Вона ж той біль примножила...
Але прозріння тривало якусь мить — Алла тупнула ногою, пробурмотівши:
— Кретин! Тупа скотина!
На неї озирнулася літня пара — інтелігентного вигляду чоловік та жінка в світлих костюмах.
Вибравши свіжу яскраву блузку, Алла знов заштовхнула речі до камери, записала номер — тепер уже інший — й кинулась до телефону.
Треба ж нарешті додзвонитися до Мар'яни.
Вислухавши розпачливу Аллину розповідь ("Ну що за біди мене переслідують?), Мар'яна спитала:
— Ти знаєш, у чому твоя помилка?
— Знаю. Нестримна, пащекувата, даремно загострюю з людьми стосунки.
— То — епізод. Ти чекала благ від когось, а сучасна жінка добуває їх сама для себе.
Алла накрутила на бігуді останній кучерик Мар'яниної перуки.
— Хочеш сказати, я сподіваюся на вигідне заміжжя?
— А хіба ні?
Викупана й посвіжіла, а від того перейнята звичним оптимізмом, Алла знизала плечима:
— Що ж, хіба мої сподівання зовсім не мають підстави?
Вловивши в Аллиному голосі нотки хизування, Мар'яна всміхнулась:
— Як бачиш, не виходить. То рідкість у наш час. Моя любенька, лицарі перевелися! Як у пісні співається: перли для себе ми повинні самі діставати, таких, що пірнуть по них на дно моря, серед сучасних чоловіків не видно. Так, і для тебе теж. Не заперечую, ти — гарненька й можеш будь-кому закрутити голову, проте, як бачиш...
— Та не в зовнішності річ! — Алла поспіхом прибрала виразу смиренниці поряд зі своєю вельможною подругою.— От ти — зустріла людину з розумом, талантом, отже, становищем. Валерій покохав тебе, ти — його: усе як треба. Не сумніваюся, що скоро матимете й хорошу квартиру, ще ширші перспективи.
— А чом ти думаєш, що це я його зустріла, а не він мене?
Мар'янині очі не теплішали, й Алла знов уточнила:
— Звичайно, і він тебе. Насамперед він тебе.
— Атож. Я — кандидат наук, і в моїх руках те, чого не мав Джиглюк: розроблена методика. Такий, коли хочеш знати, мій посаг. Він хлопець, звісно, цікавий, але багато в чому липовий і без мене... Лише організаторським талантом — без наукового — багато не досягнеш. Джиглюк — саме той випадок.
І собі похопившись, що говорить зайве, Мар'яна засміялась і обняла подругу:
— Пора й тобі серйозно зайнятися роботою, голубко. Досить безтурботно пурхати. Візьмеш шмат спільної теми, здаси кандмінімум, а там, дасть бог, і захистишся.
— Я?!
Алла втупилась у Мар'яну: той погляд Мар'яна Хвостова могла витлумачити як завгодно, але все те було далеке від істини. І справді, хто б міг здогадатися, що означав він приблизно таке: "Я, ледарка, нездара, якій до науки немає ніякого діла. Я випадком потрапила до вашого об'єднання, як прийшла сюди, так і піду, от лиш запопаду путящого чоловіка з квартирою. Мені захищатися? Та нащо завдавати державі клопоту?"
— Тобі, моя голубко, тобі. Я розумію, що доведеться менше ходити на гулі та загоряти на пляжі, але... така прекрасна дійсність, люба! Пора братися за розум, бо час минає. Наскільки ти молодша від мене? На чотири роки? Для жінки це немало, але не для науковця. Я захистилась у двадцять п'ять, а тепер не на жарт думаю про док— горську. І захищусь. Може, ти не впевнена в собі? Так не святі ж горшки ліплять.
— Чим же зайнятися? — спитала Алла розгублено, й Мар'яна поблажливо всміхнулась:-
— Знайдемо. Хтось щось почне, а ти продовжиш. Дамо тобі щось готове на розвиток напрямку, бо оригінального ти, звісно, не потягнеш. Побачимо.
Коли Алла пішла влаштовуватись у гуртожиток,— нічого кращого поки що не підшукали,— Мар'яна замислилась, що її тримає біля цього в принципі недалекого створіння? Добре шиє і має смак? Цінно, звичайно, але ж вона може дозволити собі розкіш замовляти вбрання у найкращої кравчині. Послужлива й старається догодити? У їхній установі таких знайдеться не одна.
Подумавши, всміхнулась: Алла з гарненьким личком та гожим станом представляла тип жінок, які вона, погану— ля Мар'яна, перемогла й перемагатиме, хоч які б у них були довгі ноги. Можна дозволити собі цю маленьку слабкість...
Але насправді жінки були прив'язані одна до одної. Можливо, тому, що нікого, окрім себе, не любили,— кохання було розкішшю, яку собі не дозволяли.
Така дружба виникає між ущербними людьми на грунті потреби бачити собі подібного.
"ДІАМАНТИ ОПРАВЛЯЮТЬ У ПЛАТИНУ"
Четверо молодих робітників несли коридором давно очікувані дерев'яні ящики, а за ними, навколо них і попереду летіли великі лапаті сніжинки. Ігор ще раз визирнув у вікно, аби переконатися, що це йому не привиділось.
Сніг і справді падав — на жовте, ще не облетіле листя, на зелену траву й фіолетові хризантеми. Три жіночки— конторські працівниці — вибігли з центрального під'їзду, тримаючи над непокритими головами з пишними зачісками хто пласку сумочку, хто книжку. Одна зупинилась і, розгорнувши шмат поліетиленової плівки, кинула його кінець подрузі. Прозоре покриття тягнулося за жінками сріблястим феєричним шлейфом. "Нарешті!.." — з полегкістю зітхнув Ігор і пройшов за робітниками до цеху. Там Петро Гресь заходився вивертати ломиком дошки, але високий чоловік гримнув на нього:
— Не кваптеся, не кваптеся... Все — під розписку, спочатку скличемо комісію. Тут — платина.
Робочий день кінчився, але комісію зібрали хутко: головний інженер об'єднання, Мар'яна Хвостова, Джиглюк, ще двоє інженерів.
— Ігоре Олександровичу, а ви?
Ігор повільно підійшов і встромив обидві руки в уже розпакований ящик, намацуючи холодний масляний метал. Торкався деталі, немов яйця екзотичного птаха: що з нього проклюнеться?
Фурсуночки були достеменно такі, як він уявляв собі. Матеріалізований витвір його теоретичних розрахунків... До останньої хвилини не вірив, що побачить його.
Коли на вченій раді один за одним виступили кілька чоловіків і з олівцями та паперами в руках почали доводити, що його пропозиція безглузда,— шлях до виходу їхнього експериментального виробництва на велику промисловість пролягає тільки через збільшення ємкості форсунок,— він розгубився. На якусь мить власні аргументи здалися школярськими, й тремтіння голосу негайно його виказало.
— Але ж коли процес уривається не при початку, коли нитки лиш згодом витончуються і спливають краплями, то можна здогадатись, що розплав набуває неоднорідності в самій посудині.
— Та не кажіть "посудина"! — урвав його Петро Гресь.— Вже б могли бодай технічну мову опанувати.
— Ну от,— всміхнувся один із новеньких інженерів, енергійний беручкий хлопець: у лабораторії на нього покладали чималі надії,— людина технічної мови не засвоїть, а береться повчати інших. Так, Мар'яно Гнатівно?
Мерзлякувато повівши плечима, Хвостова виразно опустила очі. Вислухавши всіх із незворушним виглядом, Джиглюк застережно підніс руку.
— Досить, товариші, пора заокруглюватись. Здається, всім дали можливість виявити себе. Працюємо над виробництвом базальтового волокна третій рік, а де поступ? Гадаєте, держава нам вічно платитиме гроші за безплідний пошук? Пора вже й висновки робити.
Гресь підхопився, але Джиглюк спинив його тим самим владним жестом.
— Ви не згодні з пропозицією Ігоря Олександровича? Тим краще! Бо досі успіху не домоглись, а це само по собі свідчить на користь діаметрально протилежної думки. Поки що, на жаль, тільки це, далі — побачимо. Досить. Замовимо форсунки за розрахунками Хвильового. Відповідальність беру на себе.
— ...Ігоре Олександровичу, монтуватимемо завтра! — гукнув Джиглюк.— Сьогодні відпочивайте.
Він і не помітив, що цех спорожнів — лишилися тільки Джиглюк та Алла, що замітала стружку в куток.
— То як? Ви задоволені? — спитав Валерій.
— Дуже. Лиш трохи страшно: платина занадто дорогий метал для експериментів.
— Нічого. Діаманти, як звично, оправляють у платину, а розумна думка цінніша від діаманта.
— Спасибі.
Був неспроможний висловити вдячність до цього чоловіка. За несподіване знайомство і вечір у ресторані. За виступ на вченій раді. За свій теперішній феєричний настрій. Хотілося разом піти додому, але, глянувши Джи— глюкові в обличчя, зрозумів, що привітна усмішка була адресована зовсім не йому: Валерій просто забув її на устах, таку собі чергово-чарівну усмішку вмілого керівника, що часто виступає перед людьми.
Ігореві здалося, що надворі навдивовиж тепло: ранній сніг зовсім розтанув, і не вірилось, що бачив сьогодні за вікном густу білу запону. Нахилився над клумбою чорнобривців, вдихаючи їх ще по-літньому гострий запах.
— Не знаєте, Валерій Дмитрович пішов? — спитала за прохідною якась жінка.
Вона стояла в темряві, й Ігор не міг розгледіти її обличчя, але щось йому підказувало, що воно сумне й зблідле від тривалого чекання. Мала на собі не по сезону легкий плащик.
— Хвилини за дві переді мною.
— Вибачте.
Незнайомка безшумно відступила з дороги, залишивши по собі легку бентегу.
Та за мить її вже змила хвиля дещо припізнілої радості. Власне, то була не сама радість, а й тривога, і прагнення перемін — усе, що переймає в юності, з роками минаючи без сліду. Але в нього...
Запах острова...
Він таки ж на видноколі, той його невідкритий острів, й тепер уже ніякий вітер не пронесе повз нього суденце його життя.
"Людина народжена для творчості,— думав Ігор.— Тільки творчість може спинити час або ж принаймні збавити відчуття марноти наших днів. Тільки вона..."
Шлях до будинку, де квартирував, був неблизький, а проте пішов пішки. Цього вечора не міг уявити себе в автобусі— хіба поряд з братом Олегом — художником, що малював дивовижні, сповнені казкової химерії картини, не кожен їх розумів по-справжньому, та ніхто не лишався байдужий.
Брати були дуже схожі між собою — обоє добродушно сильні та гарні мужньою красою чоловіків, байдужих до власної зовнішності: їм уже не свататись, то й нехай собі інші вицяцьковуються. Обоє рано пішли з дому: часто писали батькові листи і посилали дарунки, всіляко виявляючи синівську шану, та близькості між поколіннями в їхній сім'її не було.
Інакше — між братами.
І в робітникові, і в художникові вигравав однаковий світ — незбагненних настроїв, дивних поривань та спалахів. Але робітник ДОВГО не МІГ зрозуміти, ДЛЯ ЧОГО Йому І ця химерія — спочатку біля печі, де плавилось скло, потім у конструкторському бюро, а художник сповна давав їй волю.