Від несподіванки Артем трохи розгубивсь, але збагнув одразу ж, як йому слід повестися: загукав не дуже голосно, наслідуючи Матвійкові інтонації:
— Вугілля! Вугілля! Вугілля! Кому треба вугілля?
— Пст!— цитьнув німець і посварив щіткою, а далі додав, мішаючи німецькі та українські слова:— Чого горлаєш, шляк би тебе трафив!
Артем знизав плечима, мовляв, а що маю робити? Потім рушив просто до входу в підвал. Неголосно, але щоб німець чув, спитав у відчинені в коридорчик двері:
— Хазяйко! Чи вугілля не треба? На порозі стала тітка Маруся.
— Вугілля?— від несподіванки їй навіть на часинку відібрало мову, коли впізнала свого небожа в оцьому вугляреві. А впізнала одразу ж, незважаючи на його зашмарований вид та дивний одяг: на голові драний повстяний капелюх, що личив би більш опудалові на вгороді; на плечах чорна від сажі з сирового полотна сорочка навипуск і нічим не підперезана, босий.— Як то не треба!— оговталась нарешті.
— Ну, то я зараз!
Поки Артем сходив на вулицю і вернувся з мішком вугілля на плечах, Бондаренчиха, на німця позираючи, все думала — як би їй несподіваного гостя до хати завести, не викликаючи підозри. Коли він поставив мішок на землю, спитала:
— А ти тільки вугляр, чи, може, й сажу потрусив би? Грубка щось так диміти стала.
— Аби гроші. Можу й сажу потрусити.
Висипавши вугілля в куток у коридорчику, Артем з порожнім мішком під пахвою зайшов до кімнати.
Таня вже зібралася йти на роботу, а Петрик, щойно розбуджений матір'ю, тільки продирав очі. Артемові зраділи всі вельми. Вирядивши Петрика, щоб початував у дворі, поки Артем у кімнаті, тітка Маруся з Танею зразу ж накинулись на нього з розпитами. Але Артем відмігся лише кількома словами —"поранений був, виходили добрі люди", та й перевів розмову на інше: насамперед про Федора Івановича, де він зараз, що чути? Тітка розповіла, що виїхав з міста з останнім ешелоном. Та й всі партійці відступили тоді разом з Червоною Армією. А чи, може, лишився хто (та напевно!), але ж переховуються.
— А мені ж кров з носа треба зв'язатися з кимось із наших.
Тітка Маруся порадила йому з Романом Безуглим побачитись. Тільки не додому до нього краще, а на роботу: по Херсонській вулиці у жерстяника Боруха "орендує" піврун-дука. Може б9 він допоміг.
— Ну, а чого ж ти про своїх не питаєш?
— А отепер і про своїх. Де мешкають і чи не можна б...— та й не закінчив навіть фразу, помітивши, як збентежено перезирнулися мати з дочкою.— А що таке?— настороживсь одразу.
— Та ні, все гаразд,— сказала тітка Маруся,— живі-здорові. А тільки мешкають... Василько ще з весни у Вітровій Балці у баби Гармашихи, а Христя знову на Троїцьку перебралась.
— Чоловік же її повернувся з полону!— не втерпіла, випалила Таня.
— Що?— аж остовпів Артем.— Та ні, не може такого бути! Бо хіба ж вона й тоді не знала, що рано чи пізно повернеться?! Але ж це не перешкодило їй тоді...
— А ти спершу дослухай,— перепинила його тітка.— Хіба ж я кажу, що жити до нього пішла! Перебралась, бо в сипняку лежить, щоб доглянути.
Тоді вже Христя з Васильком жила в них. Бо того ж дня, як вступили німці, хазяїн будинку (по цій же Гоголівській вулиці), куди робітнича Рада поселила її, як ущільнювали буржуїв, вигнав її на вулицю. Взяли до себе. Тому вся ота історія з чоловіком відбулась у них на очах.
Вернулась якось з роботи збентежена вкрай. Що таке? Чоловік з полону вернувсь!
— Кажеш, Артеме, знала, що вернеться. Може, й так. Та, видно, знати — це одне, а лицем в лице стати — зовсім інше. Розказує, тільки-но з прохідної вийшла, а він назустріч їй: "Здрастуй!" Але, як видно, знав уже від тітки, бо не кинувся з обіймами, а з першого ж слова; "Так, значить, не дождалася!" Христя не стала критися. Сказала одразу ж, що вже більше не житиме з ним. Тому й на іншу квартиру перебралась. Та він, як видно, не втратив іще надії. Бо другого дня знову прийшов, тепер уже сюди, додому. Та й знов-таки за своє: умовляти став, щоб викинула "дурницю" з голови та й ішла з ним додому. Три роки у полоні, мовляв, тільки й жив цією думкою. А як Христя і цього разу відмовилась, а тут іще й Василько жалю додав — не визнав за батька ("У мене вже татко є, ось-ось з війни прийде!"), то він не так Василькові, як Христі й сказав ото: "Куди там він повернеться! Як німці кругом. А за його голову ще коли ціну об'явили!"
— Обізнаний! Хто ж це йому вже встиг? Чи не тітонька?
— А хіба, крім неї, нема кому! Може, такий, як отой, що з ним потім приходив якось. Гайдамака. Шапка з шликом, при шаблюці. Ох і лиходій! Недарма й прізвище його таке. Наш місцевий, лабазників син. А до війни у Мегейлика в хорі співав. Як він тільки його не під'юджував! Та— щоб ото він, на його місці бувши, отак церемонився з своєю жінкою! Витурив би в три шиї, та й край. Мало тобі дівчат! Ну, коли вже така любов рокова, то накрути косу на руку, віддубась добре. А тоді ще й через німецьку комендатуру пропусти. Щоб знав геть-чисто все про того її "хахаля": чи справді з війни не вернувсь, чи, може, десь тут переховується. А я взяла та й закинула: і чого б то йому ховатись? Наче не всі ви з німцями воювали! Як він глипнув на мене: "А хіба ж це ті німці?! Та не про них клопіт. Саму тільки братську могилу в поштовому сквері взяти. Де полуботківців поховано. Котрих він із своїми латишами з патронного заводу отоді, взимку, на Полтавській вулиці навалив цілу купу! За одне це шибениці для нього мало". Ой Артеме! Може б, тобі не слід було сюди, у Славгород!
— Нічого, я піду зараз.
— Та як тобі не сором! Чи я про себе! Ну, отож бачиш тепер сам, хіба можна було їй далі терпіти! Посуткувалися тоді гуртом та й вирішили — їхати їй у Вітрову Балку. А тут саме й фабрика перейшла на одну зміну — сировини вже була нестача, без роботи лишилась. Стали збирати її в дорогу. Потім стали чекати на оказію, може, хтось у базар приїде з тих країв. Бо на поїзд, та ще з дитиною, щоб сісти, не було чого й думати. З тиждень, може, минуло і його, Мегейлика, за цей час ні разу не було. Чи не одумався часом? А воно, як виявилось, була інша причина: у сипняку лежав. Прийшла Христина тітка. Либонь, замучилася геть зовсім із ним: в лікарню не приймають, рідні в нього ніякої нема. "А ти ж таки,— до Христі,— жінка йому, яка вже не е, бо ще ж не розлучена". То Христя і не вагалася. А тільки, вже одягаючись, щоб іти разом з тіткою, сказала їй: "Я то піду — догляну, поки одужає. Але запам'ятайте раз і назавжди, що я вже йому не жінка. Від самого різдва".
— Одужує вже,— після мовчанки сказала Бондаренчиха.— Два місяці минуло. За цей час Христя частенько заходила. Спершу до Василька, бо брати туди з собою боялась. Та й потім, коли хлопця в село відправила, не цуралась. А це вже з тиждень щось і не було.
— Може, подалась у Вітрову Балку?— висловила здогад Таня.
— Та як би ж вона не зайшла перед тим!— заперечила дівчині мати.— Я вже боюсь, чи саму її не звалив сипняк. Сходи-таки, дочко, сьогодні після роботи.
Таня пообіцяла сходити. Треба ж їй про Артема сказати. Спитала його, що їй переказати.
Артем попросив, щоб переказала їй прийти надвечір на берег Дніпра до купалень. Там він її чекатиме. Потім хвилин через кілька після Тані пішов і він од Бондаренків.
II
Кварталів кілька Артем із Матвійком ішли мовчки. Не те що про своє вугілля не вигукували, а навіть проміж себе не перемовлялись. Отак обидва були пригнічені. Матвійко був і спробував раз висловити своє занепокоєння — чи не захар-лає отой хлопець (про Петрика мова) його "ковалів"? Чи таки ж передасть подарунок його при нагоді Василькові? Артем відповів сухо, що в їхньому роду поки що шахраїв не було! То вже хлопець і не наважувався більш. Ішли обидва заглиблені кожен у себе.
Та ось із тихої Гоголівської вулиці завернули на магістральну — Херсонську. Тут уже, незважаючи на ранній час, життя пульсувало жвавіш. І не могло, певна річ, не привернути до себе їхньої уваги.
Поспішали на базар заклопотані жінки з кошиками; сновигали чоловіки, робочі люди переважно. І дивно було бачити їхнє незрозуміле об цій порі вештання на вулиці. Але ж потім Артем згадав, що деякі підприємства міста стояли, а голодного вовка, як відомо, ноги годують. Частіше стали траплятися німці. Ось пройшли колоною — не менше батальйону, на кілька хвилин спинивши рух, у повній похідній екіпіровці: з ранцями на спинах, з шанцевим інструментом. Куди ж це вони? Що з драгунських казарм — ясно, на вокзал, певно. На військових повозках, важких, як артилерійські лафети, провезли під брезентами м'ясні туші. Гуркіт од важких коліс, стрясаючи будівлі, виповнив вулицю, заглушив людські голоси. Певно, тому Матвійко почув трамвай, як був він уже за кілька кроків за спиною в нього. Озирнувсь і шарахнувсь убік, скрикнувши чи то злякано, чи то зраділо:
— Транвай!
— Який там трамвай! Конка!— поправив його Артем. Спинились, поки проїхали: два битюги тягли вантажний
вагон з наваленими лантухами муки. На одному коні сидів у сідлі їздовий, а другий німець, з гвинтівкою на колінах, сидів на лантусі муки.
— Куди це вони?
— Вже ж не куди! З млина на товарну станцію, а тоді ешелоном у Німеччину. Грабіж серед білого дня!
Слюсарний рундук у паркані під вивіскою з намальованими на ній примусом, замком та ще всяким хатнім начинням був відкритий. Артем іще з бруківки зауважив поруч старого Боруха Романа Безуглого, котрого добре знав іще з минулого літа по червоногвардійському загону на машинобудівному заводі, де разом з Кузнецовим і організовували той загін, і навчали потім військової справи червоногвардійців. Якраз демонстрував якійсь бабусі, як видно, щойно полагоджений примус.
Артем почекав біля візка, поки Роман відрядив бабусю (Матвійко тим часом мотнувся по дворах), а тоді підійшов до рундука і подав запальничку — чи немає чим заправити?
Роман теж одразу впізнав Артема — радісний подив метнувсь в очах, але витримка взяла верх над природним бажанням гукнути зраділо: "Гармаш?!", схопити за плечі: "Звідки?" Не кажучи й слова, він налив у запальничку бензину, перевірив кремінець — викинув, вставив новий. І, віддаючи запальничку, спитав, чи це й усе. Більш нічого не треба? Ні, ще поміч потрібна: обід колеса спадає. Роман взяв молоток і вийшов з майстерні.