— Я знаю, що сі мужі мали привезти добро для Бово. Я бачив і скарби і знав сих людей. Усе годиться зі словами Бово. Ось моя порука!
З несказанним здивуванням глядів Бово на молодця. "Перевертень, єретик, злодій, убійник, сатана, а промовляє за ним? Як же се?"
Та ось понад гамір піднявся голос Бугрія:
— Мовчіть усі. Кому що неясне, хай питається.
Враз втихли всі, та ніхто не брався питати.
— А навіщо ж тобі було ставляти церкву у Вижні? — спитав нагло піп. — Для якої віри?..
— Для сеї, яку ісповідуємо і ми, і ви! — відповів Бово.
— У нас церква є! Чому ж то тебе у ній не видко?
— Божим храмом унижене й покірне серце. У моїй пустині маю престіл, при якому приношу безкровну жертву так, як і ти, брате єрею! Навіщо ж мені глядіти твоєї церкви?
— А навіщо вижнянам твоєї?
— Не тільки вижняни є на світі, є й чужинці, купці, мандрівники тощо…
— Ха-ха, ляхи, чехи, франки! І для них-то твоя церква у Вижні? Чи ти сам здурів, чи з нас дурнів бажаєш робити?
Оба духовники гляділи на себе, як два вороги. Піп Кипріян був червоний від досади, Бово зблід.
"Зрадив мої тайни!" — погадав і кинув оком у бік Томира.
Але Томир, видко, сам чомусь-то озлобився, бо нагло виступив уперед і заговорив грімко:
— Яке ж діло тобі, попе Кипріяне, до замислів Бово? Якщо громаді невлад його церква, так вона не позволить її виставити. Може, Бово стане купцем, який бажає знадити купців з великого Київського шляху сюди. Хто його знає! Не копі про це судити. Вона рішає про вину Богдара, а не про віру франків чи ляхів.
— Правда, правда! — загула громада. — Судіть злодія!
— Який же ваш присуд, славні громадяни? — спитав Бугрій.
— Ти грлова, то суди перший! — була відповідь.
— Злочинця на поток, майно на розграблення! Чи так?
— Так, так!
— Тож від сьогодні ім'я Богдара, сина Ульфра, хай буде прокляте й ославлене між усіма людьми доброї волі у всіх волостях великого князя Володимира Святославича та синів його, а хто його стрітить у хаті, у полі або в лісі, сьому вільно ратищем чи луком убити його, як вовка. З майна громада заплатить довги вірителям, а Вижню розділить по правді між обіднілих, ізгоїв та закупів…
— Як-то, аж тоді? Де ж воно, те майно?.. Кільки його?— почулися голоси.
— Є жінка й дитина!.. Продати бабу!.. — кричали другі. Та тут Томир виступив перед громаду і поклонився.
— Чую, що ви засуджуєте мойого брата на поток. Се справедливо, і я сам руку підіймаю за сим. Він ось пішов собі сам, а ви глядіть його! Я не перепиню вас у сьому. Та ви ділите Вижню, а се друге діло! Вижня не його майно, а моє! Я купив його за золото, за готовий гріш. Вижня моя!
Мовчанка залягла зборище, та по хвилі піднявся шум.
— Ось і виліз Вовчур! Хитра штука! — засміялися нишком бідніші, які самі здебільшого були обдовжені.
— Ба, що ж буде з нашими кунами та гривнями? — непокоїлися другі, яким винен був Богдар гроші.
— Споганили ім'я роду! — негодовали старші господарі. Гамір більшав, піп радився з Бугрієм, коли ось відізвався Бово не без злоби.
— Спитайте його, на яких умовах купив він посілля Богдара та хто був свідком купна?
— Яке ж тобі діло до майна Богдара? — спитав на се Бугрій. — Ти не з громади, а своє майно відібрав у цілости!
Бово покраснів. Його погляд стрітився з насміхом, який малювався в очах та чертах Томира.
— Свідком купна є великокняжий тивун Ярослав, а довершено його тому чотири дні, отже, перед злочином.
— Як так, то треба продати жінку й дитину! — вирвався якийсь в'ялий мужичок о вигляді жмінника та баришівника. — Наш гріш пропасти не сміє! Я й сам найду дорогу до тивуна…
— Довги — се знову інше діло! — усміхнувся Томир. — Після суду приходіть усі, яким завинив Богдар, а я виплачу усякому істу з відсотками. Посілля не дам, бо воно моє, але довги заплачу, бо не бажаю поганити імени роду. Саме тому не дам і рідні брата на поталу чужим, а викуплю її за слушний гріш від громади. Не забудьте, одначе, що се не право, а моя боярська воля!
Як один муж, закричала громада "Слава!" щедрому бояринові, і копа закінчила свою діяльність у посіллі. Молодші пішли сейчас у похід на дворище Гунберна і Кулика з Бугріем та попом, щоби рішити справу співучасти обох убитих у змові. Дехто поїхав домів, остали тільки вірителі і Бово. Допізна розплачувався і торгувався з ними Томир, а кільки разів блиснуло золото на деревляному столі, який винесла на двір служба, тільки разів лютий біль прошибав серце опата. Се були візантійські соліди… Без сумніву, гріш зі "скарбу". Томир був убійником Зденка, одначе як усе те сталося, се знав тільки Бог, і він тільки міг осудити злочинця.
Наче душа, проклята в аді, наче звір на прив'язі, мучився Бово. Вкінці, коли опустів двір, а з рундука підійшла до Томира прегарна, нарядно одіта жінка та з усміхом на блідих устах похилилася перед ним, висунувся і він за другими. Не уйшов його уваги погляд молодця та відрух, з яким підійняв від землі похилену стать.
"Се вона очарувала його диявольською красою! — сказав до своєї душі. — Він пропав для нашої справи навіки. Так як ніколи не вернеться украдений гріш, так пропав і він. Але Божа кара буде страшна, а я… я буду її рукою…"
X. Томир у Перемишлі
Найближчі дні принесли у тиху, спокійну Вижню новину, яка, наче ціпок, устромлений у муравлище, побентежила й заворушила всіх.
У неділю, коли піп Кипріян переглядав мирян, чи всі явилися на поклін княжому Богові, на превелике зачудування, найшов між ними Бово. Монах з покорою бив чолом об долівку, молився, щоправда, на незрозумілій мові, але довго і гаряче, а там і помагав несправному паламареві ладити кадильницю та ризи. Він явився у півкороткому каптані з вирізами, без монашої ряси і через весь час Богослужения не покидав церкви. Се вельми дивувало мирян, які тільки через хвилину перебували у церкві перед престолом. Віддавши належний поклін та зложивши належну данину воском, миряни виходили на цвинтар, де гостили себе медом, буханцями, балакали про всіляке тощо. Вкінці Бово поцілував землю перед престолом, а коли отець Кипріян виходив із церкви, вийшов і сам. Вийшовши, змішався з товпою, їв і пив із другими та розказував, що бажає купити землю біля Грушової Керниці. Люди зразу бокували від нього, але, почувши таке, засміялися і пояснили, що земля Божа та княжа а ні Бог, ні князь землею не торгують. Хто управить землю, того вона й буде. Коби тільки полюддя платилося чесно, то і князеві користь, і землі оборона, і Богові слава!
— Тобі, Бово, — радив Бугрій, — запастися товаром, насінням, хазяйським начинням та припасом на зиму й переднівок, то найдеш тут чимало охочих віддати тобі синів та дочок у найми. Можеш також купити декількох рабів у Перемишлі або взяти закупів з-поміж тутешніх людей. У нас убога земля, праці дома небагато, не кождий може як слід пов'язати кінці, якщо роду багато, а лови недопишуть.
Повний покори та щирости виступ Бово зразу з'єднав йому уми вижнян, яким і на гадку не приходило спитати, чому чужинець-монах аж три роки надумувався, чи йти у виженську церкву, чи ні. Не застановився над сим і піп Кипріян; противно, він сам пояснив мирянам, що Бово знає письмо, мову франків, ляхів, чехів і зможе їм стати у пригоді при торгівлі. Він же сам надіявся з часом мати у ньому заступника і наслідника. Вижняни, як і взагалі руський нарід, мало цікавилися княжою вірою та ходили у церкву тільки для віддання почести володареві. Тому прохав громадян дати новому сусідові піддержку і поміч, спомагати його радою й ділом, оберігати від напасти й визиску.
Томир нічого не знав про сю зміну, бо сам поїхав був після суду на довший час у Перемишль. Він вправді покликався був на княжого тивуна Ярослава, буцімто він знає про купно Вижні, одначе на ділі постарався про згоду княжого заступника щойно тепер.
А княжий тивун був чималою особою у Перемишлі. Тисяцький князь був уже старим чоловіком, який більше займався власними добрами, ніж управою усієї волости, тому на ділі правив Перемишлем тивун. У сьому часі город був точкою, у якій перехрещувалися шляхи з Чехії та землі франків на схід і з Волині та Полісся на південь, і тим-то перемиський базар був осередком чималої торгівлі східними товарами, фландрійським сукном, грецьким вином, невільниками тощо. Греки, вірмени, жиди, чехи, німці, навіть угри та варяги осідали часто у городі, готовий гріш та чужоземна купля переходили з рук до рук, а суми торгових оплат на князя були о много більші, чим у загроженому степовиками Києві. Не дивно, що й доохресне боярство навикло згодом до виставнішого життя, а тивун Ярослав жив негірше удільного князя на Заході. Потрібні гроші та предмети розкоші. находилися завсіди в услужних купців, а зате він не одному віддавав купецькі услуги. Рука мила руку, та ніколи не знала, що її товаришка дає чи бере. Тим-то й не дивота, що за невеличку коробку грецьких номізм тивун признав усе, чого бажав Томир, питав тільки про Єлену та її сина. Томир успокоїв сумніви урядовця, заявив, що майно є на ділі дальше в руках родини Богдара, бо в нього немає прецінь власних дітей. Богдар мав, впрочім, і суму купна в руках та міг подбати про сина так чи інакше.
Вийшовши від тивуна, пустився Томир до ароматаріїв по пахощі та до блаватників по шовк, які гадав завезти Єлені. Саме сходив стрімкою доріжкою від замку над ріку, коли нагло стрітився око в око з Бово. З бідою пізнав, одначе, монаха, так дуже змінився його вигляд за кілька днів. Бліде, жовте лице аскета пожовкло ще більше, тільки на ягодах видніли дві цеглясті плями, як у недужого на пропасницю. Очі, які давніше не раз горіли внутрішнім огнем, тепер погасли й помутніли, наче спітніле скло. Клобука на ньому не було. Поверх полотняної одежі мав на собі короткий кожушок, який звичайно носили вижняни через увесь рік, а на голові мужицьку шапку. За ним двох парубків провадило два в'ючні коні, обладовані мішками та коробками, в'язками кун та начинням. Уста молодця скривилися до злісного усміху.
— Ти що, Бово, у мужики збираєшся?
— У мужики! — відповів Бово спокійно, наче між ним а Томиром не було ніколи нічого, крім принагідного знакомства. — Ти у бояри ускочив, а я… у мужики. З послушникаляїка може бути і князь, із опата — вже тільки смерд.,..
— Ха-ха-ха! Навіщо ж тобі оставати у ворожому краю? Вертай у монастир, поможу тобі…
— Чи моїм грошем? — спитав холодно Бово.
Кров ударила молодцеві до голови.