– Це відноситься до нас. Вони зелене авто, ми спереду чорне.
– Що це значить? – спитала Гаська.
– Значить, що поки що ніхто нас не чіпатиме. Вони мають при шляху засідки, певне, віддавна приготовані. Ми вже минули три і наближаємося до четвертої засідки. А коли досі хтось наказував нас пропустити, то це значить, що одна з засідок нас не пропустить!
– Що можуть нам зробити? – запитала Гаська.
– Всяке може бути, годі передбачити. Але треба бути готовим на все. Перегляньте зброю й усі наші оборонні прилади.
По хвилині додав:
– Поки що міркуймо, як урятуватися, і втішаймося гарним сонячним днем.
– Може, останнім для нас… – журливо відповіла Гаська.
– Це ще побачимо! – сказав я. – Не варто ніколи здаватися, навіть у думках.
– Але варто подумати, як вийти з небезпеки та ще й ворога знищити! – поважно промовив Семен.
– Засідка чотири, засідка чотири! Пропустити чорне і зелене авто!
Час минав, ми мчали, і за нами ворог, а ми й далі не знали, що нам робити і як вийти з халепи. Так минули ми п'яту, шосту й сьому засідки.
– Скільки вони їх мають? – спитала Гаська.
– Поглянь, Паньку, на мапу, де ми?
Я розклав карту й зорієнтувався, що за нами вже три четвертини дороги.
– У такому разі засідок буде щонайменше десять! І останні рішать нашу долю!
– Або їхню! – докинув я, не маючи на мій оптимізм ніяких підстав.
Хотів тільки заспокоїти Гаську.
– Що ж? Зупинитися і звести бій? – міркував уголос Семен. – Не гаразд. Стягнуть сили з засідок і при сильній їхній перевазі буде наша програ. А їхати бездумно вперед? Теж погано. Що ви на це все?
– Я не знаю, Семене, – сказала Гаська.
– А ти, Паньку?
Я не відповів. Моя мовчанка говорила сама за себе.
– А може б звернути десь убік? – порадила Гаська.
– Тут нема бічних доріг ні осель.
Ми мовчали.
– Засідка вісім! – залунало з радіо.
– Ще дві! – тривожно промовила Гаська.
– Паньку, ти знаєш московську мову. Зумієш наслідувати цей голос?
– Певне, – відповів я. – Голос простацький, а мій теж не кращий.
Тоді Семен виклав свій план.
– Хто має кращий? Ніхто? Тоді починаймо! Гасько! Зверни електронну пістолю проти зеленого авта. Не мусиш його бачити. Прицілюй тільки подовж шосе взад. Таким способом вилучимо їм мотор авта і радіо. Будуть змушені зупинитися і – що важливіше – не зможуть передавати наказів радіом. Ти, Паньку, пильнуй, чи не надаватимуть іншим радіовим приладом. Починай, Гасько!
Гаська обернулася і прицілилася з приладу, цілком схожого на стару машинову пістолю.
Я глянув на радар.
– Чудесно, авто зупинилося! В радіо не передають нічого!
– Увага, починай, Паньку!
Я почав:
– Засідка дев'ять, пропустити чорне і зелене авто! Пропустити чорне і зелене авто!
Ми їхали мовчки далі.
– Засідка, мабуть, уже за нами. Як з автом?
– Стоїть.
– Ціляй далі, Гасько!
– До засідки число десять недалеко. Починай!
Я заговорив:
– Засідка десять, засідка десять! Пропустити чорне авто! Пропустити чорне авто! Зелене зупинити як умовлено. Під карою розстрілу! Зелене зупинити як умовлено. Під карою розстрілу!
– Відклади пістолю, Гасько! Що буде, те й буде! Нічого кращого ми не придумали. Вороже радіо виключувати далі!
Ми наближалися до кінця нашої подорожі. У віддалі триста миль шосе кінчалося й переходило в дику дорогу. Перед тим ми повинні звернути вбік, на ледве видну стежку, що вела до посілости дядька.
– У п'ятьох хвилинах рішається наша доля! – промовив Семен.
Без перепон ми наблизилися до кінця шосе, і Семен зменшив скорість.
– Ворог женеться за нами! – зголосив я, пильно споглядаючи на радар.
Семен зупинив авто.
– Тут маємо звернути направо, до дядька. Погляньмо, що діється за нами.
На радарному екрані появилася темна точка авта. Вона росла, авто наближалося з шаленою скорістю. І враз ясний спалах на екрані!
– Вибух! – закричав Семен. – Га‑га‑га! Самі себе знищили!
– Як це так?
– Мабуть, шлях був замінований, а струм влучили, коли ми переїхали засідку! Нам пощастило! Вперед! Вперед!
Ми звернули на стежку й посувалися спроквола нерівним тереном.
За годину ми добилися до поляни, що зеленіла серед великих евкаліптусів. На деревах, у гущі листя, вовтузилися мавпи. А з другої сторони поляни стояв запустілий дім з верандою. На ній у бамбуковому фотелі сидів дядько. Яка радість стрінути дядька в такій пустелі! І який контраст: ми ще в нервовому напруженні, а дядько у повному спокою.
– Що там діялося з вами? – заговорив дядько. – Я бачив на радарі два авта і опісля вибух. Одне розлетілося на шматки! Це ж нечувана історія в цій країні. Я був трохи неспокійний за вас, хтозна, чиє це було авто, міркував я, і чиї душі літають тепер просторами. Але логіка, діти, логіка мене заспокоїла! Не будете ж ви слідкувати за чужим автом, а навпаки, хтось мав у цьому діло, щоб стежити за вами. Але як ви їх послали до люципера, бо ніхто інший цього не міг зробити?
Навипередки ми розповідали все те, чого дядько ще не знав, а зокрема наші пригоди по дорозі.
Це засмутило дядька.
– Не думайте, діти, що ви позбулися всіх ворогів! Одна група знищена, але ворог може послати другу! І напевно пошле. Як бачимо з розкладу засідок, він знав, куди ви їдете і де мета вашої подорожі. Завтра він може бути тут і половити нас як курчат. Ой, це погано, діти!
Ми почали міркувати. Скільки часу маємо? Поки ворожа централь довідається, промине, скажімо, година. Адже мусять зголосити, зорієнтуватися, що в них трапилася трагічна помилка, і тоді вислати на нас іншу групу.
– Три‑чотири години часу! – сказав дядько. – Це все, що нам залишилося. Опісля мусимо щезнути.
Ні мені, ні Гасьці не всміхалося їхати кудись далі. Семен мовчав.
– А встигнемо приготовити все? – спитав дядька по хвилині.
– Хоч би й зараз можете рушати. Усе готове і провірене.
– Гаразд! – сказав Семен. – Відпочинемо, помиємось з дороги, нап'ємося кави!
– О, без кави не можна! – погодився дядько. – Жалко тільки, що не зможемо наговоритися перед від'їздом.
– А ви, дядьку, не їдете з нами? – здивувалася Гаська.
– Ні, я вертаюся. Хочу тільки побачити, як ви полетите.
– Полетимо? Куди?
– Як куди? На Місяць!
– Що?! – знерухоміла Гаська. – І ти мені нічого не сказав? – звернулася до Семена.
– Я не знав, що так скоро доведеться нам летіти. Я думав, завтра…
Гаська відчула іронію в його словах.
– Не сперечайтеся, діти! – перебив дядько. – Не маємо часу на це. Рушайте під вечір, щоб, поки на Землі зійде Сонце, ви були вже далеко.
Коли ми відпочили, поговорили й випили каву, дядько глянув на годинник. Прийшов час збиратися в дорогу. Гаська почала переглядати свої сукенки, що викликало сміх у нас усіх.
– На Місяці нема до кого чепуритися, Гасько! – вигукнув Семен.
– А ви думаєте, що ми, жінки, чепуримось для вас? Самі для себе! І чи на Місяці є хто живий, чи нема, мені це байдуже.
– Не чіпай, Семене, такої тонкої справи, як жіночі одяги. По‑перше, не розумієшся на цьому, по‑друге, ніколи не переконаєш, а врешті завжди почуєш, що жінка не має в що одягнутися! – ніби поважно промовив дядько.
– А щоб ви знали, що не маю. Ну, на Місяць, а як нам доведеться полетіти на інші планети? Що тоді? У цьому, може, маю вийти до людей, або в цьому, або в цьому?
Вона розкидала сукенки по кімнаті.
Дядькові пощастило втихомирити бурю, і ми всі подалися в ліс.
Ішли з годину. Врешті станули над берегом велетенського яру. Ген на його дні плила широка ріка. Другий берег яру, зарослий пралісом, як і наш, ледве майорів на обрію.
Хоч вид був надзвичайний, ми не спинилися ні на хвилину, щоб порадуватися краєвидом. Кількадесят кроків від прірви ми зупинилися, і дядько відкрив перед нами невеликий отвір у землі. Униз вела металева драбинка.
– Я йду перший, – промовив дядько, – а ти, Паньку, останній. Діру закрию зсередини.
Ми опинилися у великій підземній залі, освітленій неонами. Посередині лежав великий не то літак, не то ракета, не то корабель. Округлий прилад для літання, з металевими гострими берегами і великою овальною кабіною посередині. Крізь прозорі стіни було видно, що кабіна поділялася на кілька кімнат. Одна з них, спереду, вміщала чимало дивних апаратів, інші були, мабуть, для мешкання, магазинів тощо.
На металевому березі апарату великими літерами була виписана його назва: "СОРОКА".
– Чому "Сорока"? – спитав я.
– Як звав, так звав! У поспіху не думали багато. Написали, що прийшло на думку. Ну, влазьте всередину – і з Богом. Скоро буде вечір!
Ми ввійшли всередину. Семен пішов зразу до кабіни навігатора, а дядько призначив кімнати для Гаськи й для мене.
– А як ми виїдемо з цієї підземної зали? – запитала Гаська.
Я теж був цікавий, бо не бачив ніякого виходу.
– Це вже поладнає Семен. Ми були тут цілі місяці, поки все влаштували. Ну, прощайте – і бажаю вам успіху. Я йду нагору.
Ми всі розцілувалися з дядьком. Такого ще не бувало, хоч Семен і Гаська, а навіть я від'їжджали, бувало, на довгі місяці від нього. Але це все‑таки не жарти, ми мали покинути наш глоб, нашу Землю.
Дядько вийшов.
Семен пождав хвилину, погасив із своєї кабіни світла в залі і звернувся до нас:
– Приятелі, ми летимо в невідомі простори. Мали б щастя, якби знайшли мінерали з К7 на Місяці. Але в таке не вірю ні я, ні дядько. Нам доведеться відбути далеко важчу подорож. Хочу вам теж сказати, що я ще ні разу не підносився в повітря цим приладом, нашою "Сорокою". Усі проби ми робили тут, у підземеллі. Ви розумієте, що це було конечне для конспірації. Ніякого палива ми не потребуємо, нашу подорож ми відбуваємо при помочі К7, який не тільки анулює притягання Землі чи планет, але має теж відштовхуюче діяння. Справа тільки в докладній регуляції. Прошу вас: пильно слідкуйте за моїм кермуванням "Сорокою", бо хто знає, чи вам не доведеться зайняти моє місце.
Він сів у своє крісло й мовив далі:
– Насамперед слід відкрити велику браму на березі яру. Крізь цю браму ми вилетимо з нашого підземелля. Опісля слід її закрити. Зверху вона вкрита природними хащами і травами, подекуди і скелями. Ніхто не в силі її знайти. Так само як відчиню її з моєї навігаційної кабіни ось цим вимикачем тепер, так і тоді, коли повернемось на Землю.
Семен порушив вимикач. Перед нами відчинилася поволі брама, ми побачили обрій і небо з зарожевленими хмаринками.
Він одягнув грубезні окуляри.
– Це електронний бінокль, яким можна бачити в темноті, що більше, теж і невидне проміння, яким шукають ракет.