Правда?
– Ти не вчиниш того, ефенді, – відповів на се Афран, – тому вибач мені, що дав себе звести обаві. Я повинен був знати, що ти ближчий паші, чим я, бо ти знаєш місце, а я ні.
– І се була ошибка паші, що не дав тобі прочитати листа, заки його вислав. Бо ану ж я став зрадником? Ану ж мене вбили, ранили? Я міг захворіти, вмерти, а хто тоді поміг би тобі відшукати скарб?
– Правда і се! О, тепер бачу, ефенді, що ти наш і ближчий нам, чим не один з наших земляків. Букви твойого імені повиснуть ковані з золота на іконі Спасителя у Ечміадзіні!
– Так, Афране, ви оба були необережні – і паша, і ти. Але я не зраджу вас, хотяй, властиво, повинен я тепер, коли знаю, де скарб лежить, віддати його правному власникові, тобто цареві. Тут іде річ о добро усього людства, над яким висить поганська змора, о добро мойого народу, о свободу вас усіх, тому не віддам сих міліонів цареві, який знову сховав би їх у скриню, як пан Бялоскурський у землю, ні собі на користь, ні людям на пожиток, ні Богу на славу. Відваліть камінь!
– Ось сей?
– Так!
Послушно підбігли товариші Афрана і, підложивши коли й ратища під каменюку, підважили її і відвалили на бік.
– Тепер копайте! – приказав Юрко.
Шаблями, ножами, руками стали помічники розкопувати землю, доки якийсь ніж не зломився на чомусь твердому.
– Сундук! Скриня! – почулися голоси.
Ще хвиля – і з ями видобули важенну скриню завбільшки в здорову діжу. Була вона сталева, але покрита якоюсь червонавою поволокою, так що не заржавіла ані не пропустила води. Замка не було, а як був, то хіба якийсь тайний. Одначе ніхто не брався її відчиняти.
– Що там є усередині? – питали копачі один одного.
– Хіба не бачили ви на ньому проклятого знаку гяурів, який є на усіх їхніх мошеях та гробах? – відповів Афран. – Се той сам знак, що на генуезьких байраках! А ось се олов'яна домовина батька нашого паші, яку він бажає мати у Ерзерумі.
– Валлах! – заговорили абхази! – Як же ж стане він на день суду з такої замкненої коробки?
– Не ваша голова! Беріть домовину на віз і їдьмо! Бісміллагі ар-рахмані-ер-рагімі!
Оклик повторили усі присутні, і вкоротці скриня найшлася на одній з підвод. Абхази запрягали коні та ладили свої, а Афран бистро розглядався довкола. Нагло здригнувся.
– Ефенді, чуєш? – спитав.
Оба з напруженою увагою стали наслухувати у темряву. З віддалі доходили сюди якісь крики, зойки, вкінці блиснуло на тому боці річки раз, другий, третій, а по хвилі грянуло стільки вистрілів з рушниць.
– Що се? – питав Афран.
– Пробі! – прошепотів. – Се у Смілянськім замку! Їдьте скоро, якнайскорше! Ти, Афране, сідай у днину на віз, як чауш, а твої люди хай не відступають від тебе ні на крок. Тут, за річкою, видко, є поляки, бо хтось грабить і мордує, їдьте впрост на Саксагань, тою самою дорогою. Польські глейти маєш?
– Звісно! Старостинські сторожі при замках пропустять за гроші навіть муфтія з Кораном.
– Ну гаразд! З Богом! Скажи паші, що я жду від нього не слів, а діл.
Подяка тобі, ефенді, від усіх поневолених османами народів! – відповів Афран. – Своїм ділом змазав ти гріхи усього твойого роду до десятого покоління. Оставай з Богом!
І, заки Юрко міг отямитися, Афран зігнувся і приложив уста до його руки.
– Що робиш, чоловіче! – крикнув, змішаний.
– Се тобі, ефенді, а се – твоїй жоні!
І, поклавши на коліна маленький заверток, Афран скочив на коня та поїхав за своїми, що від'їхали були уже на кількасот кроків.
Юрко, не думаючи про те, що робить, сховав заверток у кишеню і оглянувся. Був сам-один, а довкола було темно, глухо й пусто. Тільки по той бік ріки світилося у замковій вежі, і то в усіх вікнах. Крики, стріли, ломіт та тріск раз у раз різко переривали тишину ночі, аж затихли. Почувся якби скрип зле мащених возів, тупіт коней, вкінці знову якісь крики і ще один стріл. Аж усе утихло, тільки у вікнах горіли світла та кидали рефлекси на білу мряку, яка стала підійматися з ріки. Видко, північ уже минула, і ранок був недалеко.
"Іти туди чи ні? – вагався Юрко. – Хто там міг бути у сю хвилю – Беата, Кровінський, Зборовський? Ба, хто б там і не був, певно, нема приятелів, тільки вороги!.. І піду, наче у гніздо шершенів. А згину я, згине й уся моя праця, усі мої заходи. А Галя?"
Юрко здригнувся на саму гадку, що сі якісь опришки чи убійники могли би її зробити вдовою, а сиротою його будуче дитя… Ні, він не має права наражувати себе. Коби-то ще була боротьба за віру, рідний край, за волю, але так… Ні, він не піде туди нізащо.
Оглянувся. За ним на сході ясніло уже небо, біліли уже нічні опари, за годину, певно, сонце зійде. Юрко пішов відв'язати коня, щоби їхати домів. Ще раз глянув на той бік ріки. У темній стіні ночі, наче очі казочної якоїсь потвори, блистіли вікна рівним жовтим світлом. Впрочім, мовчало усе, немов закляте. Юрко усміхнувся.
"Трусість мене облітає! Юрку! Юрку! А то з тебе справжня баба! То у Кафі не боявся тисячів поган, а тут боїшся кількох опришків? Сором тобі, сину! Ти ж якийсь сотник, та ще й неабиякий. У тебе триста шабель наготові. Щоправда, то їх тут нема, але ти є, і саме тому повинен ти, а не вони дізнатися, хто там сидить за рікою. Хто нині напав на Смілу, той може бути завтра у Діброві. Ано! Во ім'я Отця і Сина і Святого Духа!"
Кинув шаблю і самопал, сів на коня і за кілька хвилин брів уже водою до другого берега. Води у річці було мало, бо осінні дощі ще не упали – навіть чобіт не промочив. Обережно крадучися попід лозиною та вербами, зближався Юрко до замку. Не хотів він наблизитися до частоколу від сторони ріки, а з противної, від заходу, тому обійшов довкола горбок, на якому стояв замок. Усе довкола було спокійне, але наче гріб. У непевній сірині ранку почувалося тільки деколи крякання заспаних ворон у вершках дерев.
Аж гульк – вийшов на дорогу, що вела зі спаленого, пустого містечка до замку. У сірому поросі чорніло щось, ніби чоловік. Підійшов ближче і поглянув. На потоптаній, поораній, наче серед завзятої боротьби, землі лежало тіло чоловіка —у пірваній, пошматованій одежі, з пообриваними гудзиками і шнурами, без зброї, чоботів і шапки. Велика калюжа крові змішалася з порохом у чорну липку грязюку.
Юрко діткнув рукою тіла – було ще не зовсім застигле. Видко, таки зовсім недавно згинув сей чоловік, бо з деяких ран плила ще кров. А ран було багато, усе тіло оплило кров'ю, так що Юрко, дотикаючися у різних місцях тіла, замазав собі пальці. Між тим розсвіло, і тоді Юрко жмутком трави стер з лиця кров, яка плила з великої діри у чолі і ціпеніла на лиці. Та вчинивши се, аж крикнув з зачудування: у чертах лежачого пізнав зів'ялі, поморщені черти лиця пана Зборовського.
Юрко став надумуватися. Видко, на небіжчика напала ціла ватага ворогів і убила його вистрілами та шаблями. Се були, очевидно, ті послідні гомони, які донеслися були до його ух. Чи Зборовський напав на дворище пані Беати і там його побили, а тут замордували громадою утікаючого? Чи се, може, була зрада товаришів?
Юрко пішов далі, крадучися у корчах, щоби не звертати на себе уваги. Коня прив'язав до дерева у гущавині. Одначе, на превелике диво, найшов браму, відчинену нарозтвір, одно крило виломане, а біля брами замість вартових – два трупи. В одній хвилі майнула перед очима душі картина у дворі пана Залушковського, і сміло увійшов Юрко на двірський майдан. Кілька небіжчиків, обдертих до нага, валялось у траві і поросі, а при стовпі, до якого прив'язували коні, висіла якась кривава маса, ніби чверть обдертого зі шкіри вола. Глянувши у лице висячого, мимоволі подався Юрко взад. Пізнав пана Кровінського. На його хребті не було ні шматочка здорового тіла. Усе спорене дротяними нагаями, яких кілька валялося навіть довкола стовпа.
– Пробі! – прошепотав молодець. – Невже ж одна жінка…
Він думав зразу, що то пані Беата прийняла так своїх гостей. Але загальне знищення усього, порозбивані двері та вікна, брак коней, возів та товару у стайнях поучив його, що тут щось інше сподіялося. Зі зброєю наготові увійшов у сіни двора. На комині догасав огонь, накладений зі смільних колод, кілька свічок допалювалися на столі, а від стелі – Боже! правда то чи сон?! – висіло за виломані узад руки тіло жінки, пані Беати. Вона висіла кілька цалів над землею, а ноги були завуглені від огню, яким їх припікано. Замість грудей видніли тільки дві червоні плями, їх припалено головнями, а черево покрите було раз коло разу басаманами від батогів.
Страшні муки витерпіла ся нещасна жінка, доки смерть не закрила їй очей. І за що?.. Безрадно блукали очі молодця довкола, глядячи серед сих страхіть пояснення. І нагло замітив він порозкопувану долівку та порозбивані стіни.
Загадка була розв'язана. Зборовський напав на Беату і Кровінського, бо думав, що вони укривають у свойому посіллі той сам скарб, який покоївся через стільки літ о кількасот сажнів дальше… Не видобув тайни ні батогами з Кровінського, ні тортурою з пані Беати. Вона знала, що скарб є, але де саме, не знала, бо чоловік не зраджував перед нею таких тайн. Батогами та муками видобув тільки життя обоїх спільників, а скарб, призначений на розпусту та розтрату, помандрував у світ дати волю міліонам пригнічених християн. І, видко, спільники пана стражника налякалися власних діл та покарали смертю того, хто їх до них намовив…
Юрко підступив ближче і одним махом відтяв тіло пані Беати від мотуза, а відтак, наче усі чорти за ним гнали, прожогом кинувся у двері, ослонюючи голову руками.
Ні! Такої погані, такого страхіття не бачив він ніде у світі. Скочив на коня, переїхав убрід ріку і, позбиравши розкинену біля хати перевізника зброю, пігнав чвалом у ліс.
Величні дуби, явори та в'язи, підшиті орішником, закрили його вкоротці від очей усіх і від його очей картини нечуваного звірства, на яку глядів перед хвилиною.
Криваво сходило сонце над лісом, у гіллі крякали ворони й чорненькі галки, білки перескакували з дерева на дерево, а снігурі висвистували всілякі пісеньки. На відкритих місцях бивно цвіли пізньоцвіти та верес, гострий запах в'ялого листя наповнив повітря. Мирно, тихо, сонячно довкола. Там, на заході, остав сей страшний світ, населений опришками, опирями, що ссуть кров з усіх а, не маючи іншої жертви, самі над собою відправляють дикі, звірські оргії.