Ген-ген, по той бік за густо-синіми горбами Правобережжя, сідало сонце. Захід палахкотів загравою, і на її тлі рельєфно вирізьблювались високі осокори на кручі, що, наче казкові велетні в чорних киреях, підійшли до води і стали, замилувавшись тихим Дніпром та отим дивовижним витвором людських рук — містом над рікою. Спокій і тиша розлилися в повітрі. І тільки з острівця, з ресторану "Фантазія", линули, приглушені відстанню, до болю знайомі мелодії — сумні й веселі впереміш: духовий оркестр виконував "Українське попурі". Голосистий тенор-корнет, не встигши Ї{^ВІТЬ передихнути після жвавої та веселої пісні "Дощик", завів уже повільної, сумовитої, мало словами не промовляє: "Сонце низенько — вечір близенько..."156 І Артем, вже безсилий.змагатися далі з собою, схилив голову. І ту ж мить в його уяві виникло рідне село — Вітрова Балка.
Вечір уже й тут. Саме пригнали отару зі степу, розлучають овець по дворах. До воріт підходить Христя, щоб свої залучити. "Ну чого б ви на ворота видрабувались?!"— до Василька та Федька. Але не зняла, отак з ними обережно відхилила ворота. Та нехай! Чи їм не набридне весь час знизу на світ білий дивитись! Впустила вівці і так само обережно причинила ворота. І вже хотіла відійти, та глянула на греблю (скоріше вже за звичкою!) і заніміла від щастя. На одну мить. А тоді до синашка схвильована вкрай: "Василечку! Ой, та глянь-бо, хто то до нас іде!"
Артем відчув: його серце враз стислося й забилося частіш, як під час швидкої ходи. Ще кілька кроків тільки ступити б... Але замість того він глибоко затягся цигаркою, відкинув недопалок і обірвав облудливу мрію. Авжеж, облудливу! Бо насправді не така близька й легка дорога до рідних воріт. А далека й важка. І скільки ще буде бездоріжжя з колючими тернами смертельних небезпек! І щоб дійти, треба волю мати, міцнішу за гартовану крицю.
Щоб остаточно позбутися чар отої мрії і вже зовсім вернутися в жорстоку дійсність, спитав перший, порушуючи мовчанку:
— Товаришу Смирнов, а кого то двох наших вони стратили сьогодні на світанку?
— Іще не знаємо. Не славгородські. Зняли з ромоданів-ського поїзда.
— Бідолахи! Чи хто виказав їх, чи документи не в порядку були?
— Нічого невідомо. Сьогодні буду в одному місці — дізнаюсь, може. А як у вас з документами?
Артем сказав, що має посвідку сільської управи. Не на своє ім'я, підписану сільським старостою.
— Ну то не документ!— На цій мові Смирнов вийняв з бокової кишені френча згорнутий папірець і подав Артемові:— Нате вам поки що хоч оце.— Хвилинку помовчав, поки той прочитав своє тимчасове посвідчення на ім'я Сиротюка, а тоді додав:— Я вас, Гармаш, мало знаю. Один-единий раз бачив отоді в грудні, на вокзалі, коли ми разом завітали були до отамана Щупака в його салон-вагон, але чув про вас чимало хорошого. Зокрема, про отой ваш напад на драгунські казарми. Тому, коли мене сьогодні в партійнім комітеті спитали, чи не взяв би я вас у розпорядження зонального партизанського штабу, я схопився за цю пропозицію обома руками. А що ви на це скажете? Ви сапер, здається? Були поранені? А зараз здоров'я як?
Артем постарався задовольнити цікавість Смирнова до нього якнайповніш. Не заглиблюючись у далеке минуле, він почав із свого приїзду (під Новий рік) до Харкова. Якраз вчасно: за кілька днів до відправки на фронт червоногвардійського загону їхнього паровозобудівного заводу, куди був зарахований і призначений командиром саперного взводу. Розповів про найбільш пам'ятні бої цього загону, згодом перейменованого на Перший пролетарський полк. Зокрема — про визволення Киева. І про нові бої уже на Правобережжі. З гайдамаками, а потім і з німцями. І наостанку — про обставини свого поранення під Каневом. Щоб одірватися від німців, які буквально наступали на п'яти, йому було наказано зруйнувати залізничну колію. Вибухівки не було під руками. Вручну довелося. Та ще й під артвогнем. І все ж таки діло своє зробили. Щоправда, дорого поплатились... Від колійного обхідника, котрий урятував його, дізнався потім, що четверо їх лишилось на насипу: троє забитих і він напівживий — поранений і контужений. Решта відійшла більш-менш щасливо, якщо можна так висловитись. Бо ще трьох чи чотирьох тяжкопоранених на руках понесли.
Тепер, розповівши про себе, Артем уже міг цілком вільно і собі поспитати Смирнова. Передусім про те, що найбільше — ні, "цікавило" не те слово — непокоїло, тривожило його з першої ж хвилини їхньої зустрічі.
— А як же ви опинились у Славгороді? Де ваш дивізіон? Смирнов журно хитнув головою.
— Нема! Віддали німцям. Як смажених поросят, на блюді піднесли! Ну хіба не доживу! Всіх до одного виявлю. І таки віддам до ревтрибуналу!
— Це ви про їздових?
— А ви звідки знаєте?— дуже здивувався Смирнов. Артем сказав, що він іще тоді, в грудні, знав про ту змову
їздових. Від свого брата. Теж їздовий, Остап Гармаш. Але хіба ж можна було брати'всерйоз оте його пусте базікання: гармати — на орала, а коні — собі, по півтора коня, мовляв, припадає на кожного. Посміявся, та й тільки. І все ще з якоюсь надією дивився на Смирнова. Але той тільки й сказав:
— От тобі й сміх!
А втім, як виявилось згодом, нічого певного сказати він не міг Артемові про його брата. Бо не знав усіх подробиць. Не при ньому те сталося. Він і сам дізнавсь про цю сумну і ганебну історію лише в штабі армії, як повертався кружною дорогою через Полтаву, бо Знам'янку здали вже німцям* із з'їзду з Катеринослава у свій вже неіснуючий дивізіон.
Під Знам'янкою сталося це. Звичайно, помилкою найвищого командування було вже те, що при такому навальному й швидкому просуванні німців отак далеко від залізниці затримали важкий артдивізіон. Дороги вже розгасли. Проте ще встигли б до найближчої станції добратись. Один перехід лишивсь. І от саме тієї ночі це й сталося: втекли їздові з кіньми. Не всі, правда, більшість лишилася. Але це вже не врятувало. Гармати таки підтягли до залізниці (частину зарядних ящиків довелось покинути), та вже було пізно: ні платформ роздобути не вдалось, ні своєю тягою. Ще добре, хоч встигли гармати із ладу вивести.
— А втім,— зітхнув Смирнов,— із того залізного брухту вони вже давно гармат наробили. Ще кращих! А коні... І на що вони надіялись йолопи! Кілька днів з тими кіньми переховувались, аж поки не віддали наші Славгород. На мосту їх німці й затримали. Самих їх відпустили на всі чотири сторони. Може, ще з подякою. Хіба ж не було за що! Отакі коні!.. Завдяки їм одним махом проблему міського транспорту розв'язали. Бо це ж саме наші, дивізійні, корінники вантажні вагони трамвайні по місту тягають...
Залягла важка і тривала мовчанка.
Звечоріло вже зовсім. Ледь видний у сутінках посеред Дніпра, лунко ляпаючи по воді плицями, дуже повільно плив проти течії вантажний пароплав з двома баржами на буксирі (криворізька руда, мабуть, а може, херсонська пшениця).
— Питаєте, як я опинивсь у Славгороді?— зненацька обізвався Смирнов.— Та тоді ж. Оскільки був уже не при ділі, подав рапорт, щоб залишили для партизанської війни в тилу у німців. Командування дало згоду. Через політ-управління армії зв'язався з полтавським губкомом, увійшов до складу зонального штабу. Та оце відтоді...
За три місяці Артем, живучи в глухому селі, дуже відстав од політичного життя в країні. Отож, поки Роман зробив заплив аж на середину Дніпра і, досхочу нагойдавшись на збурених пароплавом хвилях, вернувся до берега, Смирнов стисло розповів хоч про основні віхи в житті України. Починаючи з Другого Всеукраїнського з'їзду Рад у Катеринославі, який зробив особливий наголос на нещадній боротьбі проти німецьких окупантів. Отоді, в кінці березня, і створено у Славгороді отой зональний штаб (на три суміжні повіти, з місцеперебуванням у містечку Князівці, ближче до географічного центру зони) для керування повстанським рухом.
За малим не три місяці вже минуло. Дещо зроблено: є кілька партизанських загонів у зоні. Налагоджено виробництво, кустарне, правда, деякого спорядження та ручних гранат. З отої вибухівки, що не без його, Смирнова, втручання була залишена при демонтажі патронного заводу. Але хвалитись нічим гаразд. Особливо погано справа стоїть з дисципліною та організованістю в партизанських загонах. Дарма що народу вистачає. Нема кому! Просто тікають собі люди в ліси з сіл, де вже побували карателі. Гуртуються, як бог на душу покладе. Тут би й треба добрих організаторів. А їх бог дасть. їх мало й було на селі, та й з тих, що були — самий цвіт!— влилися в червоноармійські частини, відійшли з України. Б'ються зараз на інших фронтах. А декотрі в нейтральній зоні на переформуванні. І цю обставину досить спритно використовують такі давні облудливі "друзі народу", як есери.
— Що?— аж горзнувся обурений Артем.— І ці вовкулаки ще мають нахабство людям у вічі дивитись?! Після того, як їхня Центральна рада напустила на пас оцю чуму!
— А не всі есери вовкулаки, Гармаш,— сказав Смирнов.— На тому з'їзді в Катеринославі, наприклад, ліві есери — українські та російські разом — за кількістю мало поступалися більшовикам. І хоч боротьба з ними на з'їзді була гостра і запальна (зокрема щодо Брестського миру), але в питанні збройної боротьби проти окупантів більшість із них голосувала з більшовиками заодно. Отож і не про цих мова. Йдеться про тих, котрі лише прикриваються личиною лівих. З ними мороки нам буде чимало. Але тепер, після Таганрозької партійної наради та після сесії ВУЦВКу, на якій утворено Бюро для керівництва повстанським рухом на Україні, справи підуть веселіш... Ви слюсар, здається?
— Так, це моя остання мирна професія. А мав і інші: вантажником на елеваторі, в кузні працював, вівці пас. Одне слово,— посміхнувся,— і швець, і жнець... Та й правда-таки: одне літо у Таврії на молотьбі біля двигуна працював. Вибір широкий.
— Це добре. Щось підберем. Протипоказань немає щодо Князівки?
— Наче нема,— не дуже впевнено відповів Артем.— Але от ви самі, не в обиду вам будь сказано: чого ви самі отак легковажите?! Хоч би в цивільне переодяглись!
— А я в Князівці більше в цивільному й ходжу. Це я у Славгород з'являюсь у повній своїй парадній формі. Вважаю, що тут це для мене найкраще маскування.
І він таки мав рацію. Серед численної офіцерні у Славгороді — місцевої і зайшлої (переважно втікачі з Великороси або фронтовики з "українських" фронтів, що, навпаки, не могли, хоч декотрі й хотіли, вернутися туди, до своїх домівок)— він нічим особливим не вирізнявсь.