Держава для неї не вигадані закони, які ніколи не застосовуються, не безліч безіменних людей, а народжені нею діти, воїни ж, які вмирають у битвах, не просто безстрашні борці, а теж її рідні діти. Жінка створена, щоб давати життя і оберігати його, а це так тяжко в цьому світі, де її усувають і відсторонюють від усього, відмовляють їй навіть у звичайному людському розумі, вже не кажучи про свободу. Але ж однаково мав вона сповнити своє призначення, подбати про лад у безладі й
насильстві держави, видобути вигоду з влади, якою заволодів чоловік, дорівнятися з ним у розумі, коли їй заборонено перевищувати чоловіка. Ваша величність, я хотіла б бути жінкою!
— Але ж ти жінка над жінками! Ти султанша.
— А що султанша? їй судилися урочистість або любострастя. Султан поблажливо погладив її золотисте волосся.
— Ти забула про святість.
— Святість? Для кого ж? Для натовпів, які ніколи мене й не бачили?
— Для мене. Навіть коли я в походах, коли я далеко від твого голосу, ти лишаєшся коло мене, твоє серце поруч зі мною, твій розум теж поруч зі мною.
— А я, навіть відчуваючи вашу руку на своїх грудях, не забуваю про відстань, яка нас завжди роз'єднує.
Сулейман зсунувся з ложа, обгортаючись широким шовковим халатом, пройшов до водограю посеред ложниці, присів над водою, пригорблено вдивлявся поперед себе. Спитав, не приховуючи роздратованості:
— Що треба зробити, щоб знищити відстань, яка тобі докучає?
— Ваша величність, пожалійте мою тривогу. Він затаївся десь у глибинах покою, не долинав звідти шерех, тільки вода жебоніла безжурно, з байдужістю вічності.
— Мій султане, ви знаєте, за ким я тривожуся! Прийміть цих заблуканих дітей волі під покровительство своєї істини. Сулейман пошелестів шовком, зітхнув гнівливо:
— Що спільного у великої султанші з цими невірними?
— В моїх жилах тече така сама кров, як і в їхніх.
— Важить не кров, а віра. Хіба султани дивляться, яка кров тече в жилах їхніх героїв?
— Але ж, ваша величність, ці люди — герої над героями! Рустем-паша не зміг їх поконати, навіть маючи вдесятеро більше людей. Він узяв їх підступністю, і вони повірили його слов'янській мові. Мій народ довірливий.
Султан уперто тримався на віддалі, так ніби сподівався на підтримку темряви. Поки не бачив Роксолани зблизька, міг опиратися їй.
— Вони зазнають належної кари. Це розбійники і палії. Я накинув би зашморг навіть на шию власного сина, якби він став палити Стамбул.
— Фатіх починав з цього, мій повелителю. Він спалив Царгород на попіл, щоб відродити його ще прекраснішим. Султан навіть підвівся від обурення.
— Зрівняти великого Фатіха з безіменними розбишаками? Фатіх був воїн!
— Вони теж воїни, а не палії, ваша величність! Пожежа тривала цілий місяць перед їхньою появою в Ускюдарі.
— Вони запалили Ускюдар!
— Але ж, ваша величність, вони хотіли присвітити собі.
--Присвітити для грабування?
— Вони надто благородні, щоб уживати таке грубе слово. Вони кажуть: "Доскочити".
Султан уже був коло неї. Ця жінка приголомшувала його, як спалах блискавиці. Єдиний порятунок: утікати від неї.
— А що це таке — доскочити?
Вона засміялася тихо, приховуючи глумливість:
— Це означає: наблизитись до чогось так, що воно стає твоїм.
Він простягнув руку. Рука була важка і пожадлива. Ще й не знаючи, які будуть слова Хасекі, які прохання, готовий був на все відповісти: "Так! так! так!" Аби лиш мати під рукою це полохливе тіло. Може, полюбив її колись саме за те, що нічого не просила, не вимагала, не виказувала примх, була легка в поводженні, як і її тіло, а тоді навіть не помітив, як ставала схожою на інших жінок, що набридають у своїх домаганнях, бо ж однаково не могла уподібнитися нікому на сім світі, була єдина, єдина, єдина!
— Ніхто не уникне своєї долі на сім світі, навіть аллах,— ще пробурмотів Сулейман, мовби намагаючись виправдати свою непоступливість. Але Роксолана вже знала, що султан готовий сказати "я подумаю", треба тільки дати йому час для відступу з належною честю. Вона довго лащилася до суворого володаря, вміло чергувала чари своєї душі і свого легкого й слухняного тіла, аж тоді прошепотіла йому в тверде вухо, так ніби лякалася, щоб хтось не підслухав:
— Мій повелителю, повезіть мене в Еді-куле, щоб я побачила цих загадкових лицарів!
Він ще пручався, спробував одсторонитися від неї, відслонитися, бодай одхилитися, але вона не пустила, руки, хоч і тоненькі, були дужі, обіймали Сулеймана з такою силою, що він здався і притиснувся до Роксолани ще міцніше.
— Мене і наших дітей Баязида і Міхрімах, ваша величність. Султан все ж зробив останню спробу опору:
—— Міхрімах? А навіщо їй це видовище?
— Вона вже чула про козаків. Навіть посилає їхньому ватажкові Байді їжу. В неї добре серце.
— Негоже для доньки султана.
— В такому віці я подарувала вам сина Мехмеда, мій падишаху. Але Мехмед в Едірне, Селім в Кютах'ї. Джихангір занадто малий для таких видовищ. Тому й прошу вас, щоб з нами поїхали Баязид і Міхрімах.
Що може дати любов, крім клопотів?
— Я подумаю,— сказав султан.
Кожний виїзд султана з Топкапи — державна подія. Чи то виїздить він на молитву, топчучи конем широкі малинові сукна, які простеляють від брами Баб-і-Гумаюн до Айя-Софії, чи то їде на війну, чи на столичні урочистості сурнаме — щоразу розставляються від самих брам Топкапи уздовж усього шляху султанового наймані крикуни, які ревуть щосили: "Падишах хим!" — "Слава султанові!" Юрба, рада видовиську, гуде й клекоче: "Гу, гу, гу!" Біжать дурбаші, готові вбити кожного, хто трапиться на дорозі, дзвенить коштовна збруя на конях, стукають мідні золочені колеса султанської карети, в якій Сулейман сидить з султаншею Хасекі, ховаючись за шовковими завісками, і чиясь легка рука щоразу ледь піднімає завіску, і натовпи ревуть що натхненніше, здогадуючись, що то рука чаклунки Хуррем, яка навіки впіймала серце їхнього падишаха в тугий зашморг свого бурштинового волосся.
Як прекрасно відчувати любов свого народу за таку невисоку ціну!
Сліпучо-біле, мов жіноче тіло, повітря, буйні барви витанцьовують і несамовитіють на домах, мінаретах і деревах, велетенські житла аллаха — джамії, гробниці-тюрбе, де в мовчазній величі під розкішними мармурами й тканинами сплять султани Фатіх, Баязид, Селім, палаци вельмож, дерев'яні халупи бідноти, хамами, водограї-чешме, криті базари, вузькі вулички і брудні площі — а над усім велетенське сонце, мов вогняна куля.
За султаном їхали його діти — Міхрімах у закритій кареті, Баязид з Гасан-агою і збройним супроводом, їхав великий муфтій з імамами, великий візир з візирами, каді Стамбула зі своїми ясакчі, мухзірами, дідобанами й шехір-емінами, ішли охоронці, музиканти, яничари, тоді придворна челядь, чашнігіри, шербетчі й хельваджі з солодощами для султана і його супроводу, меткі міскчібаші розбризкували навсібіч мускус і бальзами, щоб сморід натовпів не турбував священні ніздрі падишаха і його великої султанші. І все це сяяло золотом, коштовним камінням, одяг на вельможах, на воїнах, на челяді вигравав такими дикими барвами, що хотілося затулити очі, і Роксолана опускала завіску, відкидалася на шорсткі парчеві подушки, крадькома зиркала на закам'янілого в султанській величі Сулеймана. Нічого страшнішого немає на світі, ніж завойовники. Тепер готові рубати голови кому попало за те, що згоріло десяток нужденних халуп, а самі ж спалили півсвіту! Фатіх, захопивши Царгород, не пощадив ні притулків людських, ні домів божих. Літописець, здригаючись серцем, писав: "Пожжьен бысть град й церкви несказ'ьны лепотой, им же не може число сьповедати".
Православного патріарха вигнано з Софії і накладено на нього пешкеш у три тисячі дукатів, а собор перетворено на джамію, забіливши вапном безцінні мозаїки. Поруйновано найславетніші будівлі Царгорода і там поставлено джамії на честь султанів. Джамію Фатіха — на місці церкви Апостолів, джамію Баязида — де була церква Божої матері Халконстант, джамію Селіма — де стояв монастир Спасителя. З церкви Іоанна Богослова зробили звіринець. Нескоримий воїн християнський Юрій Побідоносець щоночі з'являється в Айя-Софії і веде невидиму війну. Вранці на стіні знаходять сліди крові. Мусульмани витирають кров, але плями проступають знов і знов.
Чи знала вона про все це? Знала! Про все знала! Чом же не стала на поміч Юрію Побідоносцю?
Іновірцям заборонено будувати нові церкви, ставити будинки, вищі від мусульманських, заборонено носити яскраве вбрання, зодягатися в хутра, в атлас, франкську камку і шовк. Завойовники знущалися з них: "Заплатіть за дозвіл носити голову на плечах!"
Християни приречені були на найтяжчу, найбруднішу роботу. Вони топили підземні печі хамамів, били камінь і лагодили бруківку, під наглядом чюплюкбаші вивозили сміття з Ат-Мейдану, яничарських кишласі, критих базарів.
І про те вона знала! Але не пробувала будь-що змінити, бо що може навіть всемогутня жінка супроти задавнених звичаїв, які обступають людину, мов непробивні мури Стамбула. На боці того, хто хоче бути самим собою, лише нещаслива свідомість, на боці загалу — міць, сила. Там — мисль, а там — сліпа віра. Мисль у зіткненні з вірою завжди програє. І сьогодні, хоч і виблагала у султана цей незвичайний виїзд, цю подорож до найнижчих надолів людського горя, так і не знала, що це їй принесе, па що сподіватися, чого дожидати.
Ніхто, за винятком найвтаємниченіших, не знав, куди їде султан, а коли й здогадувалися, що їде до Ссмибаштового замку, то ніхто не знав, чого саме. Бо Еді-куле для розледащілих стамбульських натовпів — це передовсім державна скарбниця, це сім неприступних кам'яних веж, набитих багатствами, яким заздрить увесь світ. Там золото нетлінне і ясне, як сонце на небі, як лани заколошені й лани скошені. Там срібло зсленкувато-сизе, як соколине крило, темне, як земля, стоптана військом, ніби засмаглі воїни після походу. Там золото фараонів, імператорів, шахів і царів. Срібло фінікійців і вавілонян — людей, яких уже немає і ніколи не буде. Там коштовне каміння Індії, Персії, Хіджазу. Там тканини з загадкових міст і хутра ще загадковіших звірів. Там слонова кістка і горючий камінь латир, перли, небачених розмірів і кольорів, пахучі смоли, шкіри крокодилів і бегемотів, пір'я страусів і райських птахів.