— Вони карають за непослух. Покайся!
Я мовчки йду геть. Хай Му говорить старим жінкам і дітям. Я знаю, що він боягуз і брехун. Хай потрясає кулаками і блискає очима. Жодна зірка не впаде з неба від його заклинань.
Я не йду спати в печеру, а лягаю надворі, на камені. Підклавши руки під голову, дивлюся в безмежну зо-ряну далечінь. Дрімота насувається на очі, заколисує. В імлі бовваніють вартові біля печер. Рикають звірі у те-мряві. Тліють вогнища. Глухо шумлять ліси.
В небі спалахує світляна пляма. Здається, ніби хтось раптово викресав з каменя вогонь і розпалює хмиз. Вартовий тривожно кричить. Я встаю з каменя, дивлюся вгору. Вогнище в небі збільшується, росте, яскравішає. Ось воно вже перетворилося на яскраве багаття.
З печер вибігають жінки, мисливці, діти. їх обличчя нажахані. Чути лемент і плач. У небі гримить. Той гуркіт сильніший від грози.
— Бог Сонця розгнівався! — хрипко кричить Му. — Біда, мисливці!
Сліпучий стовп вогню опускається над лісом, недалеко від стійбища.
Всі падають на коліна. Тільки я один стою на плоскому камені. Мені хочеться дізнатися, що впало за лі-сом. Відблиски дивного вогню освітлюють скелі біля стійбища.
Му поглядає на мене. Побачивши, що я стою, він розлючено кричить:
— Вклонися богам! Хіба не бачиш — боги розгнівалися?!
— Вклонися! — з благанням повторюють люди. Але я не хочу кланятися. Я не розумію, для чого кланя-тися.
Над лісом спалахує заграва. Довжелезні язики полум’я здіймаються в небо. Дрижить земля.
Горять, ніби смолоскипи, дерева. Жінки і діти лементують. Тривожно перемовляються між собою мис-ливці.
Мимо стійбища мчать звірі. Все змішалося разом: леви, сарни, носороги, гади, страуси, леопарди, — все мчить у гори, далі від палаючого лісу.
Му дивиться на мене і тремтить від ненависті й страху. Він кістлявим пальцем показує на мене.
— Лихо впало на стійбище, люди! Винен у цьому Іну. Це він дивився щоночі на зірки. Це він не покло-нявся їм і Сонцю. Це він зневажав звичаї стійбища. Небо посилає кару за його гріхи. Небо вимагає жертви. Чує-те, мисливці?
Ніби зграя шакалів, кидаються на мене мисливці. Вони згуртовані страхом і гнівом. Вони бояться битися зі мною один на один. Я сильний і молодий. Навіть тепер я розкидаю їх, немов диких котів. Але Му б’є мене підступно ззаду палицею по голові. Я падаю непритомний.
Коли я отямився, на сході вже пломеніла зірниця. Я був зв’язаний і лежав на майдані, де стійбище при-носило жертви богам. Мисливці, жінки з ненавистю дивилися на мене. Тільки діти злякано виглядали з-за спин дорослих, не розуміючи, в чому справа.
Пожежа над лісом вщухала. Тільки чорні пасма диму котилися до обрію. Я поворушився, відчув сильний біль в руках, у спині. Я не міг встати. Руки мої були зв’язані за спиною. Я лежав на чомусь твердому, колючо-му.
Біля мене стояв Му. Він підіймав руки до сходу, з піною біля рота кричав:
— Зараз зійде ясний бог! Ми принесемо йому в жертву великого грішника. Хай відійде лихо від нашого стійбища! Хай більше ніколи небо не посилає на землю палючий вогонь!
Що він говорить, хитрий і підлий дід? Вони бажають спалити мене? За що? Чим я завинив?
Я бачу недалеко від себе Суту. Вона стоїть серед жінок і гірко плаче. Мисливці дивляться тупо і боязко. Му дістає з-за брудної пов’язки довгий кам’яний ніж і череп’яну чашу. Він ходить навколо хмизу, де лежу я, і бурмоче страшні заклинання.
З-за ясного обрію виходить червоне кружало Сонця. Його промені падають на гори. Синіє небо.
— Гей, мисливці! — кричу я. — Розв’яжіть мене! Чим я завинив? Не слухайте дурного Му. Хіба не мож-на мені дивитися на небо? Треба піти і подивитися, що впало за лісом! Хіба я завдав лиха нашому стійбищу? Чому очі ваші засліплені страхом?
— Мовчи! — гримить голос Му. — Ви чуєте, люди? Навіть перед лицем ясного Сонця грішник не каєть-ся!
Я напружив сильні м’язи, але даремно. Міцні ремені вп’ялися в тіло, не дають дихнути. Му ще раз помо-лився до Сонця. Все стійбище стало на коліна, залементувало. Му підійшов до мене, замахнувся ножем.
Я побачив у його зіницях зловісні вогники. Він мстив мені за непослух, за те, що я дивився на зірки…
Іван Заграва втомлено замовк. Над майданчиком стояла мертва тиша. Раптом серед неї почувся тривож-ний голосок Мані. Вона смикала космонавта за рукав сорочки, майже плачучи, запитувала:
— Що з ним сталося? Він залишився живий? Скажіть? Він залишився живий?
— Хто?
— Іну. Чому ви замовкли? — підганяла дівчинка.
— Я втомився. Таке враження, ніби я не спав кілька ночей підряд… Паморочиться в голові. Зараз зга-даю…
Му не вдарив ножем. Щось перешкодило йому. Рука його завмерла в повітрі, пальці судорожно розкри-лися, і ніж випав на землю.
Я розплющую очі, дивуюсь. Що сталося? Чи я вже мертвий? Навколо чути вигуки переляку. Всі припали до землі, кланяються комусь. Му скорчився, мов роздавлений хробак, і тремтить від жаху.
Я дивлюся в небо і бачу казкове явище. Над хмизом, у повітрі, нерухомо стоїть блискуча скеля. Вона пе-реливається іскрами, грає барвистим вогнем. Ось вона опускається нижче, з неї виходить людина. Так, саме людина, хоч вона і богоподібна. Це тепер, через свідомість Заграви, я сприймаю ту істоту людиною, а Іну думав інакше.
Я вражений і зляканий. Я нічого не розумію. Чи жителі ясних зірок спустилися з неба? Чи бог, справді, хоче покарати мене?
А дивний посланець небес схиляється наді мною, розриває реміння, яким я зв’язаний. Він посміхається мені. Я бачу його обличчя. Прекрасне обличчя, хоч воно й неземне. Довгасте, жовте, з сильним крутим підбо-ріддям, з пронизливими вогнистими очима. Вбрання наглухо закриває тіло пришельця. Чоло мого рятівника високе і ясне, на плечі спадає густа хвиля чорного волосся.
Він допомагає мені встати, веде до літаючої скелі. Над нею тріпочуть прозорі крила. Я вже не боюсь. Я з цікавістю розглядаю прозорого птаха. Я піднімаюсь до отвору в літаючій скелі, опиняюся в невеликій печері.
Я дивлюся згори на мисливців, на жінок, дітей. Я бачу Суту. Вона з жахом припала до землі, навіть бо-їться поглянути вгору. Мій рятівник стоїть поруч. Він зачиняє отвір. Я бачу, як скеля, де мене Му хотів принес-ти в жертву богам, падає вниз. Що це? Невже мої родичі — мисливці і жінки — загинуть? Я не хочу цього. Во-ни не винні. Потім я збагнув, у чому справа. То не земля падає вниз, а ми летимо над нею. Ніби птахи!
Серце моє стукає так сильно, що я чую його схвильовані удари. В грудях — тривога і захоплення. Літаю-ча скеля мчить над лісом. Внизу клубочиться чорний дим.
Я дивлюся на рятівника. Я вдячний йому за рятунок і за те, що він взяв мене до неба.
— Ти з неба? — несміливо запитую я. — Ти бог?
Пришелець хитає головою, кладе па моє плече руку. Він мовчить, але я відчуваю його дружнє серце, йо-го любов…
Ми опускаємось вниз. Літаюча скеля зупиняється серед згарища. Ми виходимо з отвору на тверду землю. Я оглядаюсь. Бачу височенну блискучу скелю. Вона кругла і довга. В ній видно якісь отвори. У неї гострий ніс, який дивиться в небо. Я дивлюся на гігантський утвір здивовано і захоплено. Мені стає ясно, що це він прилетів уночі з неба і приніс мого рятівника.
— Літаюча печера, — шепочу я. — Небесний змій! Він приніс мисливців з далеких зірок.
Я вклоняюся літаючій печері. Мій рятівник заперечливо хитає головою. Він бере мене за руку і веде до входу в печеру. Там нас зустрічають інші небесні мисливці. Всі вони високі, могутні, гарні. Ми йдемо чудесни-ми блискучими переходами. Я опиняюсь у великій печері. Я боюсь доторкнутися до стіп. Вони мерехтять, пе-реморгуються вогниками. Все навколо чудесне, казкове.
Мені показують на заглибину з шкіряною спинкою. Це, звичайно, було сидіння. Хай Ананій не підморгує іронічно, я ж казав, що передаю вам все у сприйнятті Іну.
Я сідаю. Мій рятівник, приязно посміхаючись, показує мені пальцем на стіну. Там я бачу великий блис-кучий прямокутник. Ось він загорається синім вогнем. На ньому виникає темне небо, ясні зірки. Потім з’являється літаюча печера, тобто зореліт. Внизу пливе велика куля. Вона збільшується, закриває все небо. На-вколо хмари. А потім я бачу внизу землю. Тільки ні, то не наша земля. То якась інша, небесна земля. Я бачу велетенські стійбища. Багато печер між деревами. Ті дерева не такі, як на землі, а ніжні, широколисті. У них червоні, білі, сині і жовті листки. Я ніколи не бачив таких дерев. Поміж ними граються маленькі діти. Вони в дивних барвистих шкірах, вони жовтолиці і чорноволосі.
І ще багато-багато видінь я спостерігаю в огняному прямокутнику. Я вражений і щасливий. Це справді боги прилетіли на землю. Бо хіба звичайні мисливці можуть таке — бачити в інших світах, на інших землях?
Потім видіння зникають. Мені на голову надівають щось чорне і кругле. Я боюся. Я не знаю, що зі мною хочуть зробити боги.
— Ти хочеш мене в жертву? — запитую я. — Чим я завинив? Я ще хочу жити, я хочу побачити небесні печери, звідки ти прилетів…
Мій рятівник всміхається. Він кладе мені на чоло руку, і я заспокоююсь. Ні, поганого нічого не буде, ба-чу це в ясних очах мого рятівника.
Хвилі дрімоти колишуть мене. Я засинаю.
Коли я знову прокинувся — щось змінилося. Я зовсім інакше почав відчувати світ, себе, пришельців. Ні-би зруйнувалася стіна в свідомості, і за нею відкрився неосяжний обрій. Той новий простір був туманний, неяс-ний, але мій розум з тривогою відзначав його, намагався осмислити. Знайомий пришелець знімає з мене чорний пристрій. Він дивиться в моє обличчя і говорить зрозумілою мовою, мовою мисливців — моїх родичів:
— Здрастуй, Іну.
Я був приголомшений. З острахом запитав його:
— Ти знаєш моє ім’я? Звідки? Як ти зрозумів мої слова? Ти бог?
— Ні! — сміється пришелець. — Я не бог. Я людина, як і ти. Тільки з іншої землі. Богів, яким поклоня-ються твої мисливці, взагалі нема, друже.
— А ти? — здивувався я. — Де ти живеш? Я бачив у кришталевому озері, яке ти мені показував, небесні печери. Хіба то не житла богів?
— Ні. То житла людей, — відповідає пришелець. — Ми такі ж люди, як і ви. Колись і на вашій землі бу-дуть великі стійбища, над нею полетять птахи, які понесуть тебе, дітей і онуків твоїх до далеких зірок.
Я радію мов дитина. Мені весело і щасливо. Я кажу моєму рятівникові:
— Іну завжди любив дивитися па зірки.