же хто-хто, а він добре знав, хто що де сказав, хто що написав чи пише, хто які подає надії, а з кого нічогісінько не вийде.
Ре ж корегував ці різноманітні відомості вказівками ? таємничої гори. Де .вона була, — це йому одному було відомо.
Інколи навіть дуже тонкі справи доводилося розжовувати. Всіх перебереш, поки вибереш когось підходящого. Часто звертаються до спілки — то когось на радіовиступ послати, то представника в якусь делегацію, та до якоїсь комісії, ювілею. Часто, як от цим разом, вже заздалегідь подані були всі дані, до них треба було тільки людину підібрати.
— Знаєш, Семене, мусимо подумати... Тут ось треба так: член або кандидат партії, незаплямлене минуле, стопроцентне походження, і... ну, звичайно, ім'я популярного письменника.
— Це ж куди?
— Та кандидатура до наступних виборів. Куди — сказано неясно, наше діло подати, а там уже будуть сами розбирати.
Танцюра задумався. Це не так легко.
Даси відомого письменника, — з походженням у нього негаразд, десь вигулькне раптом, що в нього батько розкур-кулений, або репресовані родичі є. Даси стопроцентного комсомольця — він невідомий...
— Рогнідича б... — тер лоба Танцюра. — Так він непро-летарського походження.
— Ну-у? — аж злякався Ре. — Він же щойно з тюрми?
— Жу, а кого ж? Криничку, чи що?..
— З божевільні та в депутати? — розреготався Ре.
— А може б так Стельмашенка?
— Е, що ти? Він же безпартійний! Танцюра скосив свої очі, думав.
— Я гадаю, може б так Пустовійта, або Микитчука... Комсомольці, з "Молодняка"...
Ре скривився.
— Тільки не Пустовійта. Ми його посилали диктором на радіо, а він дуже гордий. "Що, я — український поет, повинен у мікрофон гавкати?" А Микитчук...
— А Микитчук... Пролетарське походження, кандидат партії...
Ре ще більше скривився.
— Та... Він щось пробує себе скрізь і ніде місця не загріє. Що з цим іменом робити?
— Та чого? Он іде п'єса в театрі об'єднаних клюбів.
— Е, учнівська п'єса...
— А може б так Першотравневого? Відомий поет... Комсомолець...
— Хоч він і український поет, але... тут ясно сказано: щоб був українець.
Задумалися.
Не дуже хотіли Микитчука висувати, але, їйбогу, більше не було кого.
— А їйбо, висуньмо Микитчука! Такі промови буде "на-ворачівать", аж ну!
— Хай уже краще свій буде, — зідхнув Ре, — а то скоро без синів Ізраїля не можна буде й дихнути... Все одно, ніхто з них не напише про колгосп хоч би й так, як Ліикитчук.
— Ото тільки, що ніби п'єса не його, — застерігся Танцюра. — Знаєш, з Микитчуком це може бути.
Ре махнув зневажливо рукою.
— Я б цьому повірив, якби не говорили так і про кожного... з заздрощів. Он про мене говорять, що "Дзвін кайла" написав не я, а моя перша жінка.
Спинившись на Микитчукові, вони легше зідхнули, — що відбули, — й заглибилися в гру дипломатів.
ш
— Чи ви знаєте, що помер Кузьма Волинець? — стурбовано й розгублено запитав старий доглядач Дому літератури, Варфоломій Іванович, зненацька заступивши дорогу Тарасові на вулиці.
Хоч усі знали, що Кузьма не сьогодні, взавтра помре, вістка ця застала Тараса незахищеним від удару. Він не повірив цьому.
— Як? Я ж його вчора бачив!
— Вчора ви не могли його бачити, вчора він уже був мертвий, — заперечив доглядач. — Вчора прийшов до місцевкому двірник, щоб сказати.
— Ну, не вчора, то цими днями. Мені здається, — вчора. Я ще дивувався, що він вискочив у такому благенькому одягові, — плів якусь нісенітницю Тарас.
— А вони говорять, що то він навмисне, щоб створити враження, що український письменник бідує, — озираючись навкруги, сказав старий.
Тарас це чув, власне, скільки раз чув, — чи то тепер уже не однаково?
— Коли буде похорон? — перебив він старого. Доглядач озирнувся на всі боки.
— Та ба, що не ховатимуть! Отаке діло... Товариш Танцюра ще вчора замовив у похоронному бюрі труну, катафалк. А сьогодні прийшов папірець... — Доглядач почав шепотіти. — ...щоб місцевком письменників ні в якому разі не хоронив і не приймав жодної участи в похороні поета Кузьми Волинця і щоб жодної копійки на це не сміли витратити. От вам... Заборонили...
Старий раптом замовк. Він забагато сказав.
— Що це воно таке? Щоб і труп був... — і не доказав. Не докінчив одного, почав друге. — Я чув, що його мали заарештувати, а він узяв та й помер. То вони взлилися.
Тарас не міг ще опам'ятатися від цього всього. От! Була одна людина, з якою можна було без страху, одверто говорити, — та й тієї не стало.
— Ну, прощавайте, біжу в похоронне бюро скасувати замовлення, ще запізнюся! — похопився доглядач.
А сам стояв, чекав чогось. Так і Тарас не. міг від нього відійти, як він від Тараса.
Нарешті, старий відірвав прирослі до ґрунту ноги.
— Тільки нікому, борони Боже, що я вам це розказував,
— таємничо притиснув він пальця до уст.
Якоюсь вічною мерзлотою повіяло на Тараса від цієї вістки. Кузьми вже нема.
Цього можна було чекати. Але ж і мертвий — являє собою небезпеку? Треба закопати поета, як собаку? Кому від цього радісно? Нащо так потрібно? Щоб і живий, і мертвий відчув смертельний страх? Чи це — безсила помста?
У Домі літератури ні цього дня, ні в наступні ніхто жодним словом не прохопився про Кузьму. Наче його ніколи не існувало.
Не існувало його вже і як прийшов Тарас. Ще вранці забрали на якесь невідоме кладовище і закопали. Так сказав двірник.
IV.
Недоїдання зробило своє діло. Хоч батько вже мав роботу, був сторожем на будівництві, але та платня сторожівсь-ка не дозволяла навіть щодня обідати. І вони вдвох розпо-ділювали той обід на два дні, або ж купували сояну ковбасу, — це було дешевше. Батько осунувся, пожовк, під очима пробилися мішки. Пригадував, що вдома хоч картоплі було вдосталь. Тараса мучив сухий кашель і кололо у грудях, його часто питали, — чого він аж світиться, що йому таке.
Але Тарас не любив ходити по лікарях. Що вони скажуть? Він і так знає, — порадять заливати молоком, маслом, яйцями застарілий плеврит. А якщо й дадуть арсену для апетиту, то він його приймати не буде, бо не має змоги щодня обідати.
Пішов тільки тоді, як загадано було всім членам колективу пройти медогляд. Лікар встановив у нього початковий закритий процес туберкульози.
Ну, що ж, туберкульоза, так туберкульоза! Чим він кращий за інших? Он Кузьма помер. Он десь Осадчий згинув у засланні від туберкульози, он мільйони гинуть, пухнуть. Що варте в загальному лихові його маленьке існуваннячко?
Місцевком давав йому путівку до дому відпочинку соцстраху, — на десять днів. Тарас подумав і відмовився. Він цим не запоможеться.
— Ну, як хочеш! — сказав Танцюра.
йому, бідному, теж було тепер не з медом. Минулася його колишня помпезна роля літературного заправила. Був маленький, послужливий, радий, що хоч профспілковим головою держиться. Тільки щось останніми часами й на нього накопуються, все частіше обвинувачують у гнилому лібералізмові. Недавно була лайлива стаття на його оповідання, — все дошукувалися неіснуючого в Танцюри націоналізму.
Раз увечорі Тарас щойно прийшов від Килини. Сів за марудні дописи, — таку роботу дали йому в редакції, обробляти їх і скорочувати до двох рядків. Тільки вчитався в першого, як хтось постукав.
Здивований Тарас озвався.
— Так... Ввійдіть...
Знов якась неприємність із сусідами? Чого вони хотять, чого це в коридорі почало лунати слівце "оті куркулі", — очевидно, на їх адресу?
Ні, в кімнату ввійшов... Левіт.
Він обтирав піт із свого опуклого чола, зацікавлено озирався і посміхався. Він певен, що Тарас не сподівався його, та ще й у такий час, коли люди вже лягають спати.
— А я й сам не сподівався, — закічив він. — Тут справа не терпить.
І не примушуючи Тараса вгадувати, Левіт коротко виклав:
— Є путівка до тубсанаторія на два місяці.
— Але я не збирався... — почав був Тарас. Левіт не дав йому договорити.
— Я цього слухати не *очу! Ви мусите їхати! І то — негайно, бо післязавтра почнеться її термін. Я вам приніс. Ось вона. ЇЇ виписано на Колосовкера, це член нашої секції, — але те нічого... Завтра в місцевкомі переправимо.
— То це ще й не мені призначено! — встиг уставити слово Тарас.
— Ні, він її сьогодні повернув. Сосновий ліс йому не підходить. І я, як член оздоровчої комісії, наполіг, щоб передали її вам. Другі можуть почекати, а вас ще нам треба.
Левіт умовляв палко й швиденько, засипав словами, наче боявся, що Тарас вислизне з цього словесного потоку і втіче. Він навіть не полінувався вночі теребкатися на його гору, перший раз уночі шукати його квартиру, — так хотілося зробити Тарасові щось хороше.
— Адже здоров'я — найбільша цінність людини. Ви ще молодий, — мусите слухати старшого.
— Ні, я не поїду! — після цього всього сказав Тарас. Левіт аж за голову вхопився.
— Вибачайте мені, але ви — дурне козеня! Інші бігають, просять, місяцями добиваються такої путівки. Раді доплатити 75 процентів вартости, — а тут йому приносять до хати безкоштовну путівку, а він белькоче: "Не поїду!"
Тарас не здавався.
— Як я можу вилежуватися, їсти, спати в той самий час, коли в країні трагедію смерти переживають мільйони. Що це воно робиться? Кому потрібен цей голод? Кажуть, куркулі винні. Так їх же порозганяли!
Левіт від тих наглих запитань задумався, але тільки на мить.
— Ви думаєте, це тільки вас одного пригнічує? Правда ваша, — легше переживати щось, коли тямиш, у чім річ. Я вам признаюся, — часто цілими ночами не сплю від цього. Але все має свій глибокий зміст.
— Який зміст у тому, що люди мруть з голоду? Хіба торік був неврожай? Хто це зробив? Кому це на руку?
— Ви уявіть собі, — людина смертельно хвора. Стоїть питання — бути їй чи не бути? Єдиний порятунок, — відтяти одну руку. Жалко, дуже жалко це робити, але людина мусить відтяти собі пальці, щоб врятувати ціле. Хтозна, чи змогли б ми з вами сидіти оце, розмовляючи про курорт, якби наш уряд не робив усе, що можливо, для оборони країни.
Тарас на це помовчав.
— Може й ваша правда. Чимось треба розплачуватися. Але тим більше... не можу. Розумом я ще можу втямити, що нащось голод українському народові потрібен, але почуття, — не приймає. У відплату за цей дар, я повинен буду хвалити це... що бачу. Чи можу я взяти на себе таке?
Левіт ледве помітно всміхнувся.
— Ой, про що ви задумалися! Не загадуйте на сто років вперед, а збирайтеся й їдьте! Хто вам каже про якусь відплату?
— Уявіть собі таку новелю. Заб