Лаборантка

Сталося се несподівано якось для самої панни Клави. Як, бува, людина йде-йде, ось уже небагато і йти лишилося, та раптом відчує, що зовсім не в той бік простує. Вертатись? — не хочеться та й шкода: багато пройдено... Ат, що буде, те й буде!..

Вона не хотіла навіть зупинитись і проаналізувати своє нове почування й нашвидку пояснила його втомою від цілоденного порання коло різних спиртовок, реторт, слоїків, числових викладів, у пожовклих від непомітної для ока кептяги чотирьох стінах своєї мініатюрної лабораторійки: з восьмої до шостої години з перервою на обід — хоч у кого голова обертом піде. Припала гарячим чолом до холодної шиби вікна й дивилась у присадок перед конторою, на вулицю, де загруз по самі маточини своєї водовозки робітник і безпорадно борсався з кіньми у крутій, як добре вимішане тісто, багнюці.

Цок-цок-клац! Цок-клац!..— доносилось крізь зачинені двері, крізь стіни клацання рахівниць. Немов хтось кинув у огонь ящик з патронами. Бігали, човгали чобітьми, кашляли за дверима в коридорі; поскрипуючи, дирчало коліщатко бляшаного. вентилятора десь угорі, ніби хто водив ріжком виделки по тарілці. Цілий день, зранку до вечора... Цок-цок-клац!.. Боліли вуха, крутило у виску й ледве стримувалося бажання затулити вуха, впасти на підлогу, качатись по ній і кричати, кричати до божевілля, до нестями, аби заглушити всю тую болючу марудність життя. Панна Клава зціпила зуби й затулила вуха, не одриваючи чола від шиби. Просто через вулицю, з грузьким болотом посередині й вузенькими стежечками на пішоходах, перетинав "колонію служащих" невеличкий провулок, що виходив у степ, сірий ще від торішньої сухої трави. Далеко праворуч, мов велетенський червоний гробак, поринав у далеченях поїзд. На всьому лежав ледве помітний передвечірній присмерк, але далеч була ясна, прозора, принадна своєю таємністю, загадковістю. Серце панні Клаві болізно занило, защеміло гострою тугою за простором, за безмежністю.

Вулицею проїхало чоловіка з тридцятеро драгунів у синіх кашкетах, з рушницями за плечима. Попереду — офіцер. Ціла юрба шахтаренят, балансуючи вузькими стежками по обидва боки вулиці й штовхаючи одно одного, з напруженим зацікавленням проводжала москалів. Видовище було незвичайне для рудника, але все пройшло, як у тумані, повз свідомість панни Клави й не зробило на неї ніякого враження.

— Панна Клава чимсь занадто захоплена... Панно Клаво!.. Чуєте?..

Вона здригнулася й хутко обернулась.

— Вибачте, мосьє Тушаре... не чула, як ви ввійшли,— промовила вона й не ховала свого здивування несподіваною візитою пана директора.

— Ви ще досі не пішли?

— Ще не било шість.

— Давно пробило, панно Клаво.

— Не чула.

Зграбний, хоч не молодий уже, француз скинув на неї погляд своїх прекрасно окреслених, гарних карих очей.

— Нудьгуєте?

Вона спустила очі під його пильним поглядом, підійшла до шафи з усяким, потрібним їй для роботи, приладдям, і замкнула її, промовивши:

— Ні, чого ж... Мосьє Тушар, по справі якій?

— О ні, о ні,— заспішив директор.— Панна Клава не одмовиться прийти сьогодні о дев'ятій годині до мене на шклянку чаю?

Вона знову підняла брови здивовано, нашвидку перебираючи в думках і відшукуючи ту причину, що примусила пана директора кликати до себе її, одну із звичайних смертних.

— Я?! Що маю робити там?

Чомусь в уяві їй став великий дім нежонатого пана директора з цілим гаремом молодих, чистеньких, гарненьких покоївок, служниць, економок. Панна Клава, напівобернувшись, чекала відповіді.

— Буде дуже інтересний гість, тому потрібна інтересна дамська компанія. Руський офіцер любить жіноче товариство. M-lle Клава прекрасна женщина.

Панна Клава спалахнула, зашарівшись до шиї. Очі її сипали приском.

— Мосьє Тушаре! Ви розумієте те, що кажете!

— Quoi?.. Ай-ай,— догадався зрештою вражений директор.— За кого ви мене маєте? Ай-ай, панно Клаво... Зберуться служащі з жінками. А проте ви вільні прийти й не прийти. Au revoir!..

Збентежений мосьє Тушар надів капелюха і повернувся йти.

— Гаразд... я прийду, мосьє Тушаре,— кинула йому наздогін панна Клава.

Француз обернувся на порозі й з ласкавим задоволенням захитав головою.

— Хто гість, коли се не таємниця? — спитала лаборантка.

— Драгунський офіцер... молодий, інтересний...

Вона поривчасто кинулась вперед, ніби хотіла затримати його.

— Як? Ви таки викликали... А, так, так, бачила...

Мосьє Тушар втопив у неї гострий, питаючий погляд.

— Так, викликав. Треба покласти всьому край. Вночі прибудуть нові робітники, то мушу ж запобігти "ексцесам. Правда?.. Ну, ви не дратуйтесь, хе-хе-хе... Я знаю, панна Клава завзята демократка, але ся справа її не обходить. Поводитимуться як слід, то нічого й не станеться. Au revoir... Я ж сподіватимусь.

— Так, так, мосьє Тушаре,— вже опанувала себе лаборантка.— Тільки, може, не вспію на дев'ять, то ви вже даруйте.

Мосьє Тушар прояснів і приязно захитав головою, посміхаючись.

— Розумію, розумію... дамський туалет. Bien, bien...

Він причинив двері. Клава похапцем наділа капелюшок, одягла сак і, замкнувши лабораторію, вийшла довгим смердючим коридором на танок. З розмови з паном директором вона була дуже задоволена, побачивши, що він нічого про неї не знає; що ж до офіцера... то се знайомство могло знадобитись: певне, одвертай дурненький молодик,— все скаже, що не спитай, пококетуй тільки злегка.

Смеркало. Коло будинку директорового горів навіть ліхтар, хоч потреби в сім ще не було,— очевидно, засвічено його було з нагоди приїзду гостя. Обережно ступаючи, щоб не хитнутись і не потрапити ногою в болото, панна Клава перейшла вулицю висипаною жужелицею стежкою і, повернувши трохи праворуч, опинилася біля хвіртки того будинку, в якім була й її кімнатка. Коли увійшла в свою маленьку темну кімнатку, то знов відчула,— як опанувало її те саме важке почуття, яке так несподівано порушив пан директор своєю візитою.

— Та що за чорт! — промовила вона вголос, зірвала з себе сак, відколола капелюшок і впала на ліжко. Хотіла освідомити й зорієнтуватись в новім стані, який приймала справа з появою на руднику драгунів, але все уявилося таким марудним, безбарвним, що й думати про те не хотілося. Тільки ще болючіш, ще гостріш занило серце, і було таке почування, що варто видерта, позбутись якось сього нового, що оселилося в грудях, як усе навкруги оживе, повеселішає, зацвіте й набере того захоплюючого інтересу, який, власне, й примусив її стати до небезпечної' справи.

Постукано в двері. Вона знала, що се Кость, і не ворухнулася, а тільки промовила: "Увійдіть".

— Ви дома? — спитав Кость, причинивши двері.— Здрастуйте... Що се ви не світите?

— А навіщо? Сядьте, Костю. Чи вже час іти?

— Та схоже на те.

Він повісив на гвіздок коло порога картуза, підійшов до столу й сів.

— Сумно, Костю.

Він глянув на неї в темряві, та, нічого не побачивши, перепитав тільки:

— Сумно? Чого се вам так?

— Не знаю... раптом якось... Така нудьга, така нудьга.

— Хм... дивно... Драгуни приїхали.

— І драгуни, Костю, нудно, і все нудно.

Кость знову глянув у її бік, ворухнувсь на стільці й нічого не відповів.

— З вами траплялося отаке, Костю? Наче хто кілок забив... розумієте? — щось зайве вдерлося в настрій і одразу... таке гидке почування. Не розчарування, не зневір'я, ні...

— Реакція? — спробував підказати він.

Вона підождала, ніби приміряючи формулу до свого почування, й з досадою кинула:

— Кий чорт! Сама не знаю... Ат!

Вона раптом підвелася й сіла.

— Ходімо, чи що? Може, трохи розважусь.

Він ніби зрадів, ніби скинув з себе почуття ніяковості й заметушився, допомагаючи їй зодягтись у темряві.

— Се не довго буде, як ви думаєте? Про що там? — механічно сипала вона питаннями, відчуваючи з дражливою приємністю близькість високого, ставного, дужого й міцного як дуб токаря.

Вони вийшли й провулком звернули в степ. Кость почав оповідати — довго, докладно. Але слова, в які красень токар вкладав усю душу, не хвилювали її, бо гинули поза її свідомістю. А він говорив, що настав рішучий момент, від якого залежатиме розв'язка довгої, впертої, рисковитої справи, що багато жертв понесено, що доведеться декому незабаром, може, навіть сю ніч, наложити коли не життям, то волею... Та що се в порівнянні із здобутками, яких зараз, звичайна річ, не підрахуєш, не усвідомиш, не побачиш...

Панна Клава пильно слухала, але якби він спитав її про щось, зв'язане з тим, що він досі говорив, то вона б не відповіла. Жаденним ухом вона ловила тільки музику його низького, грудного голосу, любуючи з м'яких, часом несподівано гарних, переливів; бачила поруч себе тільки високу темну постать і уявляла, якою жагою, захватом горять його карі променисті очі й палають лиця... Свої міркування, коли бракувало слів, продовжував він виразними, повними сили й зграбності, рухами, й сі рухи його разом з рокотливою мелодією голосу викликали в ній солодко-химерні, таємно-далекі бажання, втілити які в думку, в розуміння, в слово вона вагалася сама перед собою. А він говорив... В його словах не було нічого нового, чого б не знала вона. Все ті самі міркування, вихоплені з промов, з нелегальних, заялозених від постійного вживання брошур, тільки пристосовані до місця й дії. Але Кость вкладав у них величезну силу переконання, пристрасті, певності, віри, і відчувалося, що він їх не тільки передумав, але перепочув, пережив, що вони зріднились, злилися з його духовою істотою навіки. Мертві, сухі формули одяглися в плоть і кров, нудна ідеологія перетворилася у вічно живу, неблеклу красу пориву. Се запаляло, вимагало відгуку через захоплення, як необхідного закінчення гармонії. І коли панна Клава мовчала, повна невловимих, нез'ясованих переживань, то розмова його щораз холоднішала, робилася все більш уривчастою, рухи повільнішими... зрештою він замовк, мусів замовкнути, але се сталося так несподівано, що вона аж зупинилася. Він так само.

— Що таке? Надалеко вже?

— Зараз будемо,— відповів.

— Так? Зараз?..

Нотка розчарування й жалю забреніла в голосі. Кость відчув се і замовк, заховався в себе, нічого не розуміючи.

Попереду чорніли в темряві хати німецької колонії. Ніде не світилося: колоністи рано вкладалися спати. В одній із сях напівобідраних халуп (німці доживали останній рік аренди й не дбали про зовнішній вигляд домівок) мешкав шахтар, в якого сьогодня призначено було нашвидку конспіративну нараду, від котрої залежало дуже багато.

Панна Клава трохи оживилася на зібранні так, ніби нічого й не сталося.