А взагалі пояснити це можна, навіть не дуже заглиблюючись у психологію.
— Будь ласка.
— Ще в своїй схованці перебуваючи, хіба ви не знали хоч би з чуток, що діється навколо на окупованій німцями Україні? Хіба не чули про ці ж шибениці, розстріли, катування ще й тоді, не раз уві сні вчувалося вам, як чийсь голос гукав вас на порятунок. Ви кажете, ніколи ще не було з вами отак. Забулося. А це сталось минулої ночі — свіже у пам'яті.
Хвилин кілька ішли всі мовчки. Раптом Смирнов спинивсь, так само мовчки глянув на Романа, потім перевів погляд на Артема й спитав:
— Ну, гаразд, хлопці. А як же ви мислите собі оцю операцію?
В Артема було вже все готове. Розповідаючи тепер про свій план, він мимоволі згадував, де саме й коли спала йому на думку та чи та деталь цього плану. І дивно було самому: все до дрібниць він встиг обміркувати за той недовгий час, поки з Троїцької вулиці добирались із Матвійком до Дніпра. Як проїздили повз отой скверик, за квартал від базарної площі, подумав, що можна саме отут і поховати їх, бідолах. Яму можна буде викопати навіть зарані, ще при місяці. Бо скверик досить-таки запущений, без єдиної садової лавочки (ще взимку попалили), як видно, не мав великої прихильності славгородців. Тим краще. Навіть закоханим парочкам немає де приткнутись. Ховати доведеться, звичайно, по-фрон-товому — без труни. Можна буде у вітрило загорнути. Проте на березі тоді не повернувся язик сказати про це дідові Яв-тухові (хоч певен був, що той не відмовив би); просто жаль було діда та малого Матвійка: двісті верств проти течії на веслах та на мотузці просто не під силу була б їм. Тому відмовився від цього варіанту, намірившись під час побачення з Танею добути через неї чисте ряденце абощо. Але тепер, коли зайшла мова про те, Роман заперечив. Мовляв, немає потреби втягати в це діло ще й Таню. Скаже своїй Олі, вона щось і дасть придатне для цього. І взагалі — чим менше народу, тим краще. Небагато людей потрібно й на саме діло. Трьох, од сили чотирьох, цілком досить. На застереження Смирнова, як би їм не напоротись на засідку (адже можуть улаштувати її десь між рундуками), хлопці погодились, та, власне, інакше вони й не уявляли собі: звичайно ж, зарані розвідати треба.
Поки дійшли до купалень, план операції розроблено було якнайдетальніш. І Роман зразу ж подався в місто, щоб попередити вчасно товаришів, намічених на це діло. Місце зустрічі в отому самому скверику десь зразу ж після півночі. Якраз об цій порі заходить місяць. Щоб до світанку і вправитись.
А Артем із Смирновим пішли берегом далі. Як поминули купальні, де мали звертати на людну й шумливу в оцей вечірній час набережну, Артем попросив Смирнова іти помалу, щоб міг наздогнати його. А він однесе вудку, та й попрощатися ж треба.
Дід з онуком сиділи обіч човна біля вогнища, над яким у казанку на тринозі упрівала ;іршка з наловлених Матвійком красноперів та підустів.
— А товариші ж твої де? Якраз і юшка поспіла.
І сказано було це не для годиться. Біля вогнища на розстеленій полотняній шматині лежало п'ять ложок (завжди були запасні — про добрих людей), лежав накраяний скибками хліб. Артем мимоволі уявив собі, як їм двом, отак звиклим уже до нього, не вистачатиме його за сьогоднішньою вечерею. Тому сказав із жалем:
— Еу Явтуше Гнатовичу, сьогодні вже вечеряйте самі, навіть і без мене.
Дід і Матвійко звелися на ноги.
— Не знаю, як вас і дякувати за все!
— Ось облиш!
— Земний уклін Пилипові Гнатовичу, рятівнику моєму!— говорив далі Артем.— Тітці Секлеті та Мар'яні за те, що, як дитину малу, вигляділи мене, поставили на ноги. І, далебі, недаремно, так і перекажіть: іще на щось путнє, гляди, знадоблюсь.
Він щиро обняв діда. Тоді хотів уже Матвійка, тільки простяг руку і незчувсь, як той мерщій дав чолом йому. Артем аж здригнувсь: ніколи ще з Матвійком цього не бувало! Але ж не бувало ще ніколи й цієї хвилини розстання. Оце уперш. І лише тепер збагнув Артем цілковито, ким він став для хлопчиська-сироти за оці без малу не три місяці. Щоб потішити геть-чисто засмученого хлопця, сказав, тамуючи в серці свій жаль, з удаваним спокоєм:
— Нічого, Матвійку. Ми ще з тобою зустрінемось.
— І де вже там!— безнадійно махнув рукою Матвійко.
— Чому? Від нас залежатиме! Якщо, звичайно, ми самі тільки від самих себе залежатимемо. Зрозумів? А тепер сідайте вечеряйте. А я піду. Треба!
— Іди здоров, сину!— урочисто сказав дід Явтух. І стояв, дивився вслід йому, аж поки Артемова постать не загубилась у натовпі на набережній.
Тоді зняв з вогню казанок, поставив на землю.
Вигорнув із вогню, узяв пучкою жаринку, поклав собі в погаслу люльку й сів на землю — лицем до ріки; і застиг отак, повитий у смуток іще одного гіркого розстання.
VII
Нарешті Смирнов з Артемом звернули на Дворянську вулицю.
Півроку Артем не був у місті й тепер з цікавістю приглядався до багатих особняків, що належали міським буржуям та поміщикам з повіту. Деякі з них тьмяніли неосвітленими вікнами чи навіть закритими на прогоничі віконницями (як видно, господарі вже літували по своїх маєтках), але у більшості будинків світилось. Із розчинених навстіж вікон, з веранд, із альтанок лунав веселий гомін, брязкіт посуду, час од часу вибухав гучний сміх.
— О, підняли вуха!— не втримавсь, важко видихнув Артем разом з крутою лайкою.— Не те, що в грудні.
— А ще більш "не те", що в березні!— озвавсь Смирнов.— Бенкет під час чуми.
Вони саме проходили повз Ґалаґанів будинок — темні вікна зашторені наглухо, сонні гранітні леви обабіч під'їзду. Смирнов уповільнив ходу і сказав:
— До речі. Якраз оце тут у березні трапився зі мною отой щасливий випадок. Завдяки йому ми оце зараз матимемо й притулок для себе на ніч. І навіть два леви, щоправда, більше схожі на пуделів, стерегтимуть наш сон.
На цій мові він зупинивсь біля хвіртки у високому паркані і смикнув за ручку дзвінка під табличкою з написом: "До двірника". Гавкіт цепового собацюри засвідчив, що система зв'язку справна. Проте, поки неповоротний двірник десь собі наминався, Смирнову якраз вистачило часу розповісти
Артемові, щоб ніщо вже його не дивувало далі, про отой випадок, що трапився з ним в останній день перед вторгненням німців у Славгород.
Останній радянський ешелон вже одійшов од вокзалу. Спорожніло, причаїлося місто. Лише від залізничного мосту через Дніпро, де відчайдушно відбивались останні стрілецькі підрозділи і в марній спробі висадити в повітря хоч би який шматок ферми у три поти трудилися сапери, чулася рушнична й кулеметна стрілянина і лунали вибухи. Він пробирався на свою квартиру, де мав переждати, поки через місто перевалиться фронтова хвиля. І раптом чує: "Максимовичу! Ваше благородь!" Озирнувсь і остовпів: "Потапович?! Яким побитом?" Колись, років сім чи вісім тому, іще студентом у себе, в Рязані, був одне літо репетитором одного генеральського синка. А Потапович був денщиком у того генерала. Непоганий мужик. Ото в нього у двірницькій хатині перебув ту ніч. А другого дня Потапович сказав генералові, і той на радощах власною персоною з'явився у двірницькій, щоб привітати "колегу" з кінцем "великої скрути", як він висловився. І навіть запросив від імені господаря на сімейну трапезу. Отак і познайомився з паном Ґалаґаном, головою повітової земської управи. Від якого тоді ж і дістав був запрошення, як досвідчений педагог з університетською освітою, обійняти посаду повітового інспектора земських шкіл. І, ясне діло, не відмовився.
Артем насилу дочекався кінця розповіді, так не терпілося йому уточнити ім'я того Потаповича. Та коли Смирнов скінчив, допитуватися вже не було потреби: за парканом до хвіртки підійшов двірник і явно Власовим басом спитав: "Хто там?"—"Свої, Потаповичу".
Двірник впустив їх у двір. Авжеж, це був Влас. У темряві він не впізнав Артема, а сам Артем не поспішав відкритись йому. Бо ще не знав гаразд, як саме до Власа поставитись. Через те навіть і "добривечір" не сказав. І всю дорогу від хвіртки до двірницької хатини в глибині двору борсався в здогадках. Та невже ж це правда?! Невже отак підступно обдурив отоді він усіх?! Коли удавав, що покинув служити у генерала і на постійне проживання залишається у Вітровій Балці. Хоч насправді чинив, очевидно, за його ж наказом і залишавсь у селі як його агент-наглядач. Не погребував навіть і такою підлотою: бідолашну дівчину обдурив своїм упаданням біля неї і навіть сватанням. Чи то для маскування, чи просто щоб скрасити своє перебування в селі любовною пригодою...
Не знати, куди б цей хід думок завів Артема, коли б із двірницької, як уже підійшли сюди, не вийшла сама Горпина.
В руці тримала лампу — поставила на стіл близько порога і повернулась до прибулих. І впізнала Артема. Від несподіванки, від радості аж зашарілась молодиця. Схвильовано до чоловіка:
— Он гля! Власе, та це ж Артем! Із Вітрової Балки.
— Чи я не бачу!— озвався Влас. Артем щиро привітався з Горпиною.
— І не сказати, як я радий бачити тебе! їй-бо, коли б не чоловік, поцілував би на радощах.
Він таки справді був неабияк радий бачити її. І радий був з того, що не потвердилась підозра його на Власа. Принаймні щодо взаємин його з Горпиною. Але ж іще лишалися його стосунки з генералом Погорєловим. Тому Артем дуже стримано поручкався з Власом. І навіть на його каламбур: "Не зазіхай на жону, а то з хати нажену!"— відповів зовсім не в тон йому:
— А ти, чоловіче, не поспішай. Я ще, може, в хату до тебе і не зайду.
— Он як! А втім...— Влас поборов у собі подив.— Чого ж у ту хату, як вечеряти будемо надворі. На свіжому повітрі.
Він сам поставив на стіл самовар — не дав Горпині!— прозоро натякнувши з прихованою гордістю на причину його особливого піклування про неї. Бо без цього натяку, гляди, і не помітили б причину ту — у вигляді трохи поповнілого стану вагітної жінки.
Артем і цю його дбайливість щодо Горпиии відзначив як неабиякий факт на користь Власа. Але тим більше тепер хотілось йому скоріш з'ясувати причину, що спонукала Власа, та й не самого вже, а в парі з Горпиною, вернутись до пана Погорєлова. І ждав тільки слушної хвилини. Не хотів устрявати в розмову Смирнова із Власом.
Смирнов спитав про якогось Івана Семеновича. Влас відповів, що пішов управитель до Дорошенка вчорашню пульку догравати.
— Дуже наказував нагадати, що завтра рано в дорогу.