Посмотрите в "Назаре Стодоле", как хорошо поставлены Вечерницы, особенно женская половина. Как хорошо и красиво располагаются девушки около кобзаря". Старий театрал в захваті од мізансцен української трупи. "Ив подробностях, и в общей картине какая эстетическая мерка, не допускающая ничего резкого, грубого. В русских бытовых пьесах мы сплошь и рядом наталкиваемся на эту грубость, требуемую реализмом. Г. г. актерам и в голову не приходило освещать русский тип тем ореолом поэтической правды, которая одна только имеет право на существование на сцене и которая ярко выступает в лучших и наиболее характерных русских песнях... а затем началась та фотография, неразборчивая и грубая, которая перешла на русскую сцену и начала на ней господствовать. Эта фотография и отвратила русскую публику от бытовых русских пьес" Суворін радить російським трупам, які виставляють народні п'єси, "руководиться строгой меркой художественной правды и тою любовью к народу, образец которой представляет малороссийская труппа". "Малороссийские пьесы потому и смотрятся с большим удовольствием и возбуждают необыкновенно ясное настроение в публике, что эта поэтическая и юмористическая струя в них соблюдены с большим уважением к малороссийскому типу"
* Суворин. Хохлы и хохлушки.
* "Хохлы и хохлушки".
"Приймите это все во внимание и вы поймете, почему публика ломится в малороссийские спектакли, где ничто не оскорбляет ни слуха, ни зрения, ни чувства изящного, где тенденция, ставшая прописью, не режет глаз, где необыкновенно стройное исполнение и где такие большие таланты, как г. Кропивницкий и г-жа Зань-ковецкая"" . "Вся тайна очарования малороссийских талантов в том, — писав другий знавець сцени, Мордовцев, — что они живут на сцене своей жизнью, раскрывают перед зрителями духовные богатства своей родины".
Додамо од себе, що все це писалося про українську трупу Кропивницького в ті часи, коли він вже покинув Старицького, а наведена вище рецензія з "Рус. Вед." писана про ту трупу Старицького, що вже лишилася без корифеїв, лише з другорядними силами. Щоб же то було з Петербургом та Москвою, якби вони побачили трупу М. П. Старицького 1883 року у всій славі своїй!
Але, як відомо, велика трупа М. П. Старицького існувала лише до 1885 року. У 1885 році відділився від неї М. Л. Кропивницький з кращими артистичними силами і склав свою власну трупу. Як цілком правдиво завважує автор "Корифеїв української сцени", "поділ такої чудово зложеної трупи не міг мати недобрих скутків. За час з'єднаного існування трупи цілковито виробилась театральна українська школа з відомими артистичними вимогами й звичаями. На чолі обох труп стали корифеї колишньої чудової трупи: вони-то й переховали й поширили художні традиції української театральної штуки"
Велика планета розбилася, але блискучі астероїди полетіли по її орбіті, вони заховали "законы вращения" планети, що дала їм життя.
Дякуючи такому поділові артистичних сил, більша частина Росії змогла познайомитись з новим словом штуки українського театру. Конкуренція ж не давала українським трупам спочивати на лаврах і підтримувала художньо-артистичне виконання п'єс.
Українські астероїди полетіли геть по всіх сторонах Росії, збуджуючи приспане почуття українців, яких доля позакидала в чужу сторону. І куди б не заїздили трупи українські — чи то в Україну, чи то в Росію, чи в Польщу, чи на Кавказ, чи в прибалтійські краї, — скрізь приваблювали вони до себе симпатії всієї публики. Російські актьори з заздрістю чатували за діяльністю українських труп і не раз силкувалися здискредитувати український театр; не розуміли вони того, що український театр, приваблюючи рідну публику, приваблює й чужу публику тим, що несе з собою велике нове слово, що вкладає в штуку живе життя.
IV
Вгорі ми зазначили вже, що в значній мірі поспіху українського театру сприяло славне гроно першорядних талантів, що одразу скрасило українську сцену. Такі самородні таланти бувають, звичайно, на сценах всіх народів, але рідко коли трапляється, щоб вони з'явилися одразу в такім числі: Кропивницький, Заньковецька, Садовський, Саксаганський, Карпенко-Карий та Затиркевич. Ця славна зграя скрилила силою свого натхнення український театр і піднесла його до художньої краси всесвітньої штуки. Це були таланти дійсні й інтелігентні. З страшною силою темпераменту вони єднали й високу інтелігентність артистичну, що виявлялась в художньому реалізмі виконання народніх типів, в повазі до того народу, репрезентантами якого виступали вони. Особисто треба це сказати про О. К. Саксаганського; йому більш за всіх доводиться виступати в комічних ролях, і високошановний артист ніколи не дозволив собі ані жодної шаржировки. Кожний, бодай найкомічнійший тип в його інтерпретації лишається живим, натуральним чоловіком, комізм його складається не з надзвичайних комічних рис, не з дурних, безглуздих слів, що так люблять додавати авторові традиційні коміки, аби викликати дешевий регіт гальорки: комізм Саксаганського — високохудожній комізм: він виникає з ситуацій, у які влучає дійова особа і на які вона реагує своєю вдачею. А реагування це буває, звичайно, нелогічне, неодповідне потребі, і це викликає здоровий, розумний сміх. Саксаганський інстинктом таланту зрозумів те, до чого глибоким досліджуванням дійшов великий філософ Кант. Кант каже, що смішне — це єсть напружене чекання, що раптом кінчається нічим. Хто уважно приглядався до гри Саксаганського, той постерігав і може зараз нагадати собі, що ввесь ефект комізму Саксаганського складається саме з цих елементів. Проаналізуємо, наприклад, комізм Саксаганського в ролі Голохвастого. Голохвастий хоче з'ясувати батькам Проні ріжницю між чоловіком "образованным" і чоловіком простим. Завважте, як він починає говорити: його тон, його напружене чоло, його рухи, слова... все це доводить глядачам, що він дійсно з'ясує зараз цю ріжницю. Глядач чекає, глядач зацікавений, ось-ось зараз-таки і цей дурноверхий парикмахер скаже розумне слово. І парикмахер дійсно збирається його сказати — він тільки не знаходить відповідного виразу. Він ще більше борсається на кріслі, руки його вироблюють якісь комічні, ніби пояснюючі рухи, брови ще більш насуплюються, ось-ось зараз скаже... Нерви глядачів напружені... Коли це раптом фізіономія Голохвастого одразу міняється; в очах майнув переляк, на вустах непевна всмішка. їй же Богу, він забув, що хтів казати... Але це єдина мить. Знов фізіономія його приймає той само важний самозадоволений вираз, і артист виголошує з певністю: "и тому подобное". Сердешні батьки Проні, афранірувані таким панським виразом, з почуттям схиляють голови, ніби вони й справді зрозуміли ріжницю між чоловіком "образованным" і людиною простою. На фізіономії Голохвастого самозадо-волена всмішка, він знайшов розумний вираз "и тому подобное", він з'ясував ріжницю між "образованным и необразованным" чоловіком, — він пишається і сам тішиться з свого розумного пояснення. Глядачі ж, які з напруженням стежили за "потугами" парикмахера, що лагодився розповісти щось надзвичайно розумне, почувши нарешті це "и тому подобное", звичайно починають сміятись: їх напружене чекання скінчилося раптом нічим.
Але Саксаганський володіє не тільки таїною комічного, він і творець типів. Його Пеньонжка у "Мартині Борулі", Копач у "Ста тисячах" і ціла низка його ролів — це галерея малюнків великого майстра. І дивна річ, з того часу як Саксаганський не став грати Пеньонжку, в його ж власній трупі цілком викреслили з п'єси цю роль. Після Саксаганського ніхто не може грати її — так багато власної творчости додає кожній ролі артист. Крім того, Саксаганський визначається і як артист драматичний; можна щиро дивуватись діапазону його таланту! Натура щедро наділила його всіма дарами, які потрібні артистові, і, що так рідко трапляється в життю людей талановитих, Саксаганський не задовольнився тільки своїми природними даними: до таланту свого він додав ще силу свідомої, розумної праці. Він схоплює одразу ввесь цільний образ, тип, який дає йому роль, і разом з тим продумує її до найменших дрібниць.
В межі нашої розправи не ввіходить характеристика талантів наших корифеїв; ми тут зняли мову про таланти наших артистів лише на те, аби сконстатувати факт, що в значній мірі поспіху українського театру сприяли рідні таланти, які одразу з'явилися на ній. Про наших славетних артистів писалися вже цілі спеціальні розправи. Але знявши за це мову, не можна не сказати бодай двох слів за І. К. Карпенка-Карого. Слава драматурга Тобілевича затемрила славу Карого-артиста. А артист Карий — був першорядний артист! Це був артист знавців театральної штуки, не артист юрби. Його талант не кидався в очі, то була тонка художня гра майстра—аристократа штуки. Як обробляв він кожен тип! Якою тихою лагодою віяло од І. К. Карпенка-Карого, коли він уявляв на сцені тихих, старих дідків! Яку страшну силу, жорстокість і сухість виявляв той самий лагідний Карий в типах калиток, скаред, зажер! Його зеленкуваті очі аж прискали, аж палали, як у роздражненого кота. Карий-Барабаш. Ситий, п'яний ласун, що розманіжився вже самою гадкою про варшав'янок та про їх "цяло біле"; посоловілі очі, п'яна всмішка і лиса голова, яка коливається на плечах, мов здоровий гарбуз... і що ж? Все це справляє якесь надзвичайно добродушне вражіння.
Скрізь рука майстра, майстра-знавця.
До цих першорядних артистів треба прилучити і групу артистів "менших богатирів". Це були артистка Боярська, що довчасу вкоротила свій вік, — не маючи грації темпераменту та надзвичайного голосу Заньковецької, вона все-таки була сильною драматичною артисткою і зажила великої слави і по Росії, і на Вкраїні. Максимович — теж вмер дочасно — одразу звернув на себе загальну увагу своєю талановитою грою. Касіненко — артист багатих природних даних, але чоловік мало інтелігентний, через що й перевів потім наніщо свій талант.
Вірина — талановита, тонка й розумна артистка, що до найменших деталів продумувала свої ролі. Грицай, По-номаренко, Кохановська, Мова і нарешті — Манько. Про молодших артистів, що й тепер грають на сцені, як от д[обродій]ка Ліницька та другі, ми тут не згадуємо, наводимо тільки тих, що почали свою діяльність разом з "старшими богатырями" і разом з ними підтримували той чудовий ансамбль українського театру, що так дивував усіх.