Саме тоді я й подумав, що в мене є ще долинка, далеко звідсіля, завше зелена і завше з квітками, котрі звуться "мило", хоч я чудово знаю, що в цю пору вона також гола й порожня. І осокори цілком безлисті, а по ній, як по п’ятачку сцени, можливо, мечеться нещасна людська постать — більше тінь, як людина. Вона схопилася за живота, звела до неба обличчя із виряченими очима і з пергаменною шкірою, і беззвучно кричить та волає; вона просить у неба не помочі й не прощення за нікчемне своє життя, а тільки звільнення від муки, адже це волає жовч, яку пролила на цю землю. Земля ж спить, земля замерзла, земля покрита крижаною шкіркою колись проталого снігу. І струмок на тій галявинці омиває сніг, хапає його беззубими ротиками, і через це плескоче й біжить, бо знає: все скоєне в житті — вже скоєне; все, що ти вчинив, — учинив; гріх твій — гріх, а зло твоє невідмивне; воно проливається у вічність, і його не повернеш, як не повернеш до джерела струмка. Але є ще й інша правда: правда нашого, чи й чужого, чи взагалі людського болю. Цієї правди також не треба забувати, бо це речі, які не можна викидати на смітника!..
На роботу я потелефонував наступного дня. Слухавку взяла колежанка. Сухим, спокійним голосом я сповістив, що з роботи йду, на що колежанка відповіла довгою паузою, а тоді таким же голосом сказала, що воля моя і що вона моє рішення завові передасть. На моє запитання, чи зав на роботі, сказала, що його нема, але дзвонив і питав, що я вирішив. Я попрощався і почув суху відповідь.
Насамкінець можу сказати: зав довго на роботі не втримався, його відіслали на пенсію, а місце начальника посіла моя колежанка. Трудову книжку я забрав в історичному музеї, якого ми були філіалом, отож туди більше не пішов; там-таки мені сказали, що є місце в музеї іншому, присвяченому війні, але поки що туди не ходив. Бо мені треба отямитись, окрім того, я мав право на відпустку. І я зробив собі відпустку, яка дотяглася до цього дня, коли відчув, що історія та стала докресленим колом, у середині якого запеклася біла і мертва сіль. Саме тоді я й потелефонував своїй колишній жінці, тобто постукав об дерево…
Купую пляшку і йду у знайомому скерунку: вибору в мене нема. Конкретно на певну годину не домовлявся, але вдруге дзвонити не хочу: хай вирішить усе збіг обставин. Бо коли не застану її вдома, це значить, що такий вирок долі. Але вона відчиняє, навіть не дивується, навпаки, ошатно вдягнена, ніби чекає гостей. Бо, як і моя колежанка, розумніша за мене.
— Ти що, — спитав я здивовано, — чекаєш гостей?
— Звичайно ж, — каже вона з усією жіночою наївністю. — Тебе!
Друге, що невдовзі відкрив: її хлопця, сина отого шаленого мотоцикліста, не було: його забрали, як сповістила моя колишня дружина, її батьки. Отже, вечір заповідався стати інтимним. Я поставив пляшку на столі й роздягся.
— Голодний? — спитала вона тим-таки тоном, яким питала, коли жили разом.
— Як вовк, — у тон їй відповів я, бо так колись відповідав.
— О, я відчувала, — сказала колишня дружина й тріумфально всміхнулася. — Спекла тобі качку з яблуками.
Колись качок із яблуками я любив. Але не їв їх відтоді, коли ми розлучились.
За вікнами вечір, хоча й непізно. Але в грудні дні короткі. Дивлюся на незавішені темні вікна і раптом відчуваю: у квартирі тепло.
Колишня моя дружина, очевидно, за мною стежить. Помітила мого позира на незаслонені вікна, тож пішла і затягла їх завісами. На тих завісах намальовано осінній ліс, у тій порі, коли листя ще навпереміж жовте із зеленим. Саме та пора, коли жучки-літачки випускають із писків слину, і вона перетворюється в тонкі нитки бабиного літа. І я відчув, що ті нитки плавають довкола мене.
Колишня моя дружина йде на кухню, а я сідаю й приплющуюся: тіло мені гуде й стогне. Начебто цілий день вантажив цеглу, й оце тепер, нарешті, можу відпочити. І я відпочиваю, намагаючись не думати ні про що. Часом людині треба й такого. Але одне мені неясно: хто кого покликав, постукавши горішком? Та й хто, зрештою, білка: я чи колишня моя половина?
Колапс ІІІ.
Імітація
Признаюся, сентименту школа, в якій провчився десять років, у мені не залишила; більше, в душу в’їлася її рутина: химери й несправедливості вчителів, їхня глуха бездуховність і хворобливе старання виховати з нас ґвинтиків якоїсь там машини, тобто свою місію вони не раз розуміли не як сіячів доброго й духовного, а своєрідних токарів чи ковалів, котрі на станку чи молотом на наковальні (станок чи наковальня — це й була школа) плющили нас і обтесували, щоб потім ми пригідніше могли загнатися в якусь насущну пройму. Чи не тому, покинувши школу, я не мав за нею жалю, а коли відходив у білий світ і коли востаннє озирнувся, здалося, що будівля школи складена не із цегли, а з моїх поранених і понівечених днів, вікна тримали хрести моїх поразок, а скло — неначе скрижаніла нудьга. Бляха даху уздрілась, як покришка коробки, в якій я мусив вовтузитися, ніби жук, закинутий туди шибайголовами, яким немає діла, що той жук у коробці відчуває. Отож мій відхід у білий світ і став польотом отакого звільненого жука, і, вибившись чи вирвавшись на волю, відчув величезне полегшення, ба радість, адже наді мною розгорнулося безмежне небо, а попереду тяглися невимірні стяжки доріг, при цьому весь довколишній простір бринів сонцем і тугим від трав’яного та квітчастих настоїв повітрям.
Я не раз приїжджав додому до батьків, але ніколи школа не кликала моєї душі, а коли випадково проходив мимо, то це не було інакше, як коли б проходив повз якусь іншу споруду — стоїть, то й на здоров’я! І ніколи при цьому не бриніла мені в серці жодна струна — був я тоді темний і байдужий, а коли хтось із моїх знайомих сентиментально пригадував шкільні роки, здивовано й холодно його обзирав — невідь-чому мені здавалося, що ті виливи творяться не від справдешнього зворушення, а з причини простішої: система людських відчуттів, гадалося мені, не раз складається, як із блоків, із шаблонів, якими ті відчуття карбуються. Прийнято розчулюватися босоногим сільським дитинством, от людина, вихідець із села, це й чинить, прийнято із зітханням згадувати шкільні роки, от вона й згадує, а насправді, рефлектував скептично я, всього цього не існує, отже, все це є складником якоїсь великої, вибачте на гострім слові, брехні, якою часто й стає людське життя.
Але одного вечора щось зі мною сталося. Може, тому, що я приїхав до батьків вичерпаний та порожній, а ще більше втомлений. І мені зовсім не захотілось милуватися безмежним небом над головою, хоча у великому місті, де я живу, ніколи такого неба не побачиш, було воно на той час нако-письком повітря та й не більше; утомився я міряти шляхи — може, це сталося тому, що на тих шляхах притоптався, а може, й від того, що в мені тяжко вмирало чи не бажало вмирати, засмічуючи душу, кохання, яке й коханням не назвеш; факт той, що, намагаючись утекти від шиб школи, що відсвічували мені нудьгою, я ні до чого особливого, й гарного, й вивищеного не прибився, хіба дійшов до того, що скрізь став відчувати оте скло нудьги. Одне слово, мав я на душі осінь, осінь була й навколо, а моє стривожене єство плакало від дивних і незрозумілих відчувань. І ось іду рідними від дитинства місцями й рефлектую.
Сухувата прохолода із запахом осінніх вогнищ на городах, вікна цідять крізь шиби ще розріджені потоки світла; біля магазину світліє вітрина й окутався ясним колом ліхтар. Пісок жорстко скрипить під ногами, але мені приємний цей звук. Він ніби виходить із сьогоднішнього вечора й веде знайомою площиною. Наче стара, втомлена тварина, маячіло попереду якесь авто: їхало від мене чи до мене, а найпевніше — стояло, тільки вечірні хвилі його поколихували. Я несвідомо запустив руку за паркан якоїсь садиби й налапав прохолодні, жорсткі пелюстки ледве видної жоржини, — коли ламав її, сік бризнув мені на пальці. Запахло так, як можуть пахнути восени зламані стебла жоржин — прохолодою вересня і пряним прив’ялим духом, я занурив у квітку обличчя. В глибині двору загавкав собака, трохи запізно помітивши моє вторгнення у світ його сторожі, але мені було байдуже до того, бо я раптом пізнав, що над усім панує тиша. Якась глибока, особлива, з містичним присмаком тиша. На щоці схолола залишена квіткою росина, здавалося, я й сам починаю пахнути, як і квітка, гіркуватою дозрілістю зелені, якій надійшла пора до відходу. І саме в цей момент відчув, що мене владно й беззаперечно покликала до себе школа, десь так, як кликала дитиною для нових зачарувань чи розчарувань.
І ось переді мною горять між сірого вечора великі вікна, зі своїми тими ж таки, що й раніше, хрестами, і я зупиняюся біля вогкуватого паркану. Темніють занедбані клумби, на яких ще світяться темні зірочки айстр, далі — загорожа палісадничка, а за нею бетонована потріскана доріжка. Крізь розчинену кватирку раптом вирвався високий методичний учительський голос, а на другому поверсі, там, де колись була, а може, є й тепер, учительська, хтось підійшов до вікна. То був чоловік, визирнув, а тоді став до мене спиною, і я упізнав його — директор, бо тільки в нього були оті похилі, як у жінки, плечі й видовжена голова. Голова захиталася, здається, директор щось говорив, а мені здалося, що та тінь у вікні — із тіньового театру. І мене охопило раптом дивне почуття, бо хіба всі ми, незважаючи на наші переконання й гадку про себе, — не є тінями такого театру? Я стис штахетину паркану й відчув, що цілком розчавив крихке жоржинове стебло. Квітка мертво відкинула голівку, і я знову занурив у неї обличчя. Запахло росою і здичавілим садом, сік липко клеїв долоню, і мені невідь-чого стало жаль. Але школа продовжувала кликати, і я пройшов до хвіртки, наполовину відчиненої, при цьому нижні кінці дощок запливли землею. Горішня штахетина зламана — світилася зубаста блідо-жовта пляма.
Я підійшов до школи впритул і рушив бетонованою доріжкою попід вікнами — мені конче захотілося зазирнути в колись свій клас, адже саме звідти нещодавно вирвався гучний методичний голос моєї вчительки.
Вона сиділа за столом, отой токар чи коваль, що випилював чи виковував із нас ґвинтики до якоїсь там машини, але в цю мить я раптом подивився на неї цілком іншими очима: її добродушне обличчя, повне зморщок, виглядало в електричному світлі ефемерним та незнайомим, висока старомодна зачіска збирала волосся в білу кучму, а пласкі пальці крутили гранчастого олівця з гострим червоним кінчиком.