Тато приклякнув разом з ними.
— А оце в мене в кишені відзначка від дідуня Кости!
— промовив уже відважніше Костик, намацавши відзначку в кишені. — І записник Шевченка маю! — похвалився, по мацавши другу кишеню.
— А я маю левика від вуйка і гільзу з набою від Михайлика! Він дав мені, коли ми помагали здобувати тюрму!
— і Ростик добув все це з своїх кишень.
Костика закололо в серці від цікавости, який це Михайлик і яка тюрма, коли це враз кімната наповнилася їдким, густим димом.
— Ой, наша риба! Я зовсім забула про неї! — заламала руки тітка.
— Десь уже зовсім згоріла! — застогнала бабуся.
— Кара Божа з тими дітиськами! — докинула мама, вже в бігу до кухні.
— Так буде краще нам, самим козакам! — підморгнув весело тато, вигідніше розсідаючись поміж хлопцями на килимі. — Ну, кажи Ростю, що це за Михайлик.
— Це той розвідник УПА, що про нього Костик читав книжку! — відповів Ростик, вражений, що його не зрозуміли. — Ми з вуйком допомагали упівцям з нашого літака здобувати тюрму, а большевики так втікали від нашої бортової зброї, що аж валянки губили! — розповідав уже радісно Ростик. — І тоді Михайлик дав мені гільзу, а я йому — хрестика з шиї. Там тепер хрестиків не дістанеш!
— А я проміняв свого хрестика за Грицькового, Орличенкового! — додав Костик, щоб тато краще зрозумів.
І показав свого хрестика.
— А я заміняв свою новацьку хустину за ось це! — похвалився Ростик і добув з кишені зім'ятий кусок паперу.
Костик майже вирвав йому його з рук та став читати:
Любіть Україну, як сонце любіть,
Як вітер і трави і води,
В годину щасливу і в радости мить...
— Ростю, таж цей вірш є в нашій читанці, тільки ми його ще не "брали"! — вигукнув нараз.
— Ба, який ти мудрий! — відгризся Ростик. — Тут його можна і містити в читанках і виголошувати, але там, під большевиками — не те! Сергійко відписав цього вірша тайком від товариша, бо, якби большевики його тепер
знайшли в нього, то ого! Не жити б йому вже більше в Харкові та не вчитись у десятирічці!
— А ти дав йому свою новацьку хустину? — перепитав тато вже зовсім поважно.
— Мусів дати! Він торкався її, неначе б вона була зі скла. — "Така гарна! — казав, — така вільна! А мій червоний "галстук" так і давить шию..." І я дав... Я, може, не дав би був, але подумай, татку, Сергійко народився того самого дня і місяця і року що ми з Костиком!
Тато похитав головою і став розпитувати одно за одним, все за чергою, де вони були, що робили та щораз повторював:
— Так, так! Зовсім правильно! Вповні згідно з історичними даними!
Навіть Костик не дуже розумів, що це таке "історичні дані", але це мусіло бути щось дуже добре!
І все було б добре, та нараз задзвонив телефон. Татові зовсім не хотілося вставати, аж мама гукнула:
— Ромцю, це хтось по-англійськи, видно до тебе!
Тоді тато викарабкався з-поміж хлопців та всього їх добра і пішов до телефону, а хлопці посунулися за ним, мов дві мовчазні тіні.
— Як прошу? Ага, поліційна станиця? Так, тут Гармаш!
Хлопці переглянулися й захолонули.
— Ага, на легкопаді знайшли знак, щось ніби потрійні вилки? Мої панове, не турбуйтеся, я вже все знаю, все вже вияснилося: мій родич узяв був хлопця на прогулянку своїм літаком...
Хоч у передпокої було темнувато, то Костик таки побачив на лиці Ростика усмішку від вуха до вуха, а Ростик побачив у брата таку саму.
— Що прошу? — продовжував розмову тато. — Безперечно, я згідний з вами, що це доволі небезпечний жарт!
Так, так, я попереджу мого родича, щоб більше такого не робив! — говорив тато, а хлопці хіхікали вже майже вголос.
Коли ж урешті тато повісив слухальце, Костик з Ростиком повисли вмить йому на шиї:
— Ти такий наш чудовий, такий прекрасний таточко! Ми ще досі такого не мали! — обіймали його навипередки.
1 не знати, чи тато вийшов би живий з їх обіймів, якби мама не згадала, що час готовитись на Святу Вечерю.
Треба було хлопцям помитися з далекої мандрівки, надягнути вишивані сорочки, а при митті трохи пообливати один одного водою в лазничці.
Цю забаву вони дуже любили. Відкрутили кран так сильно, що вода лилася в ванну з шумом і плюскотом, немов мала Ніягара, і вони не чули навіть своїх власних слів. І Ростик сам не знав, чому він нараз насторожився, бо таки щось зачув, і то з-за дверей.
— Псст! — приклав він палець до уст. — Чуєш? Вони там говорять у сінях! — замкнув поривчасто кран та при пав вухом до дверей.
— Нехай говорять! Хіба ти не навчився в Батурині, що підслухувати не годиться? — відповів поважно Костик і знов відкрутив кран, та так, що вода зразу бризнула на всі стіни лазнички.
— Чужим підслухувати не годиться, а ми рідні сини нашим батькам і вони ж нічого злого не можуть говорити! — і Ростик пробрався відважно крізь водяні бризги та таки закрутив кран. Тоді оба почули, що говорили мама з татом і тіткою:
— Змилуйся, Ромку, — трохи не плакала мама, — скажи мені, може ти врешті розумієш, що сталося з нашими хлопцями?
— Якби ще одному з них щось таке приснилося чи привиділося, не було б дива, — вела далі тітка, — але вони оба щось таке невидане торочать...
Не лиш вони оба розказують докладнісінько те саме, але воно й має змисл. І це речі, про які вони ледве чи знали б самі. До того ж є легкопад і ціла збірка зовсім достовірних пам'яток! — договорив тато.
— Звідкіля вони могли їх набрати? — нетерпеливилася мама.
— Будь спокійна, нечесним способом вони їх не здобули! — і тато мабуть усміхнувся, хоч через двері не були видно. — Я маю вже свою думку про це: все не таки діялося справді, хоч яке воно дивне!
— Що? — аж скрикнула тітка.
— Ро-оо-омку! — промовила з докором мама.
— А саме так! — обстоював тато, — ми дорослі з усіма нашими точними науками ще дуже далеко не знаємо всього, що можливе у світі. Часом саме малі діти можуть збагнути те, що нам незрозуміле!
— Бачиш, — почала якось примирливо мама, — мені важко признати тобі правду, але я завжди згадую, як Левко, від'їжджаючи під Броди, жартував: ,,Пожди, Христю, будуть у тебе сини, буду я їх вчити"...
Далі мама вже не могла розказати. Ростик не міг вже довше вдержати дверей лазнички, що на них Костик напирав з усієї сили. Двері відчинилися з лоскотом і хлопці покотилися, мов два м'ячики, під ноги старшим.
Найгірше жаль було мамі, що навіть гніватися не були часу; бабуся звістила, що саме побачила в вікні першу зірку, і час сідати до Вечері.
СВЯТА ВЕЧЕРЯ
Вечерю їли, з нагоди свята, у вітальні. Коли ділили просфору, мама і бабуся і тітка цілували хлопців якось ніби з острахом, ніби боялися, щоб вони знов не встугнули якої штуки.
А тато сказав хлопцям при просфорі:
— А тобі, Ростику, й тобі, Костю, бажаю, щоб ваша мандрівка в історію України осталася у вас в серці на все життя...
— Татку, на яке там все життя? Ми ж мусимо ще колись справді туди повернутися! — заперечив палко Ростик, злизуючи солодкий мед з просфори. — Як же ми мали б не відвідати вже ніколи наших хрещеників у Києві?
— А я хіба буду довіку винен цей каптан королеві Данилові? — піддержав його Костик.
— А в Острозі хіба будуть довіку думати, що я... що МИ — швидко поправився Ростик, — не вміємо історії?!
— А що ми їхали на колінах у самого полковника Богуна й навіть не подякували йому за рятунок — то хіба по-людськи? — гарячився вже Костик. — А бензину Головному Отаманові хіба не треба віддати?
— Цитьте! — наказав тато. — Тепер помолимося, а при вечері буде ще час далі говорити.
Коли тато дійшов до молитви за померлих, то при дідові Костеві та при вуйкові Левкові хлопці поглянули пильно один на одного. Коли тато вже збирався кінчати, Костик сіпнув його легесенько за блюзку:
— Тату, а ще за когось...
Мама поглянула на хлопців докірливо, але тато спокійно додав;
—...За полковника Семена Гармаша і всіх наших предків, борців за волю України, відомих нам і невідомих...
А коли Ростикові дозволили погасити електричне світло і тільки дві свічі, встромлені у великий колач, замиготіли так дивно, тато сам почав знов говорити:
— Я розумію вас, хлопці, що ви хотіли б повернутися туди. Там усюди ви зустріли близьких вам людей, там всюди були ви в себе дома...
— Так, так, — охоче погодився Костик, — але це знаєш, татку, ще не все... ще...
— Так, всюди там ви взяли на себе якесь зобов'язання! — підповів тато.
— О так, так! — аж підскочив на радощах Костик, а добра ложка смачного борщу вихлюпалася на білу скатерть.
Я саме й хотів це сказати, тільки не міг знайти такого слова...
— Ти не вмів цього сказати, але ти відчув це дуже добре, — продовжував тато. — Та я скажу тобі ще щось більше. Це тільки вам дарував вуйко Левко таку гарну подорож.
А ми всі там не були, але ми неменше відчуваємо це зобов'язання. От бачите, як я пишу не раз цілими ночами статті про Україну, мама ходить на засідання, влаштовує українські імпрези, бабуня проводить збірки для бідних дітей...
— А тітка вчить в українській школі, це ви знаєте! — додала мама.
— Так, власне! — погодився тато. — Так ми псі виконуємо свої зобов'язання перед нашими предками, що працювали і боролися за нас, за нашу Україну.
Хлопці сиділи заслухані, а борщ холонув. Ростик мішав його ложкою на тарілці і навіть не глянув на вушка з грибами, що їх бабуся дала йому особливо багато. Та враз він перебив татові:
— Овва, то це так? Це таке буденне! А там були війни, коні, прапори, сурми... Все було таке барвисте, таке цікаве! Я такого хочу!
Тато всміхнувся:
— Колись, може, і діждете знов того. Я саме хочу, щоб ви про це мріяли, щоб дожидали цього. Та коли будете без діла дожидати — воно не прийде ніколи!
— Ну, а що ж треба робити? — мусів знати Костик.
— Цього я вас вчити не буду, бо це вам уже сам Та рас Шевченко написав у записнику! — відповів тато.
Мама подала на стіл вареники і припрошувала брати побільше, бо риби сьогодні не буде. Вареники аж усміхалися, але їсти їх вже не довелося. Задзвонили у дверях, і в вітальню вкотився з галасом увесь рій, "Рисі", а за ними і братчик. Всі трохи припорошені снігом, що саме почав падати.
Братчик поклонився в пояс мамі й татові та проголосив:
— З Різдвом Христовим та з Вечером Святим вітайте, пане господарю і пані господине!
Оцьому дому
Та й веселому,
Чи повелите колядувати,
Колядувати, дім звеселити,
Дім звеселити,
Діти збудити...
— Колядуйте, колядуйте, а ми вже колядою не поскупимося! — відповів весело тато та поклав руки на плечі Ростика й Костика.