Фізрук вибіг на трасу, перейняв "зіл" і повіз її у райцентр до лікарні. Відчувши, що керівників поменшало, студенти вирвалися в село по самогон і побилися там з місцевими. Ті, не чекаючи темряви, зійшлися з кількох сіл під студентські бараки, обложили їх і пішли на штурм. Одній з викладачок вдалося прорватися через паркан у посадку. Звідти вона капустяним полем дошпорталася до садиби колгоспного голови. Голова завів свій мотоцикл і погнав у ліс, до військової частини. Знайомий замполіт дав йому БТР з солдатами, а сам лишився заспокоювати викладачку.
За цими подіями ніхто й не згадав про Бурдика.
За розподілом
Після університету Бурдик потрапив до установи, в якій мусив за сто рублів на місяць сидіти вісім годин на день п'ять днів на тиждень. Хоч Боровадянці тоді й не вдалося вигнати його зі студентів, але він так і не дізнався, де саме має йти і що робити. "Моє місце — не тут, — повторював він щодня, бо від конторського повітря соки його квасли, кров загусала, а задуми жовкли зеленими. — Якщо я негайно щось не зміню, — усвідомив він нарешті, — то згорнуся і візьмуся струпом".
Він кинувся вивчати конторський механізм, знайшов природу вад і взявся їх виправляти. Почав він з малого — з паперів, які захаращували його службовий стіл. Він їх розсортував, склав у стосики, звів їхній зміст до кількох фраз, які переніс на картки, і вже під Новий рік там, де трухніли теки, стояла коробочка з інформацією про джерела, обсяг і зміст усієї проведеної роботи.
Бурдик впав в око своєму безпосередньому керівництву, а тоді й товаришу Мутенку.
"Ну, — дивувалися колеги, — й що ти цим хочеш сказати?"
"Що це — картотека", — пояснював їм Бурдик.
"Ага! Й навіщо вона тобі?"
"Щоб пилу менше було, — чесно відповідав Бурдик. — Чим менше пилу, тим легше дихати. Чим легше дихати, тим швидче рухається кров. Мені добре, і всім незле. Й навпаки. Бо там, де колись був хаос, нині постав лад!"
"А про нас, — спитали його, — ти подумав? Тепер через тебе вони й нас примусять під час перекурів заповнювати карточки?!"
Усі вирішили, що він — кар'єрист. І помилилися. Бо він ні перед ким не упадав і ніде не просився. Сидів тихо, щось зосереджено писав, виходив, вертався, колеґ не цурався, але було видно, що якийсь-то він не наш. І всі постановили, що він — дурень, підступний і незбагненний.
Його почали з усіх боків завалювати дорученнями — не службовими, так комсомольськими, донорськими, через "Червоний Хрест", ДОСААФ, добровільну народну дружину або товариство пожежної безпеки. Він збирав внески, редагував стіннівку відділу, робив політінформацію про директиви пленуму, розповсюджував лотерейки, співав у хорі, патрулював слизькі вулиці в ніч роковин революції, відповідав за культмасовий сектор, розповсюджував пресу та їздив збирати овочі. Але, й згинаючись під таким вантажем, Бурдик не припиняв пропонувати шляхи вдосконалення. Для ідей та несподіваних думок він поставив додаткову коробочку.
Але тут його колегам урвався терпець, вони вкрали і знищили обидві Бурдикові картотеки.
"За що мені таке?! — питав себе Бурдик. — Я ж для них стараюся! В чому моя помилка?"
Разом із ним тоді працював Гурський.
"Ти, — пояснив він Бурдику, — робиш усе не за правилами. За це тебе і б'ють".
"Навпаки! — сказав Бурдик, — це я все роблю за правилами, а вони їх порушують".
"Ні, — сказав Гурський, — бо правила зараз такі, щоб порушувати всі правила, але не дати їм себе спіймати. І мудрість — не в тому, щоб робити, як слід, а бачити, як воно, в дійсності, є й, поки змога, користуватися з того".
"Ні!" — відповів Бурдик.
"Так, — сказав Гурський, — не битися зі світом, а обдурити його. Нічим себе не видати, а про всіх знати все. Щоб ніхто не мав за що тебе схопити. Найменша зачіпка — то вже компромат. І ні за яких обставин не казати "так" або "ні". Тільки "так, але разом з тим...", "ні, але водночас...". Щоб мінус перетікав у плюс, а плюс — у мінус".
"Мені так не можна", — сказав Бурдик.
"Чому?" — спитав Гурський.
"Бо не для цього я тут".
"А для чого ти тут?"
"А для того, щоб визволитися і визволити".
"Поясни", — сказав Гурський і витягнув з Бурдика чорнетку програми його подальших дій. Полем гри, за цим відважним планом, був весь світ, гравцями — широкі маси. Мета його була світлою, засоби — мирними.
Перший крок — чесний поділ людей на злих та добрих.
Другий — виокремлення з добрих вершків, молока та сироватки.
Третій — утворення з вершків твердої основи для партії найновішого типу, яка, захопивши штаб-квартиру, і поведе боротьбу. (На відміну від всіх попередніх епох, план передбачав, що вершки не жовкнуть, а весь час рухаються й витягають на свій рівень нижчі шари, тобто, і молоко, і сироватку.)
Четвертий крок — повне й остаточне припинення громадянської війни. Негайне усунення з поля зору пам'ятників катам і тиранам. Встановлення на їхніх п'єдесталах пам'ятників митцям і вченим, незаплямованим зв'язками з попередніми пам'ятниками.
Крок п'ятий — боротьба за повне звільнення природи. Підрив усіх атомних, гідро— та електростанцій, які псують наш пейзаж, і остаточне відновлення первісного ландшафту.
Шостий крок — війна за чистоту мови та національне піднесення.
Гурський не дослухав шостого пункту, побіг до товариша Мутенка й виклав йому весь зміст щойно почутого, з цитатами і власним коментарем.
По низхідній
Зрада Гурського змінила напрямок Бурдикових думок. Він припинив реформаторську діяльність, бо дійшов висновку, що врятувати його установу може лише її повна руїна. Втекти звідси він не міг, бо був тут за розподілом і мусив відпрацювати три роки. Лишалося хіба добути цей термін, самовдосконалюючись. Бо звільняти людство він більше не хотів.
Робота над собою за таких умов швидко виснажувала його. Бурдик занедбав службу, але натомість розробив план-схему розвитку власних здібностей. На перше місце він виніс поезію, але на берегах позначив — "з огляду на натхнення". Якщо гамір не дасть йому віршувати, то він перемкнеться на прозу. А зірветься проза — засяде щось перекладати. А то й просто читати. Якщо не для душі, то хоч для тіла. А не дадуть читати — вийде з кімнати, зайде в ліфт і вчитиме там іншомовні слова. Або вилізе на горище, усамітниться й перетворить свій збуджений мозок на прозоре озеро в горах Тянь-Шань.
Але досягти спокою йому тепер не вдавалося, бо Мутенок віддав усний наказ, щоб усі, хто міг, збирали матеріали на Бурдика. Тому варто було йому розкрити книжку, як хтось підступався з-за спини і питав: "Що це ми тут читаємо?" Або "про що це?" Або "де дістав?"
Якщо він сидів і зорив у вікно, то з різних боків чув: "Ти не знаєш, як наші вчора зіграли?"
Він біг у ліфт, розкривав словник, але туди слідом за ним заскакував хтось із колег і допитувався, чим він маститься, що воно так гарно пахне. І де він купив такий одеколон — на руках чи на Карла Маркса?
А на горищі курці не давали проходу зі своїми анекдотами.
Й чим довше Бурдик стримувався, тим бурхливіше зривався й тим більше реп'яхів до нього липло. А спробував шугати нишпорок — і вмить зажив слави нервовохворого.
"О, — горював Бурдик, — чому я не маю Вчителя!?"
Замість писати трактати, він тепер видобував з вуха сірку і ліпив із неї кульку. Або ліз по іншу кулю в свій ніс. Або грав у морський бій. Або цмулив із кимось вино на горищі. Або липнув знічев'я до службових жінок.
Колись він, розігрітий вермутом, їхав з горища в підвал. На п'ятому поверсі в ліфт зайшла Зоя Федорівна, секретарка товариша Мутенка. Бурдик притис її до кнопок. Зоя Федорівна на той час мала двох дітей і двох онуків. Її крик через спазму не долетів до людей. Зате, коли він, нарешті, вирвався, то підняв на ноги всю установу. Чотири службовця тягли Зою Федорівну з шахти і відсуджували всіма ліками, які знайшли в аптечці над сейфом. А Бурдика повели до Мутенка.
Мутенок
"От ми й зустрілися!" — оголосив Мутенок. Він був хорошим дядьком терпкого заквасу, великого калібру й грубого помолу.
Піднявши Бурдикову особисту справу, він погортав її і сказав: "Ти по трупах не йшов, а мені доводилося!"
Присоромлений Бурдик лупав очима.
"Як ти посмів, — запитав Мутенок, — так обгидитися посеред мирних буднів?!"
Бурдик мовчав. Мутенку це сподобалося. Він посмикав його за чуб, щоб перевірити, звідки і як росте в Бурдика волосся, оглянув з усіх боків губи й ніс.
"Наш, — упевнився він, — хоча й плутаник". І потягнувся по "Біломор".
"Зізнайся мені", — сказав Мутенок Бурдику, — для чого ти поліз топтати Зою Федорівну? Невже молодшеньких не знайшов? Чи, може, ти больний? Маю я на тебе й такий сигнал. Тому кажи одразу: чого тобі треба?"
"Я не туди забрів, — повинився Бурдик, — а над усе в світі я хочу бути там, де правда сходиться з поезією".
Така відповідь задовольнила Мутенка, бо він і сам колись грав на баяні, римував і носив кльош.
"Вірші — що?" — сказав він. — Надбудова. А треба триматися базиса. Ти ж подивися, яка в нас напружена обстановка!"
Бурдик підсунувся до Мутенка.
Бурдик підсунувся до Мутенка.
"Ти затям головне. — Мутенок затягнувся так глибоко, що зник у сизих димах. — Весь світ ділиться на дві частини. Або — або. Стіна на стіну. Лоб у лоб. І якщо не ми їх, то вони нас. Скажу більше: або я тебе, або ти мене. Усе дуже жорстко, давно і навіки зав'язано. Зрозумів?"
Бурдик слухняно кивнув.
"Але це ще не все. Як у нас, так і в них нагорі краще, ніж долі. Тому усі туди пнуться. Але драбину, яка веде нагору, не завжди можна розгледіти. Хіба коли-не-коли, натще, дуже тихої ночі можна учути, як, пхаючи й копаючи одне одного, чергові юні коліна долають щабель за щаблем. А того, як вони, розторсані й висмоктані, повзуть назадгузь, того не видно ні у мікроскоп, ні з супутників. Ясно тобі?"
Бурдик дав знак, що ясно.
"Тоді повтори!" — наказав Мутенок.
"Ні з супутників", — повторив Бурдик.
"Але ніщо, — продовжив Мутенок, — не лишається непоміченим. Ми все фіксуємо. Вони — також. Ти чхнув і не підозрюєш, що твій найліпший друг вже про цей факт де слід доповідає. Було таке? От бачиш! Мутенок знає. Але вони теж скрізь пильнують. Їхні підводні човни залягають на споді Атлантичного океану, вслухаються у кожен звук, яким хтось із нас десь колись з п'яних очей прохопився, і все те намотують на стрічку.