Він же хотів голодом примусити здатись на його ласку і не-ласку цілу державу, не те що дітей!
— До речі,— сказав він по хвилині,— ти, Миколо, згадав про моїх дітей. А у нас їх чомусь нема. А чому б то, як ти гадаєш? — звернувся він до Гаєвського.
— Ти спитай жінки, а коли вона не знає, то — лікаря,— відбувся жартом Микола.
На війні, як на війні (франц.).
Надя почервоніла до самого волосся.
— Знайшли тему для розмови,— сказала вона, подивившись докірливо на чоловіка.
Владик зрозумів свою нетактовність, підійшов до жінки, обняв її і ніжно поцілував. Микола подумав: а чи це не відповідь на питання, яке мучило жінку?
14
Тринадцятий рік революції був роком великих зрушень і перетворень в державі.
В країні в основному було завершено колективізацію. П'ятнадцять мільйонів одноосібних господарств об'єднано в колгоспи. Соціалістична система стала панівною в народному господарстві. Капіталістичні елементи знищено дощенту, тим самим ліквідовано експлуатацію людини людиною.
У містах, на заводах і в установах, на шахтах Донбасу, по селах України і всього Радянського Союзу з'явились нові люди, яких не бувало ніколи раніш. Це не були якісь приїжджі, а ті самі, що вчора, але... інакші. Усі їх знали по іменах і на прізвище, але іноді самі своїх не пізнавали. Неначе ті люди поскидали з себе стару шкіру, як гнилу одежину, і з-під неї виходили люди нові, свіжі, відмолоділі, з новими поглядами на життя, з новими інтересами і вимогами, з новим ставленням до праці.
На окремих шахтах з'явились шахтарі, які замість одної виконували по дві і більше норм за зміну. За ними тягнулись інші шахтарі, бригади. З'явились рекордисти, чого раніше не бувало. На вимогу робітників на заводах і шахтах плановики і нормувальники переглядали старі норми, виборені колись страйками, а тепер визнані самими робітниками непідходящими, бо свою робітничо-селянську державу робітникові обманювати негоже. При капіталізмі можна було занижувати норми, але при соціалізмі нв годиться, треба їх збільшувати.
Слухаючи по радіо про такі випадки, про ріст свідомості серед робітників, Микола згадував своє перебування на шахті 16—17 Будьоннівського рудоуправління, про свою працю і перевиконання норми на двісті процентів, що стало тоді приводом до перегляду існуючих норм виробітку і незадоволення серед деяких робітників. Зараз серце його переповнювалось гордістю за свою передбачливість. Хоч це, що діялось зараз в цілій країні, переходило межі його передбачень.
Минуло заледве кілька років, а як світ змінився! Щораз частіше з'являлись ентузіасти-виробничники не тільки серед міських робітників, але й по селах, у колгоспах і радгоспах республіки. Росла свідомість радянської людини, а зі свідомістю і добробут її.
Одного разу Микола прочитав у газеті про такого ентузіаста в селі, в якому десять літ тому був у гостях у куркуля Гирі. Цікава вістка не давала спокою. Адже це було знайоме село і перше, з яким ознайомився тут, на Україні. Отже, вирішив поїхати сам, подивитись на нього вдруге, поговорити з новою людиною, про яку писала газета, довідатись, як формувався її світогляд, зрозуміти її психологію.
Хотілось ще обов'язково побувати в колишній хаті Гирі, хто б у ній зараз не мешкав, подивитись на господарство, як воно зараз виглядає у нових господарів. Згадав комнезамівця Вудочку, що про нього розповідав колись Іван Дума, і драму, яка розігралась у куркульській хаті.
Не відкладаючи, поїхав.
Був знов, як і тоді, десять років тому, чудовий весняний ранок. До вокзалу доїхав трамваєм, купив квиток на приміський поїзд і через десять хвилин уже їхав до знайомого села. У вагоні, крім нього, було ще кілька жі-нок-селянок з найближчих сіл, розкиданих вздовж залізниці, які зараз, хоч це був тільки ранок, уже вертались з міста додому. Микола попробував було розговоритись з одною жінкою, але з його спроби нічого не вийшло. Жінка збивала його короткими репліками, явно не бажаючи продовжувати розмову. Втративши надію розговоритись, відійшов у кінець вагона, став біля вікна і задивився на поля, що пробігали повз нього, закосичені збіжжям не так, як десять літ тому, коли на них тільки бур'яни жирували. Задивився на ліси і переліски, на гіевеличкі дачні висілки і окремі будиночки серед зелені гаїв.
Чудесно було в природі: світло-сонячно, молодо, зелено.
За ним, на двох суміжних лавочках, розмовляло кілька жінок. Поговоривши про свої господарські справи, заговорили про дорожнечу, про те, що "нема ситцю, нема де лаха купити, нема цвяха в цілому місті, як так далі піде, то й зовсім не можна буде жити".
Якийсь молодий голос потішав, що все це буде, як тільки запрацюють заводи, як держава налагодить важку індустрію, то почне виробляти те, без чого зараз можна обійтись.
Микола мимоволі оглянувся. В кутку, біля самого вікна, сиділа дівчина років вісімнадцяти, худенька, бліда, але в її великих сірих очах світився розум і віра в те, про що вона говорила.
— Як то можна обійтися, — накинулась на неї жінка.— Щоб у держави та ситцю не було! Щоб люди хліба не наїлись досита, відколи Совіцька власть?
— Тут уже, тіточко, ви переборщили,— відізвалась дівчина,— По вас не видно, щоб голодували.
— А чого б я мала голодувати?
— Я ж і кажу, чого б ви мали голодувати, а нарікаєте на Радянську владу, що досі хліба не наїлись.
— Я про людей.
— А ви про себе кажіть, а люди за себе самі скажуть.
Жінка скоса подивилась на дівчину і замовкла. Вона підтягнула ближче до себе свій великий клунок і примостила в ногах, неначе та дівчина самими своїми словами загрожувала її добру.
— Ти мене не вчи,— буркнула.
Розмова в вагоні вщухла. Поїзд сповільнив хід і зупинився на якійсь станції. Жінка з великим клунком і з нею ще дві жінки подались до виходу. На лавочці залишилась молода дівчина з великими сумними очима. Микола хотів було підійти до неї, заговорити, але роздумав. Поїзд уже рушав, а наступна станція була його, треба було самому сходити.
Вийшовши з вагона, Гаєвський забув про дівчину і, не зупиняючись на станції, пішов уже раз ходженою Дорогою в село. Пригадував її через десять років.
Дорога залишилась такою, якою була, але довкола неї змінилась природа. Тоді обабіч дороги зеленіли тільки межі, порослі бур'янами, а ті поля, що вони розмежовували, чорніли запущені, незасіяні. Зараз же, як оком глянь, хвилювались-голубіли суцільні лани колгоспної пшениці, досягаючи аж того краю, де блакитне небо стикається з землею. Над ними висіли на золотих дротиках сонця солов'ї полів — сірі жайворонки — і* наповнювали повітря воскресним дзвоном кришталевих дзвіночків. Природа воскресла з мертвих. Земля, скинувши з себе білу сорочку і умившись дощами, одягла нові зелені шати. Як же вони пасували їй!
Микола йшов і усміхався сонцю, полям і жайворонкам над ними. Він був щасливий, що живе на оновленій землі, що доля судила йому бути свідком відродження країни, розбудженої з зимової сплячки, розбудженої бурями революцій, що доля дарувала йому бути свідком небувалих звершень і слави свого народу.
Він ішов, щоб побачити на власні очі, як у маленькій клітині-комірці будується те нове, велике, небувале. Таких комірок тисячі на всій величезній радянській землі, і з них складається могутня соціалістична держава.
Дійшовши до краю села, побачив жердину, а на ній дощечку з написом: "Дорога до колгоспу". Це було нове, і воно звучало по-новому.
Микола пішов за дороговказом. Колгосп будувався заново на краю села, над невеличкою річечкою. На просторому дворі, обсадженому з чотирьох боків молодими тополями, красувалося вже кілька нових будівель, із яких три приковували до себе особливу увагу: це два типові корівники і третій ще не закінчений. На його даху копирсались теслі. Все це помітив Микола здалека.
Дійшовши до половини подвір'я, побачив високого, дуже худого чоловіка, який, вийшовши з новобудови, поспішав кудись своїми довгими журавлиними ногами.
Порівнявшись з високим чоловіком, Микола зупинився і спитав про голову колгоспу. Високий чоловік уважно подивився на пришельця.
— Його зараз у колгоспі немає,— сказав,— поїхав у Харків на партійну конференцію. А ви хто будете?
Гаєвський назвав себе.
Чоловік умгукиув, видно, прізвище йому нічого не сказало.
— Я радянський письменник,— доповнив дані про себе парубок.
— А-а-а! — Очі у високого заблищали, худорляве обличчя зайнялось усмішкою.—Дуже приємно познайомитись,— сказав він, поволі цідячи слова.— До нашого колгоспу ще ніхто з письменників і не приїжджав. Ви перші. Дозвольте і мені представитись. Я завідую фермою у колгоспі, прізвище моє М'якота Ларивон і по батькові Ларивонович. Чомусь моїм батькам полюбилось це ім'я,— додав, тиснучи руку гостеві.
— Тоді, коли вас хрестили,— сказав Микола,— імена придумували не батьки, а піп, і краса імені дитини залежала від того, скільки попові клали на руку за хрещення.
— Так воно було, — погодився М'якота.— Але чого ж ми стоїмо? Куди б ви хотіли зараз: чи до контори, чи подивитись на господарство?
— Навіщо нам контора, звісно, цікаво на господарство подивитись.
М'якота повів гостя в корівник, де стояло біля ста корів. Тварини були різних порід, і відчувалось, що вони зібрані з цілого села від окремих господарів. Вгодованість корів була середня і нижче середньої. Корівником, як вартовий, ходив з мітлою скотар. Миколі не сподобались прив'язі. На прив'язування і відв'язування тварин витрачалось багато часу, а на випадок небезпеки могло дійти до катастрофи. Він порадив завести інші прив'язі і показав, як вони виглядають на практиці. Завідуючий фермою зацікавився порадою, визнав її слушною і сказав, що обов'язково завтра ж почне запроваджувати такі прив'язі, бо ланцюги має, давно придбав, а все інше — гайки, кільця — зробить місцевий коваль.
Від цієї поради Микола зразу виріс в очах завідуючого фермою.
У другому такому ж великому корівнику стояв молодняк — ялівки сірої української породи. Це була гордість колгоспу і радість самого М'якоти. Він, запроваджував нову молочну породу, яка згодом мала витіснити весь малопродуктивний, непородистий, різношерстий склад першого корівника.
— Ось корови найближчого майбутнього,— сказав з гордою надією в голосі М'якота.— Це наша старовинна степова порода, якою почали чомусь нехтувати, почали шукати нових пбрід у німців, англійців, а ми в нашому колгоспі вирішили зупинитись на нашій рідній, сірій степовій.