Бо любить буряки, часник, цибулю.
Роман в землі, Петро в степу заснув,
Сестра Оксана сих квіток не любить,
А поривається кудись усе
Квіток червоних рвать…
Сірко (здригнувшись).
Оксана? де?
Килина
Нема її.
Сірко
Червоні квіти ваблять
Отрутним пахом крові, і інші всі
Ми топчем без жалю, аби зірвати
Червону квітку й ошаліть в чаду
Її отрутних пахощів, як звір
Шаліє, кров почувши…
(Позирає на руки знов).
Килина
Я ж іду –
Барвінку ще нарву, хоч страшно там
Сірко
Де страшно?
Килина
У степу.
Чого там страшно?
Килина
Як тільки вітерець дмухне, то й чуєш
Як тирса шелестить: шу-шу! шу-шу!
Прислухалась недавно, чую — шепче:
Чи ти бачиш — ген за лісом
Степ широкий орють списом:
Всюди люди, всюди коні,
Свищуть кулі, шаблі дзвонять…
Хай же сіють, хай боронять, —
Квіти виростуть червоні.
Все принишкло — тільки всюди
Нерухомі коні, люди, —
Чи то мертві, чи то сонні, —
Понад всім лихі, моторні
В'ються шумно круки чорні, —
Квіти рватимуть червоні…
(Замовкає, загадавшись).
Перша жінка
Не всі у неї дома.
Друга жінка
Так, не всі.
Третя жінка (зітхнувши)
Причинна.
Килина
Я боюсь… Проте піду
І крадькома в яру за лісом
Нарву барвінку, Щоб не чуть, про що
Із вітром тирса шелестить, заткну
Чимсь вуха…
Сірчиха (виходить з лівого боку),
Ох, благала вже, благала,
Навколішках стояла, мої любі,
А він товче одно: ніхто не зна,
Чи твій Роман умер християнином
Чи бусурменином! А вам, кажу,
Хіба так важко вже прохарамаркать
Одну чи дві молитви?.. Щастя має,
Що панотець, священик, а то б я
Прибрала способу на нього!.. Де ж пак!
Мов пса, дитину в землю закопали
Перша жінка
Ох, горенько з таким попом, лебідко!
Сірчиха
А сей сидить — йому про все байдуже.
Перша жінка
(махає на неї рукою).
Не руш його, лебідонько моя! Коли
Та чоловік не при собі од смутку,
То краще вже не руш…
Сірко
Мені байдуже?
Так, так… мені тепер усе байдуже,
Бо і мене самого вже нема.
Приснився сон, що щось було — і зник,
А з ним і привиди мої кохані.
Сірчиха
Ви чули? Так, як бачите, завжди він.
Який там сон і привиди?., Кажи,
Ти підеш до попа чи ні?
Сірко
Чого?
Сірчиха
Ой, лихо й горенько мені з тобою!
Ходімо, сестри, й ви та попрохаєм.
Рябу свиню йому пообіцяю,
То, може, змилосердиться і щось
Хоч над могилою та заспіває
Килина
Як укриє чорна нічка
Степ і поле, й засне річка
Заснуть ліс і оболоні,
Хижі звірі заспівають '
І до ранку позривають
Геть всі квіти ті червоні.
Сірчиха
Хай розбере, хто має розум! пху!
Про діло їм, вони ж таке верзуть
Що й купи не тримається. Ходімо!
А то усе зготовила як слід
До панахидки, то хіба старцям
Роздать?..
Сірко
Роздай.
Сірчиха
А дідька не з'їдять?..
Який розумний! Пху! Дарма розмови!
Ходім, а то пописько спать вкладеться
То не розбуркаєш і хаптурем.
(Підходить до дівчат).
Килина (по хвилі задуми).
А як щезнуть хижі звірі,
То заплачуть хмари сірі,
Мов жінки на похороні
І обмиють на три милі
Там кістки козачі білі,
Де зросли квітки червоні
Зійде ж сонечко над лісом —
То пориють землю списом
Знов людиська невгомонні,
Бо на раду з ворогами
Злинуть лицарі степами
Квіти сіяти червоні1…
Сірко
(що слухав її, як зачарований, раптом
схоплюється й тупнувши ногою).
Не злинуть, ні! доволі! На шляху
До звади я поставлю їм свої
Укохані в часи дозвілля мрії!
Як грім, вони над світом залунають,
Запалять розум тих, хто досі ніс
На прапорі своїм велике гасло —
"Святая праця й згода"! Їх зберу
В полки численні — хай то буде свій
Чи бусурменин, — дужою рукою
Їх поведу на бій безкровний всіх
З тими, хто квіти сіє скрізь червоні
І розлива широке море сліз.
Могутнє слово пролунає всюди,
Мов дзвін, і упаде з очей полуда
У тих, хто досі ще шукає правди
На списовій клюзі і на мечевім
Блискучім лезі. Гей, до лави всі!
Шикуйтеся в полки!.
(Бере за плечі Килину й ставить її перед себе).
Сірчиха
Та що се з ним!
О Боже праведний!
Сірко (до неї й до жінок).
Ставайте й ви!
(Хапає її за руку).
Сірчиха (виривається).
Та одчепись ти, божевільний.
Сірко (хапається за пістоль).
Ну!!
Сірчиха й жінки знизуючи плечима й тремтячи, стають поряд
з Кллиною.
Лесь
(схоплюється, зрадівши такому поворотові справи,
й сам стає до лави. Дівчата кидають убирати
могилу й з вереском тікають у кущі).
До лави всі! шикуйтеся в полки!
Я, пане, списа маю… (Піднімає палицю)
А Пеньок?
Ви ж розбудіть і лицаря старого!
Сірчиха (плачучи).
Мовчи хоч ти, дурноголовий!.
Сірко (торсає Пенька за плечі).
Гей!
Старий, до бою!..
Пеньок
(прокидається й здивовано озирається).
Що? обід принесли?
Сірко
(бере його за плечі, підводить і ставить поряд з іншими).
Ставай отут!
Лесь
А чи не мало нас?
Стривайте, пане, побіжу покличу
Я хлопців: тут вони за лісом десь
Пасуть телята й свині.
Сірко
Стій, мовчи!..
Одступає на кілька кроків назад і, пишаючись, любує з "війска".
Зупинивши погляд на Пенькові, стає, здивований, потім його
чоло хмуриться. В цей час з лівого боку виходить Оксана,
зодягнена козаком, і, здивована, стає під кущем стежити,
що буде далі.
А друга де ж рука твоя й нога?
Куди тебе такого поведу?..
Пеньок
Ох, доки сонечко зійшло, роса
Повиїдала очі.
Сірко
(зупиняє погляд на Лесеві).
Так…
Лесь (регочучи).
А я,
Мій пане, маю все: і руки й ноги.
Сірко
(пильно дивиться йому в вічі).
А розум де твій? Чом не дав його
Тобі твій батько необачний?
Лесь
Батько?
А де він?
Перша жінка
Ох, лебедику, нема
У нього батька й не було його.
Безбатченко нещасний він. Колись
Походом на татар тут москалі
Ішли на допомогу козакам,
Стояли кілька день у нас, пили,
Гуляли й зводили дівчат із глузду,
То й Лесь із тих дітей із багатьох,
Що розумом своїм про той постій
Нагадують…
Сірко (до жінок).
А ваші де сини?
Чому не прийдуть і не стануть в лаву
На місце ваше?
Жінки
Та втекли ж на Січ
Іще тоді, як ти здоров поїхав,
Тоді, як…
Сірко (дивиться на Сірчиху).
Так… А ти… тебе я знаю.
Ти вся… душею й тілом при землі…
Сірчиха
Іще б пак не знав! Віддай пістоля,
То швидко нагадаю я тобі про все.
Чи бачили таке? Десь господарство
Покинула напризволяще я,
А він тут вигадав у військо гратись!
Пху! осудовисько!.. Ходімо, сестри!
Рішучє виходить з лави, за нею, жахливо озираючись ідуть
інші жінки й зникають ліворуч.
Лесь
(розчаровано)
Пропала гра! Стривайте, пане, я
Умить покличу хлопців… Тільки де ж
Наш ворог?..
Сірко
Ворог?.. Нащо й ворог той,
Як ні з ким у похід іти на нього.
Пеньок позіхає, чухається й знов сідає дрімати на сонечку
під куренем.
Лесь
Чому пак ні з ким? Зараз я покличу…
(Хоче бігти, але, угледівши, що нікого нема коло
могили, підходить, озираючись, до неї і палицею
починає копирсати там).
Сірко
(сідає під куренем, схиливши голову на груди
у великій задумі).
Де ж ворог справді?..
Килина (обнімає його за плечі).
Ти стомивсь… спочнь
Багато рвав ти їх, червоних квітів,
І вчадів…
Сірко
Так, я вчадів: голова
Болить і мізок ввесь горить-палає.
Спочити треба поки що, а там…
Килина
А там?.. Навіщо знать, що далі буде?
Сірко
А там — ізнов на бій, але — де ж ворог?
Із ким іти?
Килина
А ворог де? я знаю.
Сірко
Ти знаєш? де ж він?
Килина
Знаю: ворог — тут.
(Показує на серце).
Чигай на нього в серці, — знаю я.
Отсе, було, засне і заніміє.
Коли ж прокрадеться той ворог в серце,
Нема спокою вже: болить воно
Незнаним смутком, голова палає,
І кров кипить… Турботно се… не треба.
Сірко (слухаючи уважно).
У серці ворог?.. Що ж тоді робити?
Килина
А не пустить!
Сірко
А як зробити се?
Килина
А вбить!.. бо вже як ворога уб'єш,
Спокійно одпочинеш… Ти ж пильнуй,
А я піду нарву барвінку…
(Зникає праворуч).
Сірко (сам собі).
Вбити?
А як його впізнати? Все життя,
Здавалось, з ворогом я воював,
А вбити і не вбив… А вбити тра.
Нехай, підстережу, коли залізти
У душу, в серце знов захоче
(Оглядає пістоля, витягиш з-за пояса).
Так,
Убити тра, бо поки він живий
Життя нема нікому.
Лесь (упоравшись коло могили)
Я ж піду.
(Біжить ліворуч і наскакує на Оксану).
Оксано, ти?.. Справжнісінький козак!
Та гарний же який!.. Гаразд, що ти
Вернулася, хоч буде з ким тепер
Поженихатися, бо я ж тебе
І досі ще кохаю. Ну, здоров!
(Обнімає її, але вона дає йому доброго стусана,
й він клубком котиться на сцену, гукаючи).
Ой, пробі! Ой, рятуйте, люди!..
(Схоплюється й тікає в кущі.
Сірко підводить голову).
Оксана
(підходить до нього і вклоняється)
Здоров, преславний батьку! Не чекав,
Запевне, ти на мене швидко так?
Сірко
(дивиться на неї, немов не пізнає)
Ти ж де узявсь?
Оксана
По справі військовій
Прислав мене до тебе кошовий,
Іван Стягайло, з Січі.
Сірко
Військовій? (Сміється)
Своє я військо маю вже, та шкода
Що кращий з війська того он… заснув.
Його червоним квітом отруїли.
Учадів дуже…
Оксана (дивиться на могилу).
Вчадів?..