Не залишивши по собі ні злості на нього, ні навіть неприязні. Бо хіба ж він чим завинив перед нею? Хіба він не був щирий і правдивий завжди з нею? Не виключаючи і того вечора в під'їзді партійного комітету, і отого ранку на Слобідці, перед розстанням! А тим більше — Христя. Чим вона завинила? І як не силував Артем себе (для перевірки свого припущення), ніяк не міг уявити їх обох у неприязні, що при зустрічі одверталися б одна від одної. Це здавалося просто неможливим.
За розмовою отак і незчулися вони, як уже і вітряк за селом поминули. Перед ними тепер розстелився білий, завірюхою, наче серпанком, повитий, голий степ. Лише де-не-де маячили ожереди соломи.
— Скажи, Артеме,— по довгій мовчанці раптом обізвалася Христя.— Тільки чисту правду...
— А що таке?— насторожився Артем.
Але Христя мовчала. Як видно, передумала вже питати. Перевела розмову на інше:
— А де ж нам тут звертати? За розмовою, здається, ми й доріжку вже поминули. Авжеж, що так.
— То можна вернутись.
— Ні, ми не підемо в хутір. Ото він.
За верству від шляху, ліворуч, на сніговій рівнині крізь заметіль ледь-ледь маячив хутірець із трьох хат, з садочком біля кожної.
— А чого не підемо?
— Та вітер же просто в обличчя. Ніяк буде і рота розкрити. А мені ще стільки хочеться тобі розповісти, стільки тебе розпитати! Ходімо краще просто шляхом.
— Ходімо,— охоче погодився Артем.
Проте, хоч вітер віяв збоку, а не в обличчя, іти й говорити чимдалі було важче. Густіший повалив сніг. Артем ще здалеку примітив рятунок —за півверстви спереду, і трохи осторонь від шляху, ожеред соломи. І коли тепер порівнялися з ним, сказав до Христі:
— А власне, чого нам, Христе, гибіти отак на вітрі, під завірюхою? Тікаймо в затишок!
— А де?
— Та ось же. Палицею кинути — ожеред!— І подав їй руку.
Сніг був глибокий. І тільки з шляху зійшли, як Христя одразу ж загубила валянок. Стояла безпомічна на одній нозі, поки Артем видобув його із снігу. Потім він допоміг їй взутися. І раптом — Христя і незчулася, як він підхопив її на руки і поніс
— Артеме! Чи ти здурів?! Люди ж!
— Де там ті люди!
— Та я ж і важка.
— Як та пір'їнка!
І він мовби справді не відчував її ваги. По самі коліна, а як де то й вище колін, грузнучи в снігу, він ніс на руках своє трудне, вистраждане і через те ще більш дороге щастя, в оцій жінці втілене. Хотілося отак іти та йти — через увесь степ. І здавалося, не тільки не знеміг би, а навіть і не стомився б. Але, на жаль, торішні молотники занадто близько від шляху місце для току вибрали. І сотні кроків не пройшов Артем, як уже опинився біля ожереду і змушений був спустити Христю з рук на землю.
— А тут, справді, затишно,— здивовано і зраділо сказала Христя.— Любісінько можна постояти, поговорити досхочу.
— Та ні, тут можна буде, здається, й посидіти,— додав Артем, підходячи до величезної брили — як видно, буря колись звернула верх ожереду, а потім дощами змочило, морозом скувало в суцільний пласт — і приміряючись, як би йому цю брилу перевернути. Потім понатуживсь і таки перевернув — сухою соломою догори і ближче до ожереду, в затишок. Спробував спершу сам — дуже добре! Тоді до Христі:— Сідай, Христинко!
Але вона мовби не чула. Стояла, прихилившись головою до скирти в глибокій задумі. І тільки вже коли він підійшов до неї і взяв за руку, очутилась і спитала раптом:
— Артеме! А чи пам'ятаєш нашу скирту — там, у Таврії. Біля якої ми тоді прощалися з тобою.
— Хіба таке забувається!
— Ой, який страшний світанок отоді був! Та ще страшніший сон, що приснився був мені тієї ночі. Коли заснула під скиртою, тебе чекаючи!..
— Пригадую й сон. Адже то я тоді й розбудив тебе: стогнала уві сні.
— Еге ж, тоді ти мене розбудив... Але скільки раз потім я вже сама... Це майже неймовірно, Артеме,— оживилась раптом,— але протягом років саме той сон я бачила не раз. До дрібниць! Як видно, справді всі оті роки — навіть ненавидячи тебе, і вже коли заміжня була,— я не переставала любити тебе, тужити по тобі. Хоч і не признавалась сама собі. І тільки ото уві сні... Завжди він і починавсь однаково. Наче сиджу під скиртою, жду тебе. І так мені тоскно і страшно. Де ж пак, уже й північ незабаром, а тебе все нема. А мені ж від'їздити з дівчатами завтра, уже й рощот узяли... Що ж трапилось? Може, вислідили, заарештували? А може, скиртою помиливсь? Перебігаю до другої скирти — нема! Далі — і там тебе нема! І тоді у відчаї — хоч знаю, що не можна робити цього — адже ти ховаєшся! Та я вже не могла — закричала. Кликала тебе! На весь голос, на увесь степ...
Артем хотів щось сказати, але спазми здавили горлянку, і він тільки міцно обняв її. Часинку Христя мовчала, а тоді одвела лице від його грудей і, дивлячися пильно йому у вічі, спитала:
— Артеме! Скажи — тільки чисту правду!— невже отак і пішов би ти сьогодні, коли б я не вблагала тебе?!— І, не давши йому слова сказати, наче боялась почути небажану відповідь, призналась жагучим шепотом:— Ой, не дай бо! Тепер я вже напевно не пережила б цього!
— Ні, Христинко! Не пішов би я від тебе!— відповів переконано Артем.— Не зміг би я піти. Бо припускав цілком і припускаю, що дуже можливо ніколи вже більш...
— Не треба!— зойкнула Христя, вся припавши до нього. І раптом забилась, заплакала ридма...
XXVIII
Данило Корж, як і домовилися вони вчора з Артемом, десь зразу ж по обідній порі був уже в Попівці. Крамниця була на замку. Видно, пішов продавець обідати. Артема на умовному місці (біля крамниці) не було. Та це анітрохи Коржа не бентежило: не чого ж йому під завірюхою мокнути, певно, сидить собі в хаті та тільки час од часу поглядає сюди — чи не під'їхали сани. Але почекав з півгодини — нема, і занепокоївся. Та й Артем добрий! Хоч би ж хату був показав. А втім, він і сам ще тоді не знав, де та хата.
По вулиці проходили дві літні жінки. Данило спинив їх і став розпитувати: в якій хаті йому Василька знайти б, хлопчик такий.
— Василька?— жінки зглянулись, пересміхнулися, знизали плечима.— Та Василько у нас не один. А чий же він?
— Коли б знав, чи мав би я оце з вами мороку! У баби живе, а мати на тютюновій фабриці у Славгороді працює,— виклав Данило геть-чисто все, що знав і з Гармашишиної скупої розповіді, і з Артемових слів.
— Христин! Авжеж її!— догадались жінки і показали хату.
Данило розвернувся кіньми і під'їхав до Христиного двору. Накинув віжки на кілок тину, а сам пішов у хату, по дорозі підбираючи щонайдошкульніші слова, щоб вичитати капосного парубка.
Але і в хаті Артема не було. На його розпити Христина мати сказала, що пішли до одних людей, неподалеку тут, в один хутірець. Ще зразу після сніданку, повинні б уже давно додому бути. Хіба що, може, засиділись. Якраз оце з тиждень тому чоловік до Віри з війни вернувсь. Як-не-як — куми.
— Е, якщо куми, то це їх скоро не ждати!— занепокоївся Данило. І просто не знав, що йому робити. Махнути рукою та й поїхати собі? А що ж він Гармашисі скаже? А розказати, далебі, є про що. Коли б же тільки до пуття знати. "Пішли удвох!" Та вже це одне хіба ж не дивовижа?! Із Гармашишиної розповіді він знав, що Артем з Христею розлучився ще хтозна й коли. Невінчані дитину прижили, Василька. Оце, видно, він і спить на полу. І теж шкода. Бо про внука якраз буде найбільше розпитів. А що ж про сонну людину можна сказати? Все було за те, щоб почекати. Але ж і їхати далеко, та ще під таку заметіль! До Вітрової Балки вже й зараз нема що й думати: хоч би до Підгірців завидна добратися. І все ж таки з півгодини почекав Данило. Не стільки в хаті, правда як за двором, біля коней. (Боявся перегрітися в хаті. А розперізуватись, роздягатися на якісь півгодини вважав за велику мороку для себе). Врешті урвався терпець. Ні, це вже казна-що! Домовились опівдні... Коли б це хтось інший, то, може, й не диво було б. Але ж — Артем! Щоб ото він без поважної причини вчинив отаке! Ну, а як же поїхати, не взнавши цю поважну причину?! Він повагався трохи та й вирушив назустріч їм — назад по Хорольському шляху: отак воно швидше буде!
Поминув вітряк,— як не приглядався — ні лялечки в степу; знайшов путівець в отой хутір (зразу за вітряком ліворуч, казала Христина мати) і тільки звернув з битого шляху, так і пішли коні зразу ж у глибокому снігу, наче в плузі. Поки верству цю проїхав, аж помокріли коненята. А Данило спересердя замалим не повернув був назад уже з-під самого хутора. Доїхав-таки. Три хатки було в отому хутірці. Ще добре, що хоч сказала Христина мати, в якій саме хаті, хоч розпитувати не довелось, одразу ж потрапив на Віру: поралась у дворі по господарству. "А що ж це вона гостей покинула?"— з недобрим передчуттям подумав Данило. Гукнув, щоб підійшла до воріт. І з першого ж слова, після "здрастуй":
— А де ж вони?
— Хто?— не зрозуміла Віра. Від загороди підійшов сюди й чоловік Вірин, в шинелі ще, а вже у смушевій шапці.
Данило став розповідати. Справді — диво дивне! Та де б же вони поділися?! Це ж не літо, щоб можна було на першо-му-ліпшому обніжку чи межі і посидіти досхочу, а то й виспатися навіть. Це ж зима люта!
Коли Данило вже сів у сани, щоб їхати, Віра гукнула почекати хвилинку. Побігла в хату й принесла добрий клунок (у чоловіковому речовому мішку) сухих вишень та грушок.
— От спасибі вам буде! А то б довелося завтра Левкові аж у Попівку на плечах таскати. Все одно ж повз хату їхатимете. Ну, та з ким би ж оце вона могла?
— З чоловіком, певно,— висловив припущення Левко.
— Так полонених же ще не відпускають.
Данило не вважав це за таку вже таємницю, сказав, що Христя пішла з Васильковим батьком.
— З Артемом?! Та що ви кажете!?
Обох ця звістка Коржева дуже схвилювала і обрадувала. А коли Данило сказав, що в Попівку Артем ненадовго, обоє просто загорілись бажанням побачитися з ним.
— Дядечку, то ви заїдьте в двір. Поки ми хоч трохи вправимось. Та й нас тоді візьмете.
— Та мені, молодице, двадцять верст іще треба сьогодні!
— Ну, тоді, може, хоч...— озвався Левко.— Біжи, Віро, націди... Щоб нам хоч із сулією не пертися.
Ні, жодної хвилини Данило гаятися вже не міг. Сказав "прощавайте", смикнув за віжки.
— Ну то хоч перекажіть!— уже вслід гукнула Віра.— Прийдемо ввечері.
По старому сліду назад до шляху їхати було вже трохи легше. І тільки на шлях вибрався, з гони не проїхав, як наздогнав їх.
Ішли посеред шляху, обнявшися, і, чи то заговорились отак, чи замріялись,— не чули за спиною в себе пирхання коней.