І при цьому вважав, що тільки він є справжнім, законним гетьманом, інші ж повинні скласти з себе обов'язки та повіддавати йому свої булави. Проте ні Дорошенка, ні Многогрішного таке, певна річ, не влаштовувало. Потрібна була сила, яка б здолала Суховія. І вона знайшлася. В особі вже знайомого нам полковника Івана Сірка.
У битві під Вільхівцем він дощенту розгромив війська і "гетьмана його ханської величності", як іменував себе П. Суховій, і кримського хана Батирчі. Та минуло зовсім небагато часу, і ми вже бачимо Сірка у складі війська (оновленого, ясна річ) Петра Суховія! Тепер Сірко вже визнає його за гетьмана і бере в облогу Чигирин, щоб відібрати булаву від Дорошенка. Одне слово, ні пояснити всіх оцих політичних перевтілень, ні оповідати про пов'язані з ними походи майже неможливо. Вони справді не піддаються ні розумінню, ні логіці. Коли аналізуєш усю цю борсанину Сірка, іноді спадає на думку, що найбільшу користь з нього тогочасна Україна мала б тоді, якби він просто взяв і, нарешті, хоч на півроку вгамувався. Ну, посидів би десь на пасіці, навчився б читати й писати та добре зважив на дозвіллі, чого він, зрештою, прагне, кому служить, якою хоче бачити Україну.
Та гамувати себе Сіркові не хотілося. Єдине, що його час від часу щасливо відвертало від міжусобної боротьби гетьманів та чварів претендентів на булаву, то це татари. Та ще турки. От і в червні 1670 року полковник Сірко зібрав козацький корпус і вирушив у похід на Очаків. Чому саме туди? Та просто набридло дивитися, як там і досі господарюють турки з татарами, а до них іще й загін валахів, союзників Стамбула, приєднався. Фортеці, тобто цитаделі Очакова, Сірко не штурмував, але саме місто захопив, сплюндрував, попалив, а всіх, хто намагався перешкодити цьому, — турків, татар і валахів, — перебив або полонив. Успіх був цілковитим. Сірко нагадав Стамбулові з Бахчисараєм, що навіть коли українці "б'ють свій свого, щоб чужий духу боявся", це ще не означає, що турки й татари можуть спокійно почуватися на одвічних українських землях.
Але не знав ще тоді Сірко, що на нього чекає. В березні 1672 року Росія дала зрозуміти українцям, що для тих, хто не хоче їй коритися, вона має Сибір. А він дуже великий — ісця для кількох Україн не забракне. Нам, українцям початку XXI століття, сибірські заслання та комуніст-російські концтабори — не дивина; багатовічна історія українсько-російських взаємин перед очима. А Сірка та й усіх інших козаків, що впадали в немилість московітського царя-батюшки, така постановка питання просто приголомшувала. Тим паче, що почалося здійснення царської погрози не з покарання рядових козаків. До Сибіру, передусім, заслали гетьмана Лівобережної України Дем'яна Многогрішного. Та й не самого — з усією родиною і гуртом прибічників.
Не з'ясовуватимемо зараз, чим Многогрішний не догодив цареві. Важливий сам факт: гетьмана Лівобережної України засилають до московітського Сибіру! Сіркові б личило обуритися з цього приводу. Причому обуритися, незалежно від власного ставлення до гетьмана. Але ні, навпаки, одразу ж визнав, що може й сам підняти булаву, яка випала з рук Многогрішного (прізвище ж яке промовисте!).
Трагедія українського лицарства в тому й полягала, що замість згуртуватися та раз і назавжди пояснити російському цареві, що гетьманів як призначали та скидали козаки, так призначатимуть надалі, а в Сибіру цар нехай остуджує буйні голови своїх боярів, — найвизначніші представники лицарства, у тому числі вдатний до боїв та не вдатний до державницької політики і навіть державницьких інтриг Сірко, зраділи вакансії і чимдуж кинулися: хто здобувати булаву, а хто підтримувати любого серцеві претендента.
Про свої претензії на гетьманство Сірко заявив чесно і на цілий світ. Це насторожило не тільки всіх інших претендентів, а й навколишніх правителів. Кожен розумів, що коли влада в Україні перейде до рук такого, по суті, непереможного полководця (вважається, що він виграв понад п'ятдесят великих битв, програвши лише одну), то хтозна, чи знадобиться після цього Україні "висока рука" царя-батюшки, польського короля, турецького султана або ще там когось.
Особливо вперто виступали проти Сірка правобережний гетьман П. Дорошенко, лівобережний — Іван Самойлович, якого було обрано (чи, краще сказати, "призначено" російським урядом) на місце Многогрішного, а також полтавський полковник Федір Жученко. Саме цей Жученко, що невідомо звідки й виринув на політичній арені, відіграв лиху роль у долі непереможного Сірка.
Скориставшись із того, що Сірко тільки з невеличким загоном охорони вирушив до Курська, щоб особисто передати росіянам захопленого в полон татарського мурзу Тенмамбета, Жученко заарештував нашого героя й звинуватив у тому, що він нібито спеціально прибув на Лівобережжя, маючи намір зчинити бунт проти царя. У Москві цьому залюбки повірили. По-перше, зовсім недавно Сірко справді бунтував проти царських воєвод на Слобідській Україні. По-друге, цареві вигідно було позбутися таким чином претендента на гетьманську булаву. Сильного, небезпечного, небажаного претендента.
І Сірка, в кайданах, повезли до Москви. А далі — Сибір, Тобольськ.
Мабуть, у Сибіру наш безстрашний кошовий і загинув би. Але в цей час, а точніше, навесні 1672 року, на територію України, в районі Кам'янця, вдерлося величезне 300-тисяч-не військо турецького султана. Такій армії неважко було захопити неприступну доти фортецю, перебивши при цьому весь польський гарнізон, та ще й оголосити, що далі її шлях — на Київ. А звідти або на Москву, або на Варшаву. Небезпека стала ще загрозливішою, коли, за покликом султана, зрушилася й ціла кримська орда.
Отут і Польща, і Московія, й непогамовні претенденти на українські гетьманські булави раптом відкрили для себе просту істину: туркам-татарам і протистояти, виявляється, нема кому. Ні, шабель не бракує. Але ж нема полководця, здатного по-справжньому настрахати, та ще й дати доброго гарту прибульцям. Тоді й згадали про Сірка. І першим почав просити царя про звільнення опального полководця... польський король. Який мав би чи не найбільше ненавидіти Сірка — стільки польської крові той виточив на просторах України. Відомо, що від імені короля з цим проханням підступав до царя Олексія Михайловича посол Христофор Ковалевський. Просили за нього і запорожці, і гетьмани Самойлович з Ханенком. Одне слово, талант є талант. Та ще й полководницький. Про Сірка тепер добрим словом почали згадувати і друзі, й запеклі вороги. Всі розуміли, що хтось таки має дати відсіч навалі, призвідці якої, бач, остаточно втратили страх перед українцями, поляками та росіянами. І прохачі домоглися свого: в червні 1673 року Сірко вже знову на Січі.
Його появу відразу зідчули всі — від Стамбула до Москви та Варшави. Не кажучи вже про Бахчисарай. Перше, що він зробив, це зібрав запорожців, що пожурились були за колишньою славою, і взяв штурмом Аслам, потім Очаків, та перебив загони, що прикривали підступи до них. А щоб хан краще затямив, із ким має справу, Сірко перестрів на Муравському шляху ще й великий загін ординців, які йшли проти росіян, і теж розгромив його. Після цих перемог сам Господь велів запорожцям обрати знову — в котре вже, — Сірка кошовим отаманом. Авжеж, тільки отаманом. А могли б обрати й гетьманом. Шкода!
* * *
Окремий сюжет становить історія, пов'язана з появою на Січі Лжесимеона, чоловіка, що видавав себе за сина царя Олексія Михайловича. Можна не сумніватися в тому, що Сірко розумів: перед ним іще один "лже", яких у ті часи гуляло по всій Європі чимало. Та викривати його кошовий не квапився. Бо й нащо? Адже, давши притулок претендентові на російський трон, якого, до речі, підтримувала й Варшава, можна неабияк настрахати і добре тримати в руках російського царя, а багатьох його боярів та воєвод елементарно шантажувати.
Та ось що дивно: саме тоді, коли і запорожці вже повірили, що серед них справді живе царевич, Сірко, на вимогу того ж таки царя, видав його Москві. Лжецаревича стратили на Красній площі, а Сіркові заплатили грішми та натурою — еге ж, не чим іншим, як соболями. Сіркові цього здалося мало, і він випросив для себе містечко Келеберду, яке мало стати його родовим містом. І цар нібито погодився. Але гетьман Самойлович зробив усе можливе, щоб Келеберда Сіркові не дісталася. Ти ба, чого захотів: містечка на власність! І, поки кошовий отаман громив турків і татар, гетьман Самойлович строчив на нього доноси. І запевняв царя —вже не Олексія Михайловича, а його сина Федора, — що лихішого ворога за Сірка той не мав і не матиме.
Чи не з цього й започаткувалася в історії України, крім традиційного "бий свій свого, щоб чужий духу боявся!", ще й нова тенденція: "Пиши свій на свого доноси, щоб Москва мала кого до Сибіру засилати".
Втім, на Сірка все це особливого враження не справляло. Йому не бракувало клопотів з турками й татарами. Муха-мед IV не міг пробачити Сіркові та його запорожцям поразок, від них раз у раз зазнавав. І восени до Криму прибуло велике турецьке військо. Його командир привіз наказ для хана: приєднати до війська свою орду; взимку, коли замерзне Дніпро, напасти на Січ і, перебивши козаків до одного, зруйнувати її. Тобто, султан вирішив, що час перегорнути останню сторінку Запорізької Січі. Тоді він ще не здогадувався, що на це саме претендує й Москва.
Сіркові й на думку не спадало, що турки й татари можуть вигулькнути поблизу Січі на саме Різдво. Та й, слід віддати належне ординцям, операція готувалась у надзвичайній таємниці. Один-єдиний сторожовий загін, що рейдував у степу, татари захопили в полон. Хтось із козаків зголосився на провідника. Підійшли вночі, непомітно. Татарські вершники оточили острів, а турки-піхотинці ступили на територію Січі.
Те, що сталося далі, не піддається осмисленню. Безшелесно, нічим не брязкнувши та не гупнувши, яничари оточили всі курені. І так тісно, що стояли впритул один до одного. Та найдивовижнішим здається те, що, за посівши цілу Січ, п'ятнадцять тисяч яничар усе стояли мовчки й непорушно, чекаючи команди. Козак одного з куренів помітив їх випадково. Прокинувшись на потребу, він перед виходом з куреня визирнув у віконце.