Нерви, що хворобливо бриніли увесь ранок, не витримали напруження, збунтувалися.
Вона упала біля його ніг і простогнала:
— Не треба її!.. Не треба!..
Цей крик із глибини її єства, може, навіть крик давнього часу того, коли вони парувалися, боляче стьобнув Радивона в серце.
Він визволив свої ноги з її рук і, ніби опечений розжареним залізом у тіло, вихопився з кімнати.
Ні вчорашні сльози, ні сварка, ні погрози не вразили його так, як ці кілька слів.
Він біг униз по сходах і ледве встигав хапати губами повітря. У скронях пекло, щоки шарілися; йому здавалося, ніби він ускочив у такий шар повітря, що згнічував йому тіло й заважав дихати, рухатися, думати.
Щоправда, у тому, що трапилося з ним і що сказала йому Олена, не було нічого нового. Все те — старе, передумане, пережите, як і моє оце оповідання. Може, ті самі слова, що їх учора сказала Олена, сказав хтось уже давно — віків десять тому; і може, від них так само, неймовірно точно, стискувалися чиїсь груди. Та відкіль знати про це Радивонові!.. Він думав, що його драма особлива — карколомне відкриття, нове і несподіване і — о жах! — на ньому першому точить свій досвід.
Йому було невимовно важко.
Він ішов вулицею і думав, що Олена, така, як вона є, як була сьогодні ранком, — то все його минуле, рідне й болюче, і відірватися від нього не вистачить сил.
А Катерина?
Катерина… вросла йому в тіло. Без неї важкі вечори, без неї нема сил для роботи, без неї… не можна навіть спинитися на думці, що її вже нема чи не буде.
XIX
У наступний понеділок правління спілки робітників мистецтва на позачерговому засіданні розглядало наслідки організації невдалої вечірки.
На тому засіданні встановили, що кількість гостей перевищила вдесятеро раніше намічене число.
Вони проходили в театр ніби за рекомендаціями членів спілки, а кого саме, — дізнатись не довелося. Встановили також, що дехто з тих гостей прибував із прихованою в кишені горілкою. Пияцтво здебільшого треба було скласти на сторонніх.
Побіля цього було ще й багато інших організаційних недоладностей. Приміром, доповідь про цілі та значення вечірки, як це передбачалося в плані, не відбулася за неявкою доповідача — голови спілки. Дехто з призначених виконавців концертового відділу відмовився виступати, посилаючись на те, що спочивати треба разом усім, а не лише вибраним. З цих причин концерт довелося припинити завчасно. Кадр розпорядників, замість виконувати свої обов’язки, сидів десь біля столиків, сліпий і німий до того, що там відбувалося в фойє. Мало того: саме дехто з розпорядників і подавав своєю поведінкою недобрі приклади тоді вже малоорганізованій масі.
Товариші з Робмису строго засудили ті негативні явища, що були на їх вечірці. Проте зазначили, що й саме правління неуважно поставилося до запровадження в життя цього нового на той час і ще практично не випробуваного елементу в культурній роботі спілок.
Того ж дня Радивона викликали до контрольної комісії. Партслідчий висунув йому обвинувачення в пиятиці та зв'язку з декласованим елементом. Конкретні факти: вечірка Робмису й оперетова примадонна.
У першому Радивон послався на свідків, що були в театрі, і прохав через них перевірити його безперечно правдиві свідчення, а в другому він почервонів, задрижав, але стримався й пообіцяв подати листовні пояснення.
Потому він зайшов до секретаря партійного комітету і там після короткої розмови одержав наряд на тимчасову роботу в село.
XX
Перспектива відірватися від міста на кілька днів тішила Радивона. Він нітрохи не заперечував проти відрядження, бо сам давно вже думав про нього. Йому конче потрібно було тікати кудись, щоб на якийсь час позбутися тої моральної плутанини, що вже до краю заснувала йому мозок. Може, зміна вражень, зміна від буденної роботи насталить йому мозок, і він на дозвіллі дійде якогось рішучого висновку.
Раннім ранком широкі сани, запряжені парою гладких вороних, із візницею Панасом у передку, вирвалися за місто і помчали на захід стовповим трактом.
Був добрячий мороз.
Широкі степи, уже вдосталь укриті товщею снігу, покотилися ген-ген до чорної смужки — обрію і, здавалося, випромінювали з себе тихе передранкове сяйво.
Назустріч саням, обабіч шляху, бігли телеграфні стовпи і схрещувалися на обрії в ледве помітний для ока сірий пеньочок.
На тракті було тихо і відлюдно.
Але раптом знявся вітер, дмухнув назустріч саням і завихрив гривами баских вороних. Слідом за цим снігова курява заліпила Панасові очі.
Радивон підняв комір і примружив очі. Віднедавна міський мешканець, він забув уже, як рано вставати, і через те ранкова свіжість, до того й морозна ще, дражливо холодила йому тіло.
Він зважився дрімати, бо думка за рань, — що його місто не прокинулося ще до життя, — навівала тугу самотності. Хотілося закрити очі й забутись аж до того моменту, поки не вчується десь людський голос.
Але Панас вирішив змагатися з вітром. Він пустив віжки, підвівся з передка і так гійкнув, що вороні від несподіванки кинулися врозтіч, потім ляснули вухами, знову спарувалися і так рвонули вперед, що той обрій синій затанцював на хвилину, мов п'яна баба. Сани плигнули, потім раз по раз стали забігати, пересовуючи сідаків то ліворуч, то праворуч, залежно від того, який з баских напружував свої посторонки.
Куди ж там спати!
Він знову розплющив очі.
Кругом білий простір! Ні на чому спинити зір, затримати думку. Безкінечна далечінь, як і світовий простір, родять тугу. Немає опору, немає перепон для боягузливої людської думки; може б, де і зачепилася крихітка енергії якогось смільчака, та на чому ж — спробуй узнати, де кінець, а де початок у світовім безладді!
Згодом мороз став спадати. Де-не-де ще лущали телеграфні стовпи, дзвеніло щось тонке й гостре в повітрі, але то були вже лишки нічної люті. Десь, хоч і за хмарами, сходило сонце.
Назустріч стали попадатися селянські підводи.
Кремезні дядьки, обмотані башликами, повагом ішли поруч коней і знічев'я помахували куцими батогами. Їх бороди, запорошені білим снігом, нагадували апостольські образи пензля Леонардо да Вінчі.
Вони минали Радивонову підводу і віталися.
Ущух і вітер.
З півдня засизіла вогка лапата хмара, і почався сніг.
Спочатку пролетіло дві-три сніжинки; вони мов були зрушені кінським копитом із шляху і, сиротливі, зразу ж умерли — розтали на Радивоновім кожусі. Слідом за цим налетів рій білих вишуканих зірочок. Вони, подібні до життєрадісних весняних метеликів, завели манірні танці і лише згодом, може, натомившись, ліниво й неохоче дісталися шляху. У тому танці їх змінили інші.
Обрій сховався. Непривітна далечінь ніби примружилась. Тепер око спочивало на рухові сніжинок.
Сани в’їхали в долину.
Праворуч, на сугорбку, показався лісок.
Табун гайвороння з криком знявся з тракту й, зробивши кілька кіл у повітрі, розмістився на телеграфних дротах.
Радивонові поволі став повертатися здоровий настрій. Очевидно, пронирливий промінь сонця пробрався крізь хмари, табун білих сніжинок, і своїм невидимим дотиком розбудив у ньому інстинкт до життя.
Він ворухнув плечима, потяг у груди сухий морозний струмок повітря і почув у всьому тілі спокійну врівноважену свіжість.
Але раптом його охопила безпричинна радість. Танець сніжинок, гайвороння, Панасова спина, цокіт копит — ураз наповнились якимсь змістом і розбудили в його єстві дитячий норов, що давно вже спав під товщею прожитих літ.
Справді, непогано хтось придумав — жити!.. Скільки радості! І теж гайвороння — дурне, як ослячі щелепи! — і сніжинки (ах, чого вони спішать під полозки?! Навіжені, вам мало поля?), і Панасова спина, і навіть кінські покручені хвости, — усе це випромінює з себе сміх і кривиться непереможною довічною пустотливістю. Ах, стати б та затягти такої пісні, щоб і в лісі засміялося!
На гору коні стишили свій біг і пішли поволі. Панас зліз із передка і запропонував Радивонові свого кисета.
Той закурив і подумав, що саме тепер, коли в його груди завіявся спокій, і слід повернутися до болючої теми.
Але його мозок нездатний був тепер хоч для якої роботи. Ні образ Олени, ні Катерини не вміщувався в його голові; тільки-но накреслений, він зразу ж бліднів і зникав десь на білих снігах. Увагу відбирали всякі дрібниці, як Панасове сякання, хропіння коней, стрічні підводи. І скільки він не повертався до раз поставленої думки, вона, наче нерозпакована, так і випадала з голови.
Через півгодини вони звернули із стовпового тракту й минали Радивонове село.
Скільки змін трапилося за цей час! Ось глинище, де він у дитинстві ховався від докучливих хлопців, своїх товаришів. Воно осунулося, майже зрівнялося з ґрунтом і вже ніколи не набере тої форми, що він пам'ятав її, як ніколи не повториться і його дитинство. Ліс праворуч села — вирубано, царина оголилася. Хатка лісничого, що приховувалася колись у тінях розлогих дубів, тепер лисніла на пенькуватому сугорбку, мов недобита трухлява печериця. Вона, на диво, вижила ще й досі, та старість її була вже очевидна.
Радивон кинув ще зір у те місце, де колись була його кузня. Розчарування! Нема її!.. Там стояв чепурненький будиночок під червоною черепицею. Але він… ні, кузня його краще б утішила око!
І покинула його радість. Стало йому, невідомо від чого, сумно.
Так інколи буває у снах — зустрічаєш пейзажі, може, ті самі, що їх бачив твій прадід; вони, застиглі, мертві, нагадують, що минуле не вертається, й кладуть на серце тугу.
Та згодом знову вирвались у степ; знову Панас гійкнув на вороних, і в скаженому льоті та в сніговій хуртечі розвіявся і Радивонів сум.
XXI
Село, куди прибув Радивон, мало три тисячі дворів і було розташоване за тридцять кілометрів від міста. Мешканці його, до часу революційного, буцім і дружною чередою обслуговували економію князя; тепер же вони обробляли власну землю, що дісталась їм від радянської влади як компенсація за довгі важкі труди. Про економію лишилася тільки згадка та порослі бур'яном пустирі; її розібрали до цурпалка, до камінця ще за перших часів революції, землю ж поділили, правда, може, й ненарівно, та зате між усіма, не обійшовши навіть визнаного всім селом ледацюги. Просторі царини, на десять кілометрів у колі, перейшли у власність селян. Таким способом бідне село стало заможним.
За три-чотири роки від цього воно розрослося на п'ятсот дворів; принаймні статистика ревізької сказки[62] тисяча вісімсот дев'яносто сьомого року твердила (ах, прочитайте наївний напис на стовпі, що стоїть край села; то, як і двокольоровий — чорне й біле — стовп, найбільша мудрість і культура урядовця 90-х років…), що на тоді воно мало всього лише дві тисячі п'ятсот господарчих одиниць.