І тут під
ногою щось хруснуло. Коли ж старий захропів, Мама підняла розколоту ложку. Боже...
Чагрова це ложка, стара, щербата, Чагр привіз її з-над Золотої Бистриці. Іншим разом ніхто б нею не журився. Але сьогодні... коли ж хто сьогодні не втримає своєї ложки, якщо вона, не дай боже, ще й розколеться — то це чорний знак. Він означає... Ні, подумати страшно, Морена щурить вуха під вікнами.
На "маланці" і на "василю" — житніх хлібинах скапували свічі. Тепер ніхто не вештався по світлиці, всі спали, однак свічі далі поморгували, Мама знала, що в хижі літають духи предків... духи предків б'ються у тузі, віщуючи комусь смерть. Кому?
Мама впала навколішки перед столом, звела руки до Діда, гейби на чоловій стіні не висіла ікона бого-матері, і, як її далекі роженшр, прошептала:
— Рятуй нас, колядо!
Гасли свічі.
III
Із "Хронографа" слова:
"Я запалив свій світильник, запрягся у ярмо добровільне, солодке серцю моєму, і кладу скибу від Галича до Суздаля...
Де Суздаль далекий, а де Галич під Горбами, між ними лягли путі, що седмицями і місяцями вимірюються, а проте близькі вони і рідні, як дерева в одному саду".
"Вересня, другого дня, літа 1149-го вокняжився у Києві Юрій, син М он о махів, званий на Русі Долгоруким. Волость Київську розділив він поміж синами: Ростиславу дав Переяслав, Андрію — Вигигород, Борису — Бєлгород, а Гліба та Мстислава залишив на землях Суздальських і Ростовських. Справді довга рука в князя Юрія, мужа вельми веселого, до трапез охочого.
1 послав князь галицький Володгімирко боярина свого великого Ізбігнєва Іванича до Юрія з словами: "Дійшла до Галича вість, що ворог твій' Ізяслав Мстиславович волинський просить у зятя свого короля угорського Гейзи, а також у свата Болеслава Ляцького, Андрія Чеського та Владислава Шльонського воїв, щоб тебе з Києва вигнати, а мене з Галича".
Промовчав-бо Володимирко, що, ставши волосте літом над Галичем, Звенигородом, Перемишлем і Теребовлею, витребовував в Ізяслава волость Погоринську. Мислив він при допомозі Юріевій державу свою зміцнити і розширити подібно, як Юрій свою.
Долгорукий, зачувши про Ізяслав о ву змову, взяв сипів Ростислава і Андрія, пішов з Києва на Волинь. З ним дружини пересопницького та чернігівського князів. Володимир галицький відступив аж до Шумська.
До брані однак не діцшло: ляхи та угри — союзники 1зяславовіу збоявшись могуті Юріевог, просили Ізяслава учинити з Юрієм мир. Радили йому: "Хай Юрій тримає Київ і города, що до нього належать, а ти маєш Володимир і Луцьк. На цьому й помиріться". І пішли з Русі...
Юрій тільки цього й ждав, про мир він не думав* бо велику ненависть носив на Ізяслава. Велів він синові Андрію взяти коп'ем Луцьк. Ізяслав, принизившись, просив у Володимира галицького заступництва. І був мир... хоч кажуть на Русі: мир тривав до брані, брань — до миру.
Галич зустрічав вершників навстіж відчиненими воротами. Биричі на ходу зіскакували з сідел, кидали поводи конюхам і квапились звідомити княжого огнищанина-стольника Судислава, що градські та окольні бояри нині після полудня прибудуть, як велено, на різдвяний пир до князя Володимира Володаревича.
Князь же Володимирко, як на гріх, підупав здоров'ям: поколювало біля серця. Він лежав у світлиці і слухав, як син його Ярослав читав книгу про діяння великого Олександра Македонського. Книга було стара, пергаментні сторінки на краях лоснилися, обклад витерся і порудів, срібло на ньому почорніло. Але з усіх книг Володимирко шанував її найбільше, навіть брав з собою в сто коди, і тому тішився, що син гортає сторінки бережно, а слова вичитує побожно.
Любив князь Володимир свого одинака, хоч і не виставляв напоказ, прикриваючи її суворістю; суворості в ставленні до сина вимагав і від Ярославових наставників: вуя Ратибора, печатника отця Остафія, котрий учм% княжича книжної мудрості, та писця Радила, що товмачив Ярославові мови чужоземні.
— Пещене дитя,,— говорив, бувало, Володимирко вчителям,— звикає до легкого хліба. А князь на Галичі — ратай. Сто потів з нього ллється. По собі знаю. Хай і син до цього буде готовий.
"Та чи не занадто Ярослав книги вчені обожнює, до книг горнеться радше, аніж до меча. Не далі як позавчора Ратибор знову жалі викладав: бунтує Ярослав у полі проти ратної науки. А даремно.— меч — усьому голова. В мене мечів замало, ворогів — хмара, тому мушу хитрити, словом блудити, інколи хрест цілую, що більше меча не підніму, а поцілувавши, берусь за старе. І так безперервно*.
У грубці, що виблискувала в куті муравними кахлями, пирхало і сичало дубове поління. Крізь вікна, високі й вузькі, двома перестиглими снопами падало на долівку сонячне проміння. В міжвіконному простінку перед іконою Георгія-воїна жовтим лататтям блимала лампадка. Чолова стіна красувалася черленими щитами, перехрестями мечів, списів та корогов, які колись служили Ростиславичам.
— Ти градських мужів теж на пир кличеш, отче? — спитав Ярослав, помітивши, що батько не слухає його читання.
— Так,— відповів Володимирко. — А чому питаєш? Отрок зам'явся.
— Незвично якось. Не пригадую, щоб ти досі гостив їх у себе.
"Не пригадуєш? Бо обходився без них. Тепер потреба настала. Мало в мене мечів..." — лежало в князя на язиці. Однак сказав зовсім інше:
— Князь усім людям у своїй землі вітець.
Ох, доле осподарська. Синові рідному правду не каже.
У княжу світлицю просочувався гомін великого дворища: десь кінь заіржав, як у сурму протрубів; у гулкому переході вартовий гридень черкав об кам'яну підлогу мечем, мовби розмотуючи довгу струну; за стіною челядь погрюкувала столами та лавицями, лагодячи трапезну і гридницю для прошених гостей.
"Не тільки син мій, двораки теж дивуються, що кличу на пир старійшин рукомесних братчин. Судислав-столь-ник моїм словам не повірив,— припімнув князь учорашню бесіду з огнищанином.
— Не випадає, осподине, того... кахи... гостити в себе простих людей.— Згорблений у поклоні низькому, огнищанин помигував на князя допитливими очима.
— Мені краще, Судиславе, знати, що князеві випадає. Та й не прості це люди — старійшини.
— Та хіба я що... я нічого... Але якось воно...
— Я велю,— розсердився князь.— Для старійшин накрий столи в стравниці, боярам моїм — у гридниці. І гляди, щоб у мисах не бракувало печеного і вареного, а в корчагах — доброго вина і меду*. Іди.
— Іду, осподине. Твоя воля — закон". Ярослав нині допитувався:
— Чому раніше "дітей своїх" у терем не кликав? "Багато хочеш знати, сину. Йшов би ліпше геть звідси, бо замолоду скуштуєш, який у князя гіркий хліб. Ще знеохотишся дочасно,— відповідав подумки Володимирко. — Зрештою, сиди. Княжити теж треба вчитися, звикай. А щодо простолюду... усіх тих старійшин, то не з добра їх кличу. Мушу. Чи, може, пир таки відкласти? Несподівано, мовляв, князь заслаб... хто осудить? І що я виграю? Не нині — так завтра стежки до старійшин доведеться топтати... потрібні мені зараз старійшини".
Князь узув чоботи, пройшовся по світлиці. Мовив:
— Видиш, Ярославе, вчимося ми не до старості, а до смерті. Печатник Остафій радить сісти за стіл з старійшинами братчин, випити з ними чару, приголубити. Мужі градські на терезах простолюду важать багато, і цим треба розумно користатися. Особливо тепер.
— Яка є потреба нагальна?
"Признатись тобі? Промовчати? Різні є причини. Перша з них..."
Про першу відкрився синові:
— Скарбниця моя спорожніла... думаю податі збільшити, а люд і без цього ворохобиться.
Оце лише виповів Ярославові, інше ж затаїв, а того "іншого" цілий міх. Видоки з Перемишля, Коломиї, Теребовлі, з Ущиці на Пониззі доносять, що народ, чернь ратайська і голитьба галицьких городів хулять свого осподина за те, що зважився підняти меч на великого князя київського... що не жадає ходити сумирно побіч стремена Всеволодового, як і належить князеві на волості. Споконвіку, мовляв, повелося так на Русі, що молодші князі покірливі первопрестольному Києву. У Володимирка ж вселилася гординя, захланність ум замотеличила, мало йому вотчини — Перемишля і Галича, під свою руку взяв ще й землю Теребовельську... знову ж молодий князь Іван Ростиславич на волості Звенигородській сидить з ласки свого стрия Володимирка. Бог гнівається за це на князя, знаком його гніву є поразка галицьких полків під Звенигородом.
— Всеволод скарбницю твою на Звенигородській Оболоні вичерпав,— недоречно вставив Ярослав.
Аж потемнів князь Володимирко. Не любив згадок про Звенигород. Ще б пак! Не перший рік сидить на отчому столі, не на одному бранному полі заживав слави, торік теж мав надію, що допоможе святий Юрій
Змієборець. Після перемоги збирався сказати князеві київському:
— Брате, хочу землю Волинську. П-с-с...
Нікому заповітного жадання не розкривав, не здогадувалися про нього ні бояри, ні воєводи, лише печатник Остафій чув їх з княжих уст... чув і благословляв. Боярам же, відсилаючи Всеволоду хресну грамоту, на раді говорив:
— Всеволод, брат наш, Ізяслава Мстиславича, кров Мономахову, з Володимира на Волині прогнав, сина свого Святослава нам під бік посадив. Тривожуся я> що Ольговичі на Галич посягнуть. Хай буде брань.
Вдарили дзвони в землі Галицькій:
— Гей, князь кличе мужів на бранне поле!
І рушили під його корогву ратаї, рукомесні люди, дружини боярські.
Всеволод київський усю Русь проти Володимира спол-чив: узяв з собою брата Ігоря, сина Святослава, дружини Володимира Давидовича, Бориса і Гліба Володьковичів, Ростислава Глібовича, Вячеслава, Ізяслава та Ростислава Мстиславичів, ще й ляцького Владислава, князя краківського, прихопив до помочі.
Земля стогнала під кінськими копитами.
Хотів Всеволод одним помахом меча порахуватися з Володимирком.
Князь галицький з самої Серет-ріки, не приймаючи брані, відступав у глиб своєї землі. І вже тоді, коли був готовий вийняти меч, бо спереду мав річку Білку з багнистими берегами, яку ворог мусив би перебрести і потомити коней та пішців, з тилу галицький полк заслонився Гологорами, посередині становища на всяк випадок височів Звенигород... ото ж тоді упала на князя звістка, що старий Всеволод, далеко обійшовши багна, частиною свого полку сів галичанам иа плечі.
Упав духом князь Володимирко: ратне щастя на цей раз зрадило. Чернь, що нині хулить князя, вдарила в щити і заволала:
— Княже, ми сидимо тут, як у вовчій ямі, з усіх боків обступлені, а вої Всеволодові наших жон у Галичі візьмуть.
Кидав громи Володимирко:
— О зрадливе плем'я смердів, ви про своїх жон згадали і їхні теплі подоли, а про честь і славу свого осподина забули! А про те, що плід мого меча — єдине князівство Галицьке — може бути розсічене Всеволодом на три-чо-тири слабосильні волості, то й гадки не маєте? Печатник Остафій, як міг, глаїв княжий гнів:
— Ще нічого не втрачено, осподине.