії.