Змиває хвиля сіра й сумовита".
Ти усміхнувся: "То минає літо,
А щастя в наших душах назавжди".
VI
І знову серпень в розпалі і знов
Моя душа прогріта і зігріта,
А прохолодні протяги дібров,
Немов наркоз від "поцілунків" літа.
І ще Дунай. Я не натішусь ним.
Ріка повільна, а тому велична.
Занурюю у ніжність вод обличчя,
Немов з дороги вічний пілігрим.
На березі лунає вальс-бостон,
Гасають дітлахи —— казкові гноми,
А я пливу. Яка солодка втома,
Неначе бачу феєричний соню
Ні, я не звикну до цього життя.
Для нас воно лишиться незбагненним.
Ось рідні верби, поряд липи й клени,
А решта —— все із сфери небуття.
Так не буває —— мир і благодать,
А поряд, за горами —— біль і горе.
Тут щось не те. І Давить непокора,
І не дає в раю цім раювать.
VII
Я вдивляюсь востаннє
У далі бузкові, у валізу ховаю
Суконки шовкові,
І зітхаю печально:
"Скінчилося літо, Несамовите".
Дощ сьогодні
Ще й фонтан
Плюскотить і плюскоче,
Все зливається в спів сумовитий
Де ти, літо?
Скоро човник останній
Відчалить,
Спорожніють наші
Причали,
Де сміялися ми,
Безтурботні, мов діти.
Слава літу!
VIII
Ця вродлива земля, це диво
Не пускає мене від себе.
Я була тут така щаслива,
Я жила тут на сьомім небі.
Ти будив мене рано-вранці
Поцілунком легким, як мрево,
І світились на білій фіранці
Золотисті й брунатні дерева.
Кожен день починався як свято,
Що не може ніяк зупиниться
І весняні пташині рулади,
І духмяла п'янка полуниця,
І шалене бджолине гудіння,
І троянди святе світіння,
І веранда, мов човник дитячий,
Нас несла вдалечінь неначе.
IX
Ця липа медвяна,
Старезне розкидисте древо.
Під нею жила я улітку,
Мов мавка, як мева.
Під нею жила я,
Під нею й про неї писала,
Була вона дахом і домом,
А може й причалом.
Та якось уранці я глянула і оніміла,
Золочене листя, як вихор,
На північ летіло.
Вже голі стояли
В саду молоденькі черешні,
А вітер по саду шугав,
Мов непрошений вершник.
Так літо зненацька скінчилось
На теплім порозі.
Ну що тут поробиш?
Ну що тут поробиш?
Це осінь, це осінь, це осінь...
Та вірш розпочато і хочеться несамовито
Нестримно писати про літо, про літо, про літо...
Сядьмо поряд біля чаю,
Позабудьмо всі печалі,
Всі турботи, всі секрети
Утопімо в "Амаретто".
Мій натоплений коханий,
Залікую твої рани,
Приголублю тебе словом,
Ніжним словом малиновим.
Що на світі найдорожче?
Цей весняний теплий дощик.
Твоя усмішка, мій світе,
Наша віра й наші діти.
Жодних слів не потребуєм.
Ми їх серцем знаєм й чуєм.
Так було, так є, й так буде —-
Божа ласка й Боже чудо.
З книги
"Медитації біля Стефансдому", Відень, 1994
Палац Шенбрунн —— вінець барокоо.
Ця мова існувала доки
Ряснів монархіями світ.
Бо ті монархи у пенатах
Страх, як любили будувати,
Любили мармур і граніт.
І виник стиль цей електричний,
В нім все яскраве, все незвичне.
Європа ахнула і враз
Оті гірлянди з лоз і лілій
Обвили все, окрім Бастилії —-
Вона лишилась без прикрас.
Ця хвиля запашна із півдня
Невдовзі досягнула Відня.
І Габсбургів похмурий дім
Перетворивсь на дивовижний,
Весь в алегоріях, як в піжмах,
Й крилатий, ніби серафим,
Оцей палац, Шенбрунн прекрасний,
Що виник легко й своєчасно,
І ніби світові довів,
Що Відень є, і Відень буде,
Його врятує від огуди
Оце гніздов'я королів.
Ходім до голубої зали:
Тут відбувались карнавали —-
Ці фрески пишні, ц дари,
Це займане багрянцем злото...
О, під'яремнії народи,
За все платили ви.
Платили ви і будували.
Ці мармуровії хорали
Во славу вам звучать.
Мад'яри, чехи, українці
На цім плацу, на цім гостинці
Під плитами лежать.
Та, мабуть, буде необачно
Промовить, ніби ти незрячий:
"Шенбрунн —— це морок, зло".
Ні, це не так.
Шенбрунн —— то чудо,
Допоки є на світі люди,
Допоки є добро.
Кристині Єтце
Ви чули про Клімта? Не чули? О, горе!
Жінок малював він, Одягнених в море.
Чарівні наяди з пухнастим волоссям...
Вони гіпнотично прекрасні і досі.
А ось і художник в античнім хітоні.
Він схожий на грека із Фівів чи Трої.
Веслує човном, а в човні тонкостанна
Емілія Фльоге —— муза й кохана.
Тоді, на початку сторіччя, у Відні
Всі знали цю пару, птахів цих досвітніх.
У світі, який вибухав щохвилини,
Любов їх була, ніби світло нетлінне.
Вони руйнували міщанські канони,
Носили прозорі спідниці й хітони,
Жили, мов на сцені, жили, ніби грали.
І стиль цей чудний нарекли югендсталем.
Минули роки, наче канули всує,
Та знову у Відні Клімт владарює.
На кожному кроці, на розі, за рогом,
Сміється крізь шибку Емілія Фльоге.
Вони повернулись, точніше —— воскресли,
Жінки загадкові, наяди чудесні.
А з ними і майстер, подібний на грека.
Як бачим, дивився він досить далеко.
Він знав, що людині, цій зірці ранковій,
Найбільше бракує краси і любові.
Тому малював лиш прекрасні обличчя.
Їх світло було і палке, і незвичне.
Суцвіття кохання, нев'янучі квіти,
Так бачити вміє, хто вміє любити.
Мораль зрозуміла усім до кіцня:
Любов і краса —— ось прапервні митця.
Прогулянки у старовиннім парку,
Коли забулись дріб'язки і сварки,
Душа легка у світлу путь руша.
І настрій цей, мабуть, філософічний,
Наштовхує на запити одвічні:
Що є краса? І Що таке душа?
Я зупинилася на роздоріжжі:
Праворуч —— старовинне кладовище,
Ліворуч у церковці чути спів,
Попереду —— фонтон псевдобарокоо.
Він так милує, так втішає око,
Що вирішила привітатись з ним.
І Сіла я на дерев'яну лаву,
Яка ховалась в хащах красноталу —-
Для обсервації прекрасний кут.
І враз мені відкрились дивні речі —-
Звучав оркестр, сміялася малеча,
І мармуровий усміхався Брут.
І Зграя фрейлін пролітала в браму,
І генерали з Асперну й Ваграму,
Суворі вої —— всім до сорока,
Пили шампань за білими столами
І жартували: "Бонапарт, між нами,
Вже не страшний. Тремтить його рука".
Кінчається епоха Бонапарта.
Вже знову менуети, знову жарти,
Двір Франца компенсує дні війни.
Неначе й не пролито ріки крові,
Всі витончені, радісні, здорові.
А ріки крові —— хтозна, де вони?
І Раптом спорожніли всі алеї,
Лиш статуї Антея і Психеї
Біліють непорочно вдалині.
І знову тиша, і краса, і вечір...
Так відбулась душі моєї втеча
В ті загадкові і далекі дні.
Я ніби й "справді" бачила минуле,
Але нічого в ньому не збагнула.
Що є закон мушкета і ножа?
Ось він стоїть фонтан Бартоломео,
Ось це старезне трьохсотлітнє древо...
І від краси заходиться душа.
У Зальцбурзі фортеці на вершині,
З якої видно далі сині-сині
Озер дзеркальних й тихоплинних рік,
Стояли ми й, немов у піднебессі,
Прослухали оцю врочисту месу,
Задуману в далекий вік і рік.
Казкове місто ніби-то звучало,
Усі фронтони і усі портали
Співали славу сонячному дню.
Строкаті дирижаблі з високості
Спускалися, немов космічні гості.
Мені здалось, часом, що я сню.
І докази намарності життя
В душі шукали ніби опертя.
"Ну хто ти є? —— питали іронічно
Оця краса, цей дивовижний світ,
Що вже існує міріади літ.
Я відказала: "Смертна ж бо, невічна".
Але за мить я вірила і знала,
Що ми єдині і моє начало
Десь тут, десь є, десь близько так, до дрожу.
І світ оцей живий і невмирущий
Любовію минущих і грядущих
Пресвітлих душ, що вірять в кару Божу.
Під кленом осіннім я книгу про Фройда читала.
Довколо дві пави, дві пави довколо блукали.
І небо було, ні хмаринки —— блакитно-бездонне,
І ніжну альтанку вінчала імперська корона.
У Відні давно вже нема ні принцес, ні кронпринців.
Але ці алеї, альтанки, фонтани усі ці
Належать комусь кого звідси не чути й не видно.
І тільки душа пролітає, неначе лебідка.
Ідуть дідусі і гуляють старенькі бабусі.
Із заздрістю й сумом на зграю птахів цих дивлюся.
І думаю, Боже, всі фройдівські психоневрози
На віденців схожі, неначе пирій на мімозу.
Професор прийшов у цей світ безсумнівно завчасно.
Побачив би він, як сьогодні вродило їх рясно
На нашій землі, у совітському грішному "раї",
Старе і мале у мерзенних інстинктах конають.
Вже сонце пригріло. Малеча шугає по саду.
Ударили дзвони. Стефаній склика напораду.
І Віриш, що буде так нині, і буде вовіки.
Для нас —— бідолах, це дива незбагненні й великі.
Живуть собі люди... ні мітингів, ні демонстрацій,
Ні черг, ні купонів, і жодних ілюзій, обстракцій
Про щастя майбутнє, про "землю горіхову" тощо.
Про те, що життя —— це суцільна і каторжна проща.
Очима вбираю красу, що у парку панує,
І знаю, що нею свій біль я вгамую, втамую.
І Вже відчуваю: тихесенько, ніби поволі
Наповнює душу чи світло, чи бажана воля.
Якби оце уздріти міг Господь:
Бенкети тіл, точніш, суцільна плоть —-
Ми стоїмо у залі Ренесансу.
Корреджо, Тінторетто, Тіціан...
Як сяє плоть, як забира у бран,
Обпалює, немов протуберанці.
Сюзанна і старі... Два коршаки
Побіля Леди білої, як піна.
Жагуче лоно і розкішна спина.
З купелі вийшла для перепочинку,
Голюсінька на березі ріки.
Вони ж сховались у кущах жасмину,
Пасуть її очищами з-за тину.
О, сластолюбна, болісна жаго!
Сюзання їх не бачить, то ж не знає,
Як в корчах хіті старча плоть конає,
Не відає призначення свого.
Будьмо відверті —— сцена еротична.
Може цей термін тут не зовсім звичний,
Але є суть, вона ясна й проста.
Так, Ренесанс пішов двома шляхами.
Людина, як вінець... Закриті брами,
То ж відчинить! Є Дух, але (між нами!)
І тіло є. Хай квітне ж плоть свята!
Тут поряд богорівний рафаель.
Він духу поклонявся, він людей
Обожнював в буквальнім смислі слова.
Його мадонни —— це хіба жінки,
Що знають пелюшки і тумаки?
То зграя горлиць, неземних, казкових.
Які вони дитинно безборонні!
Як їм пасують ці тони червоні,
Яка погідність сяє довкруги,
Ні пристрасті, ні радості, ні туги...
Для них так звично віщий голос слухать
На березі лиману чи ріки.
Вони, нам не говорячи нічого,
Ніби рятують від низького й злого.
Мовляв, дивіться, ось де ідеал
Гармонії, краси, ясного духу.
Хай він не меркне в дощ і завірюху
І стишує наш гнів, наш безум й шал.
Мадонна в лузі і в садку Сюзанна...
Їм проспівали генії осанну.
Обидва мали рацію. Відтак
Цей плюралізм Відродження приймаєм.
Так є в житті. Інакше не буває.
Але в тяжку хвилину ми волаєм:
"О, Господи, врятуй нас, неборак".
До кого ми звертаємо заклання?
До плоті, що святкує мить бажання,
Чи до душі, що істину шука.
Тривожна, полохлива, невсипуща
Прояснює нам суще і грядуще,
Наша душа безплотна і важка.
Та хтось колись промовив, що душа
Не має жодних переваг над тілом.
Я думаю інакше.