А замикав нашу невеличку колону Орест. Усі дорослі були з рушницями. Тільки ми з Чингісом ішли без зброї, як славетні мандрівники у супроводі охоронців.
— Романе, — запитав я, проходячи повз одного з кам'яних велетнів, в якого справді проглядалися голова, плечі... Одне слово, звичайна людська статура. Тільки й того, що без рук, та ноги приховані під кам'яним плащем. — Як ти думаєш, хто їх витесував?
— Витесував? — усміхнувся Роман. — Зливи. На берегах Єнісею таких химер безліч. Там можна зустріти й "орла", що сидить на скелі, і "пораненого оленя" і навіть "літаючу тарілку". Усе залежить від фантазії того, хто милується ними.
— А якути, евени і ми, нанайці, називаємо їх "кам'яними ідолами", — озирнувся Вічний Мисливець. — І ця ущелина вважалася чи то святою, чи заклятою. В усякому разі нанайські мисливці намагалися потрапляти сюди якомога рідше.
— Чому? — здивувався я. — Адже тут так красиво.
— Красиво, — кивнув Курун. — Але в тайзі нема місць некрасивих. Кожне по-своєму. Щоправда, тут почуваєшся якось незвично. Ось почнемо спускатися в ущелину...
Доказати він не встиг. Ми почули грізний рев і завмерли від несподіванки. Незабаром ревище повторилося, і тільки тоді я побачив на протилежному боці ущелини ведмедя. Він був зовсім близько. Нас відділяло якихось сто метрів. Ведмідь піднявся на задні лапи і пішов до краю ущелини. А за ним покотився бурий клубочок.
— Ну, не сердься, — почувся спокійний голос Вічного Мисливця. — Пробач, що потурбували. Ми ж тобі не заважаємо. Гуляй собі. І ведмежа твоє ніхто не зачепить.
Роман зірвав з плеча рушницю, але старий жестом зупинив його.
— Не треба. Стійте, не рухаючись. Вона побачить, що прийшли з миром, і піде собі геть.
Ми так і зробили. Хвилин п'ять мовчки дивилися на ведмедицю, що раз по раз зводилася на задні лапи і грізно ревла, уже задкуючи від нас та підштовхуючи до гущавини своє неслухняне ведмежатко.
— А якби вони були по цей бік? — запитав я, коли ми рушили далі.
— Тоді ми опинилися б по той бік, — цілком серйозно відповів Орест. — І взагалі, хлопче, це тайга. Звикай.
Ведмеді вже давно зникли, а я все ще озирався, вражений зустріччю. Розповідатиму в школі, що бачив ведмедицю за кілька метрів від себе, — не повірять і засміють.
— Поглянь, — торкнувся мене рукою Чингіс, який досі йшов мовчки. Мене дивує його мовчазність. Вічно про щось думає, уважно до всього придивляється... Напевне, він таки справді буде хорошим мисливцем.
Так от він торкнувся рукою мого плеча і показав у долину, що відкривалася між двома гірськими хребтами. Посеред долини, на узвишші, стояли будівлі нашого селища. Здавалося, воно зовсім близько. А праворуч нього виднілася блакитно-сіра смужка річки, що звивалася попід високими, химерними скелями. Вона огинала Йордан і зникала десь у тайзі. А недобудований багатоповерховий будинок чимось нагадував викинуту на острів каравелу з розірваними вітрилами на потрощених щоглах.
Ми з Чингісом підійшли до Вічного Мисливця. Він стояв, спершись на рушницю, і замріяно дивився на ще нечіткі обриси майбуг— нього міста. У цій позі він нагадував мені слідопита, яким бачив його на обкладинці книжки Фенімора Купера. Він димів своєю люлькою і мовчав.
— Нам час спускатися, — нагадав йому Чингіс.
Старий здивовано якось глянув на нього і вийняв трубку з рота.
— Постій ще хвилинку. У тайзі трапляються місця, в яких не можна поспішати. Там треба стояти і добре думати. Ми якраз стоїмо на такому місці. Гляньте ліворуч. Бачите пагорб? На ньому похована дружина Власа Кириловича Потапенка. Ти, напевне, не знаєш його.
— Знайомий, — відповів я. — Уже встигли познайомитися. — І відчув, що червонію. Ніби там, у тайзі, провинився я, а не батько Інги.
— Отож, її поховано на узвишші, — стиха повторив Вічний Мисливець. — Топографом була. В експедиції', що намічала трасу БАМу. Вона тяжко захворіла, коли загін пробивався через перевал Усучалінь. І врятувати не вдалося. А заповідала поховати у цій красивій долині.
Кілька хвилин ми всі мовчки дивилися на вершину узгір'я, де викладено з каміння невеличку піраміду. Єдиний пам'ятник у цих місцях. Пам'ятник відважній жінці.
Ми пройшли ще кілька метрів і почали спускатися в ущелину. Стежин тут не було, тому бралися досить крутим схилом, прокладаючи собі шлях між велетенськими валунами та острівцями гущавини, кущі якої скидалися на нашу шипшину. Я намагався не дуже розпитувати, щоб не набридати старшим. Але, наслідуючи Чингіса, котрий весь час тримався поруч мене, — до всього придивлявся, все запам'ятовував. Адже передімною відкривався якийсь загадковий, не знаний досі світ.
15
Біля однієї з брил Вічний Мисливець зупинився і підняв руку, показуючи, що прийшли. Ми з Чингісом кинулися вперед, намагаючись якомога швидше побачити вхід у печеру. Перед нами справді був невеличкий чорний отвір. Мабуть, тому й печеру, крім Шаманської, іноді називали ще й Чорною (так сказав дід Курун), що отвір той у схилі ущелини аж відсвічував чорнотою. До нього навіть страшно було підступатися.
— Оце вона і є, — наблизився дід Курун. — А он, поряд, кам'яна галявина. З вогневищем, у якому я не раз розкладав багаття, повертаючись із полювання.
Старий підійшов до почорнілих закіптюжених каменів, а ми згуртувалися біля входу в печеру. Звідти віяло холодом і вільгістю. А ще — пахло зіпрілим листям.
Роман увімкнув ліхтарик і, пригнувшись, ступив у печеру. Ми побачили, що промінь одразу ж ковзнув по чорній стіні, яка поставала за два кроки від отвору.
— Оце і вся печера?! — розчаровано вигукнув я.
— Ні, там, праворуч, є прохід в іншу частину її, — пояснив Вічний Мисливець. — Але не поспішайте. Трохи перепочинемо.
Я теж увімкнув свій ліхтарик і помітив, що праворуч справді відкривається прохід, у який можна протиснутися, тільки зігнувшись.
Тим часом Роман ступив у печеру, тернув пальцями по стіні й уважно придивився до неї.
— Та це вона закіптюжена димом. Тільки дуже давнім. Напевне, колись тут жили печерні люди.
— І не тільки печерні. А й ті, кого заганяла сюди доля, — докинув Вічний Мисливець, підходячи до нас. — Ця печера знає багато таємниць. Дуже багато.
— Невже тут ніколи не працювали експедиції вчених? — запитав Орест, зазираючи у боковий лаз.
— За моєї пам'яті — ні. Я знав би про це. А раніше кому до цього було діло? У цій глушині стежки тільки для мисливців.
— Отже, ми — перша експедиція? — мовив я, націлившись шмигнути в лаз поперед Ореста. Але той ухопив мене за полу штормівки.
— Не поспішай, хлопче, не поспішай. Усьому свій час.
Ми повсідалися на каміння і почали радитися, як діяти. Вічний Мисливець нагадав, що підземелля складається щось із чотирьох поєднаних між собою печер. А з третьої починаються ще кілька ходів, що ведуть бозна-куди. Він вважав, що ними ніхто й ніколи не користувався. І нам радив не ризикувати. Почувши це, ми з Чингісом одразу посмутнішали. А раптом котримось із тих ходів можна проникнути ще до якоїсь печери? В якій приховується найбільша таємниця цього підземного царства. Одначе Роман одразу ж "утішив" нас, повідомивши, що засмучуватися нам особливо нічого. Все одно ми, малі, залишимося у другій печері. Поки вони з Орестом обстежуватимуть третю.
А Вічний Мисливець заспокоїв:
— Нічого, розкладемо вогнище і почекаємо наших розвідників.
Та, третя, печера — справжній лабіринт. Ходити по ній страшнувато. Він сам там був лише двічі. Першого разу — ще хлопчиськом. Коли привів сюди групу червоних партизанів.
— Можливо, їх захопили в полон? — запитав я, пригадавши, що дід Курун не знав, як склалася доля тих бійців, і враз уявив собі, як тут відбувається запеклий бій.
— Можливо, — стенув плечима старий. А подумавши трохи, заперечливо похитав головою: — Ні, не може бути, щоб захопили. В печері це не так легко зробити. Я помічаю сліди будь-якого бою. Навіть бійки звірів. Але ні тоді, ні потім, уже навідуючись сюди досвідченим мисливцем, ніяких слідів бою не виявив.
— А якщо їх захопили зненацька? — мовив Чингіс.
— Не може бути, щоб партизани не виставили охорони, — заперечив Роман. — До того ж, увійти до печери можна було тільки із смолоскипами.
— А якщо всі спали? — знову заговорив я. — Адже буває таке, що, потомлені...
— Буває, звичайно, всіляко, — неохоче погодився Роман. — Але все одно...
— Нема чого сперечатися, — втрутився Орест. — Єдине, на чому ми зійдемося, — що до всіх давніх таємниць печери приєдналася й таємниця зникнення партизанів.
Я глянув на Вічного Мисливця. Він сидів собі на камені і незворушно вдивлявся у попелясту далечінь ущелини. Сонця тут ще не видно було, але проміння його вже червонило вершину схилу, просіваючись через крону приземкуватої сосни, що росла на гребені.
— Ну що, час іти, — першим порушив мовчання Роман Чорногора.
— Час, — підтримав Орест, що саме оглядав западину неподалік печери.
Старий мовчки підвівся і підняв рушницю, котра лежала поруч на камені. Я перехопив погляд Чингіса, що сидів опліч мене.
— Це та, яку дід має подарувати тобі? — стиха запитав його.
— Ні, що ти?! Цю він нікому не подарує. Купив мені нову. Але сказав, що зможу взяти її тоді, коли закінчу школу... Тобто стану справжнім мисливцем і піду в тайгу з мисливською артіллю.
— І ти ще жодного разу не стріляв з неї?
— З неї — жодного, — стенув плечима Чингіс. — Але весь час мрію про це. З інших, звичайно, стріляв.
— Невже збираєшся все життя прожити в тайзі?
— Хіба це погано?
— Не знаю. Напевне, це дуже сумно. Все життя ходити тайгою, вистежувати звіра, спати десь біля вогнищ. Я так не зміг би.
— Зміг би, — плеснув мене по плечі Чингіс. — Просто ти ще жодного разу не був на полюванні. Якби побував, обов'язково сподобалося б.
— Ей, змовники, про що ви там шепочетеся? — запитав Роман, видобуваючи з речового мішка, одного на всіх, ще два ліхтарики і клубок мотузки. — Пішли. Бо не встигнемо повернутися до приходу тягача.
16
За формою друга печера дещо нагадувала намет. Ми обнишпорили стіни і стелю променями ліхтариків. Нібито нічого цікавого. Стіни де-не-де позаростали мохом. А там, де моху не було, помітна була кіптява. Посеред печери стояло три великі камені, між якими колись розкладали вогнища. Ми теж прихопили по кілька сухих гілок, але виріптили розкласти своє вогнище у третій печері, до якої дорослі погодилися взяти і нас із Чингісом.