Ми поручкались. Він запропонував піти на каву. Я погодився. Треба було відволіктись від думок про Петровича. Звісно, до кави Нишпорка взяв коньяку. Ми пили й говорили про смерть Якова Марковича Зінгера. А чому не про колишнього прокурора Дрогослава?
Доволі швидко я зрозумів, що Нишпорка проводить своєрідний тест щодо мене: чи не причетний я до вбивства адвоката? Мені стало смішно. І цей чоловік був найкращим міліцейським слідчим не лише в Дрогославі, а й в області? Але ж і мій детектив Василь Васильович відпрацьовував кожну версію, хоча від самого початку тримав у голові основну. Врешті-решт, я зрозумів, що підозри щодо мене відпали, тест я здав успішно, так що Нишпорка більше не вважає мене потенційним убивцею Якова Марковича Зінгера.
Тепер настала черга познущатися й мені з нього. Я запитав, чому він вважає, що адвокат помер не своєю смертю. Його відповіддю я був здивований. Нишпорка сказав, що це лише чутки, ніби Якова Марковича Зінгера вбили. Але він не на того напав. Я запитав, чому ж Нишпорка займається цією справою. Проте він, здається, вже був готовий до цього і відповів, що подібними справами займається лише на прохання родичів убитого. Ага, все-таки убитого! Оскільки таких у Якова Марковича Зінгера не виявилось, то ніхто до нього не звертався з проханням дослідити ймовірне вбивство колишнього адвоката. Я відчував, що Нишпорка щось не договорює, а йому самому стали не подобатися мої запитання. Ще б пак! Запросив письменника на каву з коньяком, а той з нього душу вивертає. Я теж більше не хотів зловживати терпінням і гостинністю Нишпорки. До того ж, думки про Петровича знову повернулися до голови. Я подякував, ми холодно розпрощались, і я пішов розшукувати Петровича.
25
Біля церкви і в "Пельменній" його не було. Я міг би, звичайно, розпитати у багатьох, чи бачили вони Петровича, але не став цього робити. Ще не знати, що подумають про мене.
Ось саме така позиція, коли боїшся, щоби про тебе не подумали не те що треба, нівелює багатьох людей, робить їх подібними на інших, тоді як Божий задум був саме в індивідуальності кожної особи. Каюсь, я теж із цієї породи, хоча робив багато безуспішних спроб вирватись із замкненого кола подібності до інших.
Раптом я подумав, що Петрович може очікувати мене на лавці перед під'їздом. І як я відразу не здогадався? Сидить і думає, який я нікчемний, й іронічно, як це у нього виходить, усміхається в бороду.
Я мало не побіг додому. Мабуть, знайомі зі здивуванням дивилися на мене, але я ні на кого не звертав увагу.
Петровича на лавці біля під'їзду не було. Я поплівся додому. Щось узяв їсти із холодильника. Якби в той момент у мене запитали, що саме, навряд чи зміг би відповісти на це запитання.
Незабаром з роботи прийшла дружина і сказала, що я міг би трішки й провітритись. Знала би вона, що я аж занадто провітрювався, розшукуючи Петровича. Але про що з нею говорити, якщо вона навіть не помітила, що я поголився?
До самого вечора дружина мене не зачіпала. Робота над черговим розділом роману про детектива Василя Васильовича виявилася капітально загальмованою. Я думав про Петровича.
26
Петрович зник. Мої зусилля щодо його розшуків не принесли жодних результатів. Я увімкнув аналітичні здібності мого літературного героя, але з цього теж нічого не вийшло. Одна справа – вигадувати події, давши волю фантазії, й зовсім інша – реалії життя. Я вже не соромився і розпитував у знайомих і навіть не знайомих, де Петрович. Ніхто не знав. Дехто був здивований, чого це я розшукую старого пияка, який знайшов собі заняття ходити на парастаси і похорони. Мовляв, що тебе з ним об'єднує? А що я їм міг відповісти? Що зник мій друг? Навряд чи вони би це зрозуміли.
Якось на третій чи четвертий день пошуків я зустрів Нишпорку і запитав, чи не бачив він Петровича, бо вже декілька днів не можу його знайти. Відповіддю був подив у його очах. Зрозуміло, Нишпорка не знав про зникнення Петровича. Почав задавати мені різні дурнуваті запитання, розробляючи, не соромлячись, свою ідіотичну версію про причетність Петровича до вбивства Якова Марковича Зінгера. Це мені швидко набридло, і я пішов, не дослухавши до кінця його чергове запитання.
Тепер я був на кожному парастасі й похороні в Дрогославі, сподіваючись зустріти там Петровича. Якщо парастасів і похоронів було декілька, я встигав побувати на всіх, навіть якщо доводилося бігти у буквальному розумінні цього слова з одного кінця міста в інше. Петрович ніде не з'являвся, але я не втрачав надії.
На диво, дружина не дошкуляла мені, хоча жодної розмови про Петровича в ці дні у нас не відбулося. Мабуть, подумала, що кобель, тобто я, закохався в чергову сучку. Здається, її вже не турбували мої вечірні і навіть нічні відсутності вдома. Мовляв, хай перебіситься, все одно нікуди від мене не піде. Інколи моя дружина могла бути мудрою. У цьому випадку я не збирався її розчаровувати і переконувати в іншому.
Якось я йшов повз гімназію і зайшов усередину. Попередньо не мав такого лихого наміру. Була перерва. Побачив директора, який у коридорі про щось весело базікав зі старшокласницями. Я подумав, що він ще той ловелас. Погляд на мене – й обличчя його спохмурніло. Підійшов. Ох, і лихі в нього очі. Ні "доброго дня", ні "насируматір". Я теж. Запитав у нього, де Петрович. Він несподівано зрадів. Почав жартувати. Мовляв, давайте разом пошукаємо, може, в якомусь класі загубився.
Мені було не до веселощів. Я сказав, що вже декілька днів не можу знайти його батька. На парастаси й похорони він не ходить. Директор гімназії став серйозним. Відповів, що це не вперше Петрович так себе поводить. Пригрівся біля якоїсь молодички, та його годує і поїть, а набридне – вижене геть. Тоді старий знову починає фестивалити на парастасах і похоронах. Їсти ж і пити щось треба. Син Петровича глянув на мене суворо, ніби даючи зрозуміти, що моя подальша присутність у гімназії є небажаною, і пішов геть.
Якщо він хотів зруйнувати мою віру у філософію Петровича, то жорстоко помилився. Втім, деякі сумніви все ж зронив. Дійсно, подумав я, Петрович, мабуть, на деякий час знайшов душевний спокій біля молодої привабливої жінки. Звісно, жінка мала бути саме такою: молодою і привабливою. Кольнуло серце, що при цьому він забув про мене. Але я вже не був з тих образливих. Лиш би йому було добре.
У кіоску попросив свіжий номер "Дрогославської зорі". Приваблива жіночка десь моїх років сказала, що з програмою нема, але є стара газета – за вівторок. Взяв. Ліниво читав у міському парку культури і відпочинку. Сидів на лавочці якраз навпроти пам'ятника Степанові Бандері. Навкруги весело спілкувалися між собою студентки. За інших обставин я би вже відверто розглядав їхні оголені ноженята, але зараз мені було не до цього.
Давно я не читав цієї газетки. Чув, що у ній помінявся головний редактор. Старого, Івана Романовича Леньківа, ледве випхали на пенсію. Починав він у Дрогославі з розвінчання українських буржуазних націоналістів. За незалежності ходив у вишиванці і на початках навіть очолював місцеву "Просвіту". Новий головний редактор був племінником колишнього народного депутата України по нашому округу. Але, видно, добре засвоїв уроки свого попередника. Мало не на кожній сторінці була фотографія міського голови, а що не стаття – то ода на адресу місцевої влади. Ось так вони й живуть, ці журналюги. Влада платить їм гроші платників податків, аби газетярі прославляли можновладців, а до простого народу в них ніколи нема діла.
У кримінальній хроніці мене зацікавило повідомлення, що невідомий збив машиною дрогославця Б. і втік з місця пригоди. Ось і маєш сюжет для нового роману про детектива Василя Васильовича. Треба лише наростити кості й м'ясо.
Газету я таки залишив на лавочці, бо вона більше мене нічим не цікавила.
Зробив контрольний постріл: пішов до стенду з клепсидрами і "Пельменної". Петровича не було. Я почвалав додому.
27
Важко знайти друга і тут же його втратити. Я змирився з долею і перестав розшукувати Петровича. Зрештою, так не буває, щоби людина безслідно зникла, і про це ніхто не знав. Людина тому й зникає, що хоче зникнути. Такий закон природи – і проти нього не попреш. Петрович захотів зникнути, знайшовши десь своє маленьке щастя, – і він має на це право. Звичайно, міг би мені сказати на прощання: "Вибачай, друже, так сталося". Але це все на любителя. Я прив'язався до нього більше, ніж він до мене. Колись це повернеться до нього бумерангом – і від нього піде той чи та, до кого він прив'яжеться. Я усміхнувся. Це була перемога над самим собою. Найбільше до цього долучився Петрович. Я відчув, що не тримаю на нього зла.
Не можна сказати, щоби в наступні дні я зовсім не думав про Петровича. Думав, звичайно, ще й як думав. Але це був солодкий біль. Я не відчував себе мучеником. Помітив лише, що мобільний телефон завжди ношу з собою, навіть у туалет, і кладу біля себе, коли сідаю за комп'ютер набирати текст. Зазвичай, я залишав його будь-де у квартирі й часто пропускав дзвінки. Тепер виходило, що я чекаю звістки від Петровича. Бо що ж я тоді за друг, якщо не пильнуватиму свого мобільного телефону, коли в будь-який момент Петрович може зв'язатися зі мною?
Вірші теж писав, думаючи про Петровича. Звісно, коли би хтось їх прочитав, то навіть не здогадався б, що вони написані під його впливом.
Ось один із них:
Самотність поціновуєш з роками,
Коли думки обступлять, мов вовки,
А ти їх голими руками
Все душиш, душиш залюбки.
У божевіллі смак полину.
Красу наскрізь пізнаєш враз.
В майбутнє я думками лину,
Коли живеш вже без образ.
Іду по колу і не бачу,
Що вже тут був і цю кохав.
А тут злякав свою удачу
І більш удач уже не мав.
В самотності плекаєш диво,
Ще не народжене в тобі.
Повір, все буде так красиво,
Як пісня, що звучить в журбі.
Тобі здається, ти це знаєш.
І чув цю пісню вже не раз.
Ти божеволієш, конаєш.
Здається, що життя – міраж.
І ти, осяйно-сонцеликий,
Ідеш до Бога навмання.
Здається, вже до всього звиклий.
Лише нема тобі спання.
День пролітає дуже швидко,
А ніч гальмує весь твій час.
Буває і від правди бридко,
Коли вона зачепить нас.
В самотності думки блукають.
Якась народиться – й помре.
Бажання з часом теж зникають,
Допоки совість сум порве.
Самотності боятися не треба.
Пригладжу думки гребінцем.
Людині в смерті є потреба,
Та смерть не є життя кінцем.
… Самотність поціновуєш з роками,
Коли думки обступлять, мов вовки,
А ти їх голими руками
Все душиш, душиш залюбки…
Робота над романом про детектива Василя Васильовича впевнено просувалася до логічного завершення.