Ба, більше! Теща соромилася казати, що її внучок звуть Хаврою і Горпиною, коли в неї про це хтось запитував.
Але поступово все налагодилось. Хавра і Горпина стали улюбленицями сім'ї, а їхні імена вже не викликали такий спротив, як раніше. Та й навколишні змирилися з незвичністю, хоча колись без сміху не обходилось.
У школі Хавра і Горпина з першого класу були відмінницями. Діти дражнили їх через імена, але ж треба було і домашнє завдання списати, і підказку на уроці отримати. Хавра і Горпина були безвідмовними і зла не пам'ятали. Однокласники призвичаїлися до їхніх імен і вже не кепкували з дівчаток.
Перші збої почалися в сьомому класі. Хавра прийшла додому вся в сльозах. Горпина розповіла, що сталося. З'ясувалося, що хлопець з дев'ятого класу назвав Хавру Ховрашком, і це глузливе прізвисько закріпилося за нею. Але трагедія полягала навіть не в цьому. Хавра була закохана у свого кривдника. Якби в неї було інше ім'я, він би не глузував з неї і теж кохав би. Так думала дівчина і сказала про це бабусі й батькам.
Теща переможно глянула на зятя: мовляв, бачиш, до чого призвели твої дурні експерименти.
Петро зберігав олімпійський спокій і перевів погляд на стіну, де висіли фотографії його покійних бабусь.
У дев'ятому класі Горпина сказала, що коли отримає паспорт, то змінить своє ім'я. Десь вона почула, що повнолітні мають право так робити.
– Може, ти ще й прізвище зміниш? – єхидно запитав Петро.
– Коли вийду заміж, – відрізала донечка.
Навіть тещі не сподобалась така відповідь, але вона нічого не сказала.
І лише Уляні було байдуже до цього всього. Вчора лікар сказав, що у неї рак грудей. Вона боялась розповісти це мамі, чоловікові, донькам.
10 квітня 2017 року
ЛОПУХ
Марта знала, що вийде заміж за Андрія. Відчувала.
У селі він мав прізвисько Лопух. Кликали його так в очі й поза очі. Здається, він з цим змирився. Завжди винувато усміхався, ніби йому було соромно не тому, що так його прозвали, а за людей. Мовляв, не знають, що говорять. Він стоїть вище цього.
Дівчата плескали про нього, що інший вже б давно на його місці не лише цілувався, а зробив би щось більше. "Ось якби був більш рішучим…" – казали і не договорювали. Думай собі, що хочеш.
Їхні шляхи пересікалися декілька разів. Одного разу Андрій навіть провів Марту додому після танців. Вона була зла на Миколу із сусіднього села, який їй подобався, а той весь час танцював з рудою Галькою. Марта спеціально підчепила Андрія, аби Микола ревнував. По дорозі додому хлопець був чемним, не приставав. Навіть не обійняв і не поцілував. Більшого б, звісно, Марта йому не дозволила. А потім декілька днів думала про Андрія. Переконувала себе, що це не кохання. Мабуть, так і було насправді. То ж чому він не виходить із голови?
Потім їхні шляхи років на три розійшлися. Марта чула, що Андрій поїхав на заробітки в Чехію. Забула про нього. Мала декількох хлопців. Боялась завагітніти, хоча дуже любила кохатись. Це було її. Як хтось знаходить відраду в читанні, чи у футболі, чи в тупому перегляді телевізійних програм, так секс для Марти став зіркою в житті, що вела її до нових вершин. Шаленіла від тіл чоловіків. Не могла себе стримати. Вже б і заміж хотіла, але ніхто не кликав.
Якось Марта йшла додому і почула гудок машини. Відійшла вбік і зупинилась. Мовляв, їдь собі чоловіче добрий, я не заважаю. Лімузин був шикарний, закордонний. Таких у селі ніхто не мав. Марта не розумілася на марках.
Автомобіль зупинився біля неї. Відчинились дверцята. Глянула – за кермом Андрій.
– Сідай, підвезу, – сказав Лопух.
– Твоя машина? – Марта з радістю вмостилася поруч.
– Та ось заробив трохи, – скромно відповів Андрій.
Вони зустрілись ще декілька разів. Кохались у машині. Марті сподобалось. Ще не мала подібного досвіду.
А потім Андрій, дивлячись кудись мимо неї, сказав, щоб виходила за нього заміж. Подарував їй розкішний перстеник і золотий ланцюжок. Марта розтанула. Ще ні від кого ніколи не мала таких дорогих подарунків. Сказала, що згодна.
Андрій знову поїхав на декілька місяців до Чехії. Казав, що повернеться на Пасху, а там і весілля зіграють.
– Дочекаєшся? – несміливо запитав, пильно вдивляючись їй в очі.
Марта, усміхаючись, мовчки кивнула головою.
Поки Андрій приїхав, мала ще трьох хлопців. Останній, Василь, був дуже гарячим, як і вона. Невтомно, раз за разом, робив свою чоловічу справу. Аж вона змучувалась, а він був ненаситним. Добре б мати такого чоловіка. Задовольняв би її по саму зав'язку. Порівнювала його з Андрієм. Той теж був непоганим, але явно поступався своєю чоловічою гідністю.
Коли Андрій приїхав із Чехії, то два дні не давав про себе чути. Дівчата сміялись із Марти: мовляв, треба повертати ланцюжок і перстень. А ще гарячий Василь сказав: нехай Лопух лиш підступить до неї – не знає, що з ним зробить.
Андрій чув, що Марта гуляла, коли його не було. Вірив і не вірив. Якось побачив її в селі й прямо запитав про це. Дивилася мимо нього. Сказала, що один раз згрішила. Випадково. Здається, повірив. Пробачив. Того вечора вони кохались у машині. Андрій подарував їй позолочений годинник.
Після Пасхи село гомоніло, що Андрій і Марта одружуються. Кивали головами: мовляв, Лопух, а гарячу дівку підім'яв під себе.
Під час весілля Марта найбільше боялась, аби гарячий Василь не наробив біди. Казав же, що покінчить життя самогубством, якщо Марта вийде заміж за Лопуха. Але обійшлося. Скерувала до нього подружку, яка його втішала всеньку ніч.
За декілька днів після весілля Андрій поїхав до Чехії, а Марта зійшлася з гарячим Василем.
Тепер має мороку. Завагітніла. Не знає, від кого.
Андрій обіцяв привезти золотий браслет.
11 квітня 2017 року
РУДЬКО
Батьки дали єдиному синові модняцьке на той час ім'я – Рудольф. Але змалку всі кликали хлопчика – Рудькó.
Марина не раз чула оте – Рудько, Рудько. Уявляла його рудим. А коли вперше побачила – відразу закохалась. Вона вчилась тоді у десятому класі. Рудько щойно прийшов із армії. Високий. Смаглявий. Чорне волосся. Ямочка на правій щоці, коли сміється.
Рудько підкорив Марину вишуканістю манер. Ввічливий. Жодного лайливого слова. Був завжди елегантно вдягнений. Модник. Чистюля. Дарував їй під час побачень цукерки. Хочеш, щоби дівчина була твоя, – підсолоди. Це вже потім настала ера, коли хлопці й чоловіки почали дарувати дівчатам і жінкам квіти.
Марина і Рудько ходили місяців три. Дівчина вже морально була готова до того, що хлопець запропонує їй вийти заміж. Але тато сказав: "Стиляги в зятях мені не треба". А тут ще Марина дізналася, що Рудько підбивав клини до її подружки. Вже не стало секретом, що ходив і з іншими дівчатами. Боляче було, коли сказали, що їм також цукерки на побаченнях дарував. Від нього завагітніла інша дівчина. Марина кинула його. Рудько знову добивався її, але марно. Одружився на вагітній.
Одним словом, втратила його зі свого поля зору. Років на сорок. Після закінчення школи Марина відразу вискочила заміж. Підвернувся Юрко-акордеоніст. Веселий. Щедрий. Грав на весіллях. Спився. Помер десять років тому. Залишилося троє дітей і поки що двоє внуків. Молодша невістка ходила вагітною.
Баба Марина потрапила до лікарні. Високий тиск. Ледве врятували. Казав лікар, аби не переживала. А спробуй тут не переживати, коли один син розлучився, другий залишився без роботи, а донька зв'язалась із сумнівною компанією, постійно пиячить.
Поруч з Мариною лежала жінка. Приблизно її ровесниця. Теж високий тиск. День у неї починався і закінчувався з нарікань на чоловіка. Жінкам по палаті вже набридло слухати це. І такий він, і сякий, і по господарці нічого не зробить, і коханки все життя у нього були.
Якось той чоловік прийшов провідати дружину. У ньому важко було впізнати Рудька. Але Марина впізнала. Чоловік сухо привітався зі всіма. Ковзнув поглядом по жінках. На Марині не зупинився. "Не впізнав, – подумала вона. – Може, це й на краще".
Жінку, яка весь час нарікала на Рудька, ніби підмінили. І "сонечко моє", і "коханий", і "що ти собі там їсти вариш?". Жінки усміхались, а Марині стало нудно від нещирості дружини Рудька.
Коли жінка, яка нарікала на чоловіка, а тепер щебетала, мов соловей ко, пішла в туалет, Рудько нахилився до Марини, ніби щось прибирав у тумбочці дружини, і прошепотів: "Не кажи їй, що ми знайомі, а то вона дуже ревнива".
Марина нічого не відповіла. Тільки очі блиснули. Таки впізнав її Рудько.
Коли він пішов, Марина подумала: добре, що тоді не вийшла за Рудька заміж. А вже під вечір наздогнала інша думка: може, з нею і в нього життя склалось би по-іншому, адже кохали одне одного?
Десь через тиждень Марину виписали із лікарні. До самої своєї смерті вона вже жодного разу не згадала Рудька.
15 квітня 2017 року
МОЛОДИЙ КОХАНЕЦЬ
Наступного дня після того, коли Неля Григорівна відсвяткувала своє сорокап'ятиріччя, до її бідної голівоньки завітала думка, що добре було би мати коханця – молодшого від себе. З чоловіком у неї все було добре, наскільки це можливо після двадцяти одного року спільного життя, але він був старшим від неї на шістнадцять років, і вона вже й не пам'ятала, коли у них востаннє був секс. Виходила заміж у свої двадцять чотири, йому тоді було сорок – і майбутнє видавалося фантастичним і світлим. Років п'ятнадцять особливих проблем не мали, якщо не зважати на те, що у них не було дітей. Зрештою, Неля Григорівна змирилася з безпліддям. У чоловіка від першого шлюбу були донька і син, з якими він час від часу зустрічався. Неля Григорівна хотіла когось всиновити, а ще краще – удочерити, але в чоловіка почалися проблеми зі здоров'ям, так що від цієї затії довелося відмовитися, тим більше, що він категорично заявив: "Я не виховуватиму чужу дитину".
Слова про молодого коханця запали їй у душу. А все Катерина, яка працювала з нею. Їй ще й тридцяти не виповнилось, але вже, здається, пройшла Крим, і Рим, і мідні труби. Хлопці й чоловіки крутилися навколо неї, мов біля сонечка, а вона ще й вибирала собі кращих. Заміж вийшла за майстра з їхньої фабрики, який, здається. й не помічав, що дружина постійно зраджує йому під самісіньким носом. Стосунки між ним і Катериною можна було назвати романтично-жартівливими: він обожнював її, а дружина в його присутності мала завжди хороший настрій і постійно жартувала.
На сорокап'ятиріччі Нелі Григорівні Катерина вже добряче випила і підсіла до іменинниці.