Нема речі, щоб не була прикрашена. Чоловіча одежа була із шкурок, прошитих сухожильними нитками, а потім вишита багатоузорними золотими смужками. Навіть короткі халявки взуття вишивали золотими взорами. Короткий жупанок з нашивними золотими бляшками чи вишитий золотом був оперезаний широким поясом, що часом доходив до середини грудей. Пояс сам по собі був великою дорогоцінністю, ювелірним шедевром. На голові — гострокінцева шапка, також вишита золотом. Про жіночу одежу менше дізналися з цих алтайських могил, але ось добре збереглася широка накидка, суцільно промережена… Повстяні панчохи, вишиті різними взорами…
Навіть такі побутові речі, як повстяні торби, були мкриті нашитими різнокольоровими аплікаціями із шкірок, а також сухозлотиці. Ще й обшиті делікатними ху-тречками. В цілому такі нашиті аплікації творили зображення звірів, а то й цілі композиції звіриного стилю. Ті дерев’яні речі, що знайдені в курганах, були різьблені й мережані: уламки похоронної колісниці, стіл на трьох ніжках, саркофаґ… На одному ось із них — стилізовані півні й олені, вирізані із шкіри та позолочені. А вже нема чого й говорити про сідла, попони, підсідельники… Все це вишите різноманітними аплікаціями, орнаментоване накладними інкрустаціями, прошите золотими нитками, а якщо з березової кори, то покрите тонкими листками золота.
Та найбільшу увагу в тих могилах приділено кінській збруї. Коней у ці могили клали цілими табунами, та все найкращого хову. Були вони в повному спорядженні, — яке щастя для археологів, бож це розв’язує так багато їх проблем! Аж тут на повну силу розгорнулась мистецька снага цього народу. Крім золотих і бронзових прикрас у звіриному стилі, таких разючо подібних до скитських причорноморських, виявлено в алтайських курганах ремінні гнуздечки, підхватні ремені, сідла, підсідельники, чепраки, кнутовища… Все це вкрите малюнками, аплікаціями, інкрустаціями, — у безконечній варіябельності мотивів… Нема сумніву, що все кінське спорядження (не тільки незогнилі металеві його частини) у придніпрових скитів було тотожне з алтайським…
То що ж це воно виходить? Був це один нарід від Карпат до Алтаю? Від Китаю до Дунаю? З однаковим побутом, однаковим господарчим реманентом, мистецькими здібностями й любов’ю до штуки, з однаковими навіть віруваннями? То ж не дивно, що в алтайській могилі знайдено навіть парню, яку ставили в могилу небіжчикові Геродотові скити. Вона тут, на щастя, збереглася, щоб ствердити одностайність похоронного обряду. На засипаній могилі, так, як і в Геродотовій Скитії, знайдено уламки розламаної колісниці, що нею привезли покійника до його домовини.
Хто ж вони, ці люди Алтаю, такі споріднені із людьми придніпровими? Азіяти начебто, бо Алтай це ж Азія. Але вони європеоїди. Мумії небіжчиків, що діждалися дослідників, виразно належать до європейської білої раси, волосся їх не тверде-пряме, а м’яко-хвилясте, на колір каштанове. То як же? Чи вони посунулись у Европу, чи присунулися сюди з Европи? Хтозна, але археологи запевняють, що придніпрові могили старіші, а ці алтайські молодші… А як приймати до уваги кількість золотих виробів і мистецьку силу їх виконання, Грандіозність могил, — то все таки ці алтайські видаються бідною провінцією, периферією проти тих величних царських могил Чортомлика, Солохи, Лугової… То якщо так… Як же виглядала пишнота в Причорномор’ю?
І так ніби виходить, що столиця цієї великої держави чи може конфедерації племен від Дунаю до Алтаю була над Дніпром? Мабуть, цей постійний контакт ніколи й не переривався з найдавніших часів, хоч може віддалені племена неминуче набиралися льокальних відмін.
Чи може йому на всі ці хвилюючі питання відповісти оця бліда дівчина, що носить царське імя володарів, похованих у придніпрових могилах?
35
"Ви стали для мене якимсь магнітом. Мене дивує й лякає це явище. Я себе питаю: ти закохана? — Ні, бо закохані наділяють обранця своїх мрій багатим і шляхетним образом. Мене ж страхають ваши здогадні сухість та гонористість. Чи від вас іде ця чарівна сила притягання? Ні, в ваших очах я читаю подив і ще й гірше… Та проте сумую за вами, не вистачає вас, хоч би тих неввічливих, злих поглядів.
Кажуть, шок хороший лік від любовної недуги. Спробую цей лік, бо цілком натурально, що після цих слів мусить наступити шок."
Так розмовляла цієї ночі Гаїна з Пагубою, а вранці читала собі таку проповідь: "Егеж! Атож! Ти ще не сказала йому, що як він позавчора був немилостивий і пішов, то ти вибігла в фойє і плакала з розпачу. Розкажи йому, що іншої дороги в тебе нема, як у цю залю, ні про що інше ти не думаєш, вночі не спиш, від цього зсо-хлася".
А от учора не було його зовсім, і Гаїна не страждала. Не страждає й сьогодні. Ні. Вона думає про схему та композицію повісти. Гей, чи доведеться коли її написати? Зблякли б і чари Вродливого, що сидить ось напроти неї і що на нього вона не сміє глянути. А так хочеться роздивитися на всі його риси! Той статурний образ так хочеться побачити не здалека, а в незабороне-ній близькості. Тільки дзеркало приносить Гаїні щораз більшу непевність. Не хоче вона дивитися в дзеркало. Найправдивіше дзеркало — очі Пагуби...
От що! Як думаєш про повість і хочеш працювати над нею, то треба таки йти до Соні. Вона ж казала заходити і може вже є той ордер на дрова, що їй непотрі-бен. В хаті вже дуже холодно й хоч-не хоч, а йдеш сюди.
І чому б не зайти до Зіни? Може вона що нове знає про переклади текстів? Не йде ж вона до Зіни тому, що та підштурхує Гаїну піти та просити. Ця обіцяла, що так зробить, а чогось самі ноги не несуть туди, де треба когось просити...
36
Придбавши собі такого коника-невмираку, що літає умлівіч від Альбіону до Алтаю, Микола на стрілі думки мчить ще далі. Оце ж він уже під Гімалаями, у серці Азії. Є там на півночі Індії царство войовничого племени Сак’я. А в раджі цього племени за п’ятсот років до народження Христа народився син, на ім’я Гватама… Та всі ж його знають, це — Будда Сак’я Муні.
Ну, це вже занадто! — запротестував якийсь недовірливий голос у Миколиному дипломантському сумлінні. Будда — основоположник світової релігії найвищого самозречення — і скити, що шили собі плащі із шкурок, іздертих з убитих ворогів! Саксонія у Европі, — і індійське царство Сак’я під Гімалаями!
Але чому ні? Це ж уже добре відомо всім, що індо-европейство розкинулось широким віялом на шалено розлогому просторі Европи та Азії, то чому такий собі київський студент Мадій не може пошукати родичів сака Мадія Прототієвича, що жив за шістсот років до народження Христа? Войовниче плем’я Сак’я на півночі Індії це, може, одне з тих, що в давнину підкорили ав-тохтонів-дравидів, що утвердилися, як шляхетні арії, що створили тисячу гімнів і увічнили їх у безсмертних Ріґ-Ведах? Може ж англійський вчений прирівнювати кельтських жерців-друїдів до індуських брахманів та відшукувати подібності між ними, а чому Микола не може допустити подібних здогадів, навіть як робочу гіпотезу? Брахмани свої священні гімни не говорили, а співали, — як грецькі гомери та наші кобзарі-банду-ристи. Тож у народній пам’яті збереглися ще згадки про якихось святих людей, рахманів, що живуть далеко в горах. Рахмани — старці, що просять милостиню, каже словник Грінченка. Індуські брахмани також, за їх законом, живуть із щоденної милостині… А оце ще вичитав Микола, що одна з брахманських каст і сьогодні зветься Пратгамасакі. Якісь саки Пратгама.
Е, як так, то Микола сміливо поганяє свого коника-невмираку Уяву далі. Як так, то гімни Ріґ-Веди, що співали брахмани тисячі років, а потім у тому скам’янілому віршові-співі, на щастя, записали, — це ж і його також спадщина. Це ж гімни його предків, пастухів і скотарів, що жили на просторах Евразії, що вірили у бога неба, грім-блискавку: Перуна-Варуну-Урана… І батька всіх богів, Парджанью… та таки Перуна, тільки вимовленого з "індуським прононсом".
Ось перед ним встає пишний образ велетня-звитяжця, бога Індри. Цей огнисторудобородий гігант їздить на небі в колісниці, а везуть його такі ж, як і він, огни-сторуді жеребці. Має він особливу зброю, грім і блискавку, та й нею побиває всіх ворогів своїх і людського роду. А перед тим, як іти в бій, він не забуває добре попоїсти. Сотня биків йому — на один зуб, а барило горілки — так, наче й не нюхав… Отож поснідавши, добрий бог Індра, охоронець людських черід, з блисками й громом налітає на злого бога Врітру. Злодій Врітра покрав череди, замкнув їх у підземелля разом із вітром, світанком та дощем, а ви, люди, робіть, що хочете, будьте, як знаєте! Блискавичним наскоком Індра убиває Врітру, визволяє череду, світанок і дощ — та й знову настав на землі порядок богині Ріти, а по нашому — Справедливости чи Рації.
В цім ведичнім міті, як у дзеркалі, відбивається щоденна картина побуту пастухів-номадів. Злі сили природи, що винищують, — і добрі, що сприяють розмноженню й приплодові. Сусіднє плем’я захопило наші випаси, зайняло наші череди, а ми з допомогою нашого доброго опікуна, Індри, йдемо відбивати випаси, шукати свої корови… Такі щоденні сутички у Ріґ-Веді так і звуться: "шукання корів".
А хіба це не те саме, що говорить сам про себе причорноморський скит ученому грекові: "У нас постійні війни. Або ми нападаємо, або на нас нападають сусіди і ми з ними вступаємо в сутички за пасовиська і здобич"?
Греки-самовидці додають, що всі скити, яких вони бачили, були огнисто руді, а випивали вони, як сам бог Індра.
Огнисторудобороді варвари… а все ж! Це з них, із сакського племени вилонився такий могутній дух, що випередив на десятки століть свою сучасність, — дух Сак’я-Муні, Гватами Будди... Майже Миколиного родича. А справді, чи треба знати санскрит, мову Будди, щоб знати, що Аґні це вогонь, а Вайу — вітер, Вій, а Веда — відання, а жнана — знання, коша — кіш… Це ж мова і Миколи Мадія.
37
Відчинила Гаїні двері якась середніх літ жінка, в білосніжній хустині, по-селянському запнута кінцями спереду. О, це Гаїна не туди втрапила? А де Соня? — питає вона, вражена очима жінки, повними задуманого степу.
— Хазяйка вдома, — просто відказала жінка.
Гаїна уявила собї, що зараз вона зайде в чистеньку селянську хату із свіжовимащеною долівкою, із образами, заквітчаними сухими васильками, із скринею, жердкою, повного одежі, із мисником, уставленим мальованими мисками, — а не в вузеньке Соніне мешкання, напхане усяким добром.
Та враз усе стало на своє місце.