А за два місяці, поки хворий лежав... Одне слово, шила в мішку не сховаєш! Як-не-як, на шостому місяці вже. Та ще од ревнивого ока... Цілий тиждень потім, як колода, пролежав — лицем до стіни. Оце сьогодні вперше з кімнати вийшов до гурту снідати; з людьми заговорив. А тут і ти, як навмисне. Ну що ж, як не дай бо!.. На шибеницю захотів? До отих двох, що вдосвіта сьогодні!.. На базарній площі.
— Кого?— кинувсь Артем. Але вона не знала. Вона і на базар сьогодні через те не ходила.
— Кажуть, таблички на грудях в обох: "Партизани". Один зовсім молоденький. Ох, іроди ж отакі! Отож іди мерщій. Та хоч біля столу не затримуйсь. А гроші я тобі зараз за ворота винесу.
"Он чого він аж повернувся до мене, як я сказав про базар",— зринула думка. І Артем блискавично відновив у пам'яті всю ту розмову біля столу, слово в слово. "Рисковита розмова була. Ушиватися треба. Але без паніки!"
Простуючи до воріт, Артем спинився посеред двору, обвів очима будинки і неголосно вигукнув: "Вугілля! Вугілля!" Потім вийняв кисет з кріпаком-самосадом (єдину свою зброю цього разу!) і одірвав папірець на цигарку. Але не став закурювати. Отак, з розкритим кисетом у руці, щоб можна було, в разі потреби, в одну мить гребнути тютюну повну жменю, і рушив стежкою. Вже до хвіртки доходив, як нагло високий тенор від столу спинив його:
— Гей ти, лісовик! А підійди, лишень, сюди.— І Артем мусив підійти до столу.— Покажи-таки свій документ.
— Та він же в мене липовий!— віддаючи посвідчення Лиходієві, з силуваним жартом сказав Артем.
— Побачимо зараз.
— І чого б ото я чіплявся до чоловіка!— несподівано обізвався Мегейлик.— Півгодини не можеш людиною побути!
— Що?— Лиходій аж очі вирячив, апелюючи до свого однокашника-телеграфіста.— Ти бачив отаке! Для нього ж стараюсь, можна сказати... Чи, може, це не ти,— звернувся до Мегейлика,— п'ять хвилин тому сушив собі голову: звідки тобі чоловік оцей по знаку?
— Але це не означає, що вже треба йому трус робити.
— Е, тут ти мене не вчи! Знаю сам, що роблю.— Він розгорнув папірець і довго читав ту посвідку. Врешті звів очі і, пильно глянувши на вугляра, сказав:— 3 оцим папірцем хіба що у ватер сходити. Який же це документ, коли рік народження не проставлено?!
— Та чи ж я сам писав цю посвідку?— озвавсь Артем.
— Для мене що важливіше? Чи те, що ти Явтух Синиця, а не, скажімо, Свирид Горобець, чи рік народження?
— Та хіба й так не видно, що не сімнадцять мені й не сімдесят? Видима річ — військовозобов'язаний. Але хіба ж це має тепер якесь значення?— І на цьому, звичайно ж, слід було кінчити йому, щоб не ускладнювати справу. Але його наче біс за язика сіпнув.— Чи, може...— Він навмисне зробив паузу, щоб більше наголосити на своїх словах.— Чи, може, поки я там у себе в лісі з вугіллям порався, пан гетьман уже загальну мобілізацію нашого брата об'явив? А я проґавив. Та й мимоволі дезентіром став?— І почав ліпити цигарку.
Лиходій примружив око й часинку мовчки дивився на вугляра. Далі осудливо хитнув головою.
— О, та ти штучка! Ні, ти не "дезентір". Ти самий справжній лісовик-партизан. Он ба, як ловко загнув! Яким круглим ідіотом ясновельможного гетьмана нашого виставив! Та вже за одно це...
— Я й слова такого про гетьмана не казав!— тамуючи занепокоєння, бо вже бачив, до чого йдеться, похопився заперечити Артем.
— Не прямо. Цього ще не хватало! Натяком. На здогад буряків, як то кажуть. Авжеж! Бо це ж треба справді ідіотом бути, щоб зважитись на отаку дурість, як загальна мобілізація вашого брата. О, ви цього тільки й ждете! Вам тільки б зброю в руки. Ось хоч би й тобі.
— А нехай їй грець!.. За три роки війни я вже набавився цією іграшкою. Донесхочу!— відповів Артем.— А коли б хотів, то з фронту не те що гвинтівку, а станковий кулемет притягнув би додому. А на біса мені?! І так ось півроку вже не сам-один сплю, а під боком у жінки, а все війна сниться.
— Ото аж так далася тобі взнаки? А наче ж і не покарлючило анітрохи. Тільки й того, що кульгаєш трохи.
— Гарно "трохи"!— вхопивсь Артем, як за соломинку.— Не кульгаю, а наче той колодник, ногу волочу.
— Ну, це не такий вже й гандж великий,— сказав Лиходій,— щоб можна страхуватися цим. Через базар, кажеш, проходив. Значить, бачив: один — на вішалці,— навіть без руки. А міжду прочим — партизан-лісовик. Факт. Та ще й не з рядових. Бо рядовому такої торбищі з грішми та золотом верховоди не довірили б.
— Е, пусті балачки!— одмахнувсь телеграфіст.— І звідки в них те золото? Та й що вони мали б у нас тут закупити?
Лиходій на це нічого не відповів. До столу підійшла господиня. А при ній говорити про справу, що "не для жіночого розуму", він не хотів. Тому перевів мову на інше — знову звернувся до вугляра:
— Так кажеш, півроку вже домуєш. Чи, як ти сам висловився, півроку вже як спиш під боком у жінки. І давно жонатий?— все так же похмуро й підозріло спитав Лиходій.
— Перед самою війною.
— Діти є?
— Двоє.
— Близнюки!— весело зауважив телеграфіст.
— Ні, чому?— і вже збагнув Артем, що проваливсь, що заплутався в отих навмання сказаних місяцях та роках. Щоб скоріш розв'язатися з цієї темою, звів мову на жарт:—А нехай бог рятує від близнюків. Тут коли й по одному, то, гляди, років за п'ять вуха об'їдять!
— Ще б пак!— осміхнувся Лиходій.— При такій... ані-малії. Не второпав? Поясню: дев'ять місяців природою визначено жінці череватою ходити, а твоя за півроку вправля-еться. По-науковому це зветься анімалія!
— Стривай, Тереню. А може...
— Ні, ти вже тепер не встрявай!— не дав Лиходій навіть закінчити фразу Мегейликові.— Ти краще тим часом по-натужився б та пригадав-таки, де й коли зустрічався з ним. Чи що там у тебе ще за "може"? Може, і йому, як тобі, добрий сусід допоміг? Поки вернувсь, а він його жінці вже й фундамент заклав! Ти це хотів сказати?
— Тереню Сидоровичу!— осудливо знизала плечима обурена за Мегейлика господиня.— Ну як вам не совісно!..
— Знайшли в кого совісті питати!— на подив спокійно сказав Мегейлик.— Саме прізвище чого варте: Лиходій!
— А так, Лиходій — з великої літери. З діда-прадіда. І не в претензії на своїх предків. Навпаки,— анітрохи не каючись за вразливі свої слова, але й не образившись нітрохи, сказав Лиходій.— А що з того, що ти в нас добродій? Живеш по євангелію: "... Підстав другу щоку"? Що маєш за це? Болячку в печінці та роги на лобі!— І знову звернувсь до вугляра:— Ну, ну, давай далі клубочок розмотувати.
Але Мегейлик таки наполягав:
— Та будь же ти людиною нарешті! Я ж тебе прошу, дай чоловікові спокій.
— А тобі що?— вже пильно і мовби аж підозріло глянув Лиходій на свого приятеля.
— Вже ж не що!— сказав тихо Мегейлик. І додав мерщій, мовби каючись за свою одвертість:— Та й потім — не хочу гріха на душу брати. Адже це я дав тобі привід для причіпки.
— Не бичуй себе хоч за це. Я й без тебе не проморгав би його. Занадто вже підозрілий тип. Пашко,— звернувся раптом до чоловіка поряд себе,— а ну, зиркни, в тебе око на них більш-таки призвичаєне, хіба ж не лісовик?
Мовчазний чоловік (принаймні досі жодним словом іще не обізвавсь) зиркнув спідлоба на вугляра — тільки й встиг Артем помітити на нічим не примітнім обличчі здоровенний чиряк на вилиці під лівим оком, заліплений цигарковим папірцем, і мерщій одвернувся до своєї тарілки. І лише по тому сказав:
— Тобі, Тереню, таки треба й самому хоч би на тиждень у ліс А то хибне уявлення в тебе про теперішніх лісовиків-повстанців. Як про печерних людей.
— Хибне?
— Не знаю як — де, але в нас... власне, на наших краях,— похопився поправитись,— такого замазуру й близько до лісу не підпустять. Навчив сипняк! То тепер лазні є з паровими вошобійками. А при лазнях перукарні.
— Ну от і слава богу! З'ясувалось-таки!— щиро зраділа господиня. Хоч, власне, і зараз іще невідомо було, чим все це скінчиться. Бо посвідка була у Лиходія в руці, і він сидів похмурий та зосереджений. Як видно, ще не вирішив остаточно, що йому з цим підозрілим вуглярем робити. Потрібен був якийсь, хоч би легесенький поштовх, щоб перевести його помисли на іншу стежину. І жінка надумала:
— Тереню Сидоровичу, ну чай же холоне!—Затим підійшла до нього з-за спини і, налігши йому на плечі повними грудьми, простягла руку до його склянки.— Авжеж, холодний. Зараз я вам гаряченького!— Беручи склянку, вона тією ж рукою якось спритно двома пальцями "зачепилась" за посвідку в його руці. Обережно сіпнула раз, вдруге, водночас за кожним разом тугіш натискаючи грудьми йому на плече. І Лиходієві, як видно, ця гра сподобалась: довгенько не випускав із пучки папірця, а врешті випустив-таки.
— На, ховай мерщій!— весело сказала жінка, віддаючи посвідчення Артемові. Потім, поки він акуратненько згортав папірець, вже наливаючи з самовара Лиходієві склянку, напучувала:— Та будь розумніший надалі. Припни свого язика. Не бачиш, у який час живемо! Мовчи та диш!
— О, тепер уже припну!— хитнув головою Артем.— Тепер уже навіть у лісі в себе з дубами та осиками розпатякувати не буду...
— Ти таки знову про свій ліс!— люто зиркнув на нього Лиходій.— Котись ковбасою! Поки не передумав.
Тільки вже за ворітьми Артем запалив зліплену ще біля столу цигарку і глибоко кілька разів затягся скаженим дідовим кріпаком. Тоді взявся за голобельку. Та перш як рушити, пристояв часинку, уважно прислухаючись. Але за парканом не чути було нічого підозрілого. Спокійно точилась розмова, хоч слів і не можна було розібрати за брязкотом тарілок. Та ось господиня, як видно, зібрала вже брудний посуд, але перш як одійти від столу, сказала заклопотано:
— Голова йде обертом: ну чим же я вас, бурлаки, в обід нагодую?! На базар не ходила. Ой же, кровопивці прокляті!..
— Не сушіть собі, Маріє Дмитрівно, хоч цим голови,— заспокоїв телеграфіст.— Дасть бог не захлянемо за день.
— Одним днем не обійдеться тут,— обізвався Лиходій.— Отож, затягуймо, хлопці, очкури чимтугіш!— і пояснив: якщо хазяєчка наша побоялась сьогодні на базар, то завтра ж іще страшніше буде.— Та ні,— похопивсь, бо жінка з переляку аж ойкнула,— хіба ж я що! Я про цих самих двох. У тому розумінні, що — спека. То назавтра вже од них такий сморід піде — за квартал носа затуляй.
— Ох же іроди! Німчури прокляті!— обурилась жінка.— Ну та й доки ж вони ще будуть глумитися з них?!
— Та повисять.