По двадцять десятин виділив кожному. У нього в самого і сорока не лишилось. Як по закону, то тепер іще батькові прирізати треба.
— А в них, бачиш, Корнію, своя арифметика.
— Ну! Я ж до них дорвусь!— І налите кров'ю обличчя Чумака наче закам'яніло.— Хто там у них?
— Та е!
Діденко став розповідати, що знав, про Вітрову Балку.
— Як вулик, гуде село: нарізки ждуть. Поки що діло обходиться без ексцесів. Куракінську економію волосний земельний комітет узяв на облік. До Установчих зборів... Ну, наші "Просвіту" там організували. Для сублімації, так би мовити, сліпої енергії мас. Щосуботи та неділі — вистави. Послухав би ти, Корнію, Кіндрата Пожитька у "Запорожці"41 або в "Наталці Полтавці"4 Орину Гармашівну!
— А що ж, і послухаю, може,— сказав Корній.— Ду-маю-таки вибратись хоч на кілька днів до батьків.
— Е, Орини вже не почуєш!— з жалем сказав Діденко.— А скільки морочивсь, поки умовив-таки виступити на сцені. І як блискуче дебютувала! І на тобі. Все нанівець звела Кіндратиха. Одним мазком квача. Ох, і Азія ж!
— Якого квача?— не зрозумів Чумак.
Але Діденко мовби не чув. І раптом ляснув себе по лобі:
— Ну, та не кретин! І як же я не здумав про це! Як же я його отак випустив!
— Ти в гарячці, чи що? Що ти белькочеш?— уже сердитися почав Корній.— Кого "його"?
— Грицька. Грицько Саранчук появивсь.
— Саранчук? Ну то й що?— здивовано глянув Чумак.— А чого це тобі раптом на думку спало?
Діденко збагнув, що прохопивсь з своєю новиною зовсім не до речі. Та вже мусив пояснити якось Чумакові. Став розповідати, з яким обуренням хвалився йому Саранчук про свої пригоди в Києві. Чумак байдуже слухав, а як Павло скінчив, знизав плечима:
— А він же як думав? Роззброїли — і добре зробили.
— Не зовсім,— заперечив Павло.— Непродумано зробили. Це ж тобі не росіяни, що вивезли їх за межі України, та й чорт з ними, а свої ж, українці: ніде їх не дінеш! Он побалакай тепер із Саранчуком. Лютий як чорт. Готовий більшовик. Ну, і що ж ти думаєш, як він оце в село заявиться?— Павло аж засовався на стільці.
Сьогоднішня зустріч з Саранчуком дійсно збентежила дуже Павла. Але справа тут була не в політиці, що на ній зараз він робив наголос. Коли Грицько зайшов сьогодні до нього в редакцію, у Діденка в першу мить навіть дух перехопило. Потім, хоч і заспокоївсь наче,— розпитував, розповідав,— але думки безладно плутались у голові, і гаряча уява малювала вже йому картину зустрічі Орини з Грицьком. Правда, він був певен, що в стосунках вони ще не зайшли занадто далеко. Але знав він і те, що єдиний, хто стояв на дорозі йому до Орини, кого дівчина з хвилюванням та нетерпінням ждала з війни, був не хто інший, як Грицько Саранчук.
— А ти давай його нам у курінь,— по паузі озвався Чумак.— Ми перевиховаємо.
— Еге ж, візьми! І слухати не хоче. Додому, і край. Просив хоч до завтра залишитись, щоб разом їхати, і то не захотів.
Він наспіх допив каву, навіть не чекаючи, поки доп'є гість, перший встав із-за стола.
У кабінеті з шафи вийняв святковий одяг. Став переодягатися. Чумак тим часом узяв на столі гранки Павлової збірки, став переглядати.
За дверима в передпокої дзенькнув дзвоник. Потім — чути — побігла Даша відчиняти двері. Обидва, Діденко і Чумак, прислухались до шереху в передпокої. Чути було, що якась жінка.
— О, Женя!— раптом почувся Дорошенчишин голос за дверима.— Заходьте.
— Та я на хвилинку,— грудним голосом сказала гостя.— Коли дозволите, то й роздягатись не буду.
Чути було, як скидала боти.
Чумак мовчки глянув на Павла і запитливо хитнув головою на двері. Діденко відповів дуже неохоче:
— Та... Є тут у нас. Працює в книгарні. Гетерочка так собі. Та ти знаєш, ївга Мокроус.
Чумак справді знав її, ще коли був гімназистом.
— Але що ж це ти так непоштиво про неї? Без п'яти хвилин родичка тобі, можна сказати.— Павло промовчав.— Що, вона і досі з Ґалаґаном?
— Не знаю. Не цікавлюсь,— роздратовано відказав Павло і пірнув головою в накрохмалену сорочку. Проте хоч не цікавивсь, але по довгій паузі, вже перед дзеркалом, зав'язуючи краватку, сам продовжив розмову на цю тему:— А на біса їй тепер Галаган? Хіба молодших нема! А з Галагана їй і ренти досить. Прижила ж від нього дитину, то й доїть тепер дурня старого.
— А тобі чужого добра жаль? Чи пак я й забув...— І осікся Чумак. Але було вже пізно: Павло зблід — навіть на білосніжному тлі сорочки це виразно помітно було. Руки в нього тремтіли, ніяк не міг зав'язати краватку, то з серцем чортихнувся, рвонув її і почав зав'язувати заново.
"І нащо було!"— картав уже Чумак себе, не знаючи, як би загладити свою безтактність. Неуважно гортав сторінки гранок Павлової збірки. Врешті надумав:
— А знаєш, Павлушо, непогано. їй-бо, хороша лірика. Просто — другий Олесь43!
Павло, уже одягнутий — в чорному елегантному костюмі, в накрохмаленому комірці,— не одразу озвавсь на Чумакові слова. Поправив зачіску і лише тоді, повернувшись перед дзеркалом і розглядаючи себе ще збоку, мовив з гіркою іронією:
— Ат! Який уже там з мене лірик. Прасол же я. Чи як інакше розуміти твій натяк на Галаганове добро?
Тепер уже навіть Чумак, що загалом рідко втрачав рівновагу, розгубивсь.
— От, їй-бо... Жартів не розумієш. Ну, то пробач.
— За що?!— удавши здивування, звів плечі Павло.— Навпаки. Я дуже тобі вдячний. Бо самому ніколи і на думку не спало б, що мої наміри відносно Людмили можна і так тлумачити. Який абсурд. Та ще саме в теперішній час.
Уже одягалися у передпокої, як з вітальні вийшла ївга Семенівна. Привітались, а потім разом вийшли на вулицю. Але йти їм було в різні сторони. Тож, спустившись з ґанку, одразу і попрощались. Та не встигли двох кроків ступити Ді-денко з Чумаком, як раптом гукнула ївга Семенівна:
— Павле Макаровичу! На хвилиночку. Діденко підійшов до неї.
— В чім справа?
ївга Семенівна мовби оце щойно згадала:
— Бач, і забула зовсім. Земляка свого бачили?
— Земляка?— не одразу зрозумів Павло.— А, з Вітрової Балки.— І пильно глянув на жінку. І одразу ж по майже невловимому напруженню її обличчя зрозумів, що сказала це неспроста, що заради цього, певно, і додому до нього оце прибігла. "Он воно що!" І відповів уже лагідніш:— Аякже, бачив. Дякую, що направили.
— Дуже цікавий парубок,— по паузі, переборовши вагання, сказала ївга Семенівна і похопилась додати:— Коли б ви бачили, з якою він жадобою накинувся на книжки. І знаєте, що я подумала? Як у вас справа з курсами для голів сільськогосподарської кооперації?
— Цими днями відкриваємо. Жінка одверто зраділа:
— От і чудово! Неодмінно треба його загітувати на ці курси.
— Але ж де його взяти? Він же поїхав додому.
— Поїхав-таки?— ївга Семенівна навіть губу закусила. Обличчя її стало хмуре. Щоб приховати від Діденка, вона схилила голову і тихо рушила з місця. Павло пішов поруч.
— Але я завтра бачитимуся з ним.
— Як же це?— спинилась жінка.
— їду теж на село...
Чумак уже хвилин десять стояв на розі, сердито поглядаючи на Діденка, що з ївгою Семенівною проходжувались туди-сюди перед ґанком, неначе шукаючи щось на тротуарі. І коли згодом Павло підійшов, спитав похмуро:
— Що ви там загубили?
Павло не відповів. Квапливо глянув на годинник і гукнув до валки візників, що стояли тут же, на розі:
— Ванько44!
І, вже тільки сідаючи в сани поруч із Чумаком, засміявсь до нього на відповідь:
— Не загубили, Корнюшо, а, здається, знайшли.— Потім обгорнув ноги полостю і недбало, мовби це щодня йому доводилось, кинув у спину візникові:— Дворянська. Галаган.
VIII
Діденко розгублено знизав плечима. Знову натиснув кнопку дзвоника і прислухався. Будинок мовчав, як пустка. А може, дзвоник зіпсований? І вже хотів постукати у двері, та догадався раптом: ну ясно ж — ніяких слідів на ґанку, і навіть щілини дверей зашпаровані снігом,— авжеж, не користуються зараз цим ходом.
Він зійшов з ґанку і підійшов до воріт, торкнув хвіртку. Теж зачинена. Але за парканом у дворі чути було людей: хтось лопатою одкидав сніг, цюкала сокира. Павло взявсь за залізну каблучку і постукав нею у хвіртку. Ціла зграя собак кинулась до воріт. Згодом почулись рипучі по снігу кроки і голос:
— А хто там?
— До Леоніда Павловича.
Двірник одчинив хвіртку і впустив у двір.
— Онде, біля сарая. Та йдіть, вони не займуть.
"Фе, як по-дурному складається!— дратувався Павло, ледве стримуючи себе, щоб не оглянутись на собак.— Хоч би Людмила у вікно не побачила!"
Біля сарая Галаган колов дрова. А кучер Кузьма складав їх в акуратний штабель. Діденко привітавсь. Але господар ніби не помітив. Доколов плаху і лише тоді випроставсь і глянув.
— А! Моє шанування!— Він вцюкнув сокиру в дривітню і вийняв з кишені портсигар.— Як бачите, юначе, поміщик Галаган не марнує часу. Поки ви з мужиками взуєте його в постоли (чи як пак там у того Коцюбинського?)45 та в плечі випхаєте з маєтку, уже й спеціальність набуду. Кажеш, Кузьмо, не пропадемо?
— Ніколи в світі!— весело одгукнувся Кузьма.— Ситі-на-питі будемо, і ніс у табаці.
— Чули?
— Ні, я гадаю,— стримано посміхнувсь Павло,— що до того всього буде ще дещо. Скажімо, той же Карлсбад46 чи Баден-Баден .
— Ви так гадаєте? Дякую за моральну підтримку,— трохи похмуривсь Галаган. Бо вловив у Діденкових словах не лише бажання зробити йому приємність, але й натяк на його огрядність.
— А то само собою!— сказав Кузьма, застромив за пояс рукавиці і, потираючи руки:— Леоніде Павловичу, дозвольте цигарочку.
Галаган, що вже закурив сам, відкрив портсигар Кузьмі, а потім до Діденка:
— Ви теж, здається, палите. Прошу.
— Ні, мерсі, не палю на морозі.
Проте по виразу його обличчя Галаган зрозумів справжню причину його одмови. "Чи ба, з гонором!" Мовчки сховав портсигар і одразу ж перейшов на діловий тон:
— Ви, очевидячки, в якійсь справі до мене?
— Так. В справі, яка, наскільки я зміг зрозуміти, не може вас не інтересувати. Одержав листа з Києва від дяді Сави.
— Гаразд. Пошабашили, Кузьмо.— І, звернувшись до Діденка, запросив його до господи.
"Отак би й давно!— посміхнувся про себе Павло.— Я тобі не кучер Кузьма. Стривай, ти ще мене й обідати запросиш".
Настрій у нього одразу покращав. Ішов поряд господаря і жадібно вбирав очима навколишнє, що кожен шматок його своєю мальовничістю просто просився на полотно: і пара чистокровних рисаків під зеленими попонами, припнутих до конов'язі біля конюшні; і за конюшнею — білий, вкритий інеєм сад; і ген за штахетами на пташарні — райдужна карусель з індиків, цесарок та павичів.