А Москва впинає щораз глибше свої кігті в українське тіло.
– Від Москви не ждати нам спасіння, – говорив дід Охрім. – Був я при переяславській умові. Здавалося, гаразд буде під московським православним царем, а потому ту умову нищили пункт за пунктом. Наших найкращих людей в Сибір загнали й то зрадою, без суду. Згадати страшно.
– Я кажу, що ні на кого не можна покладати надії вкраїнському народові, тільки на власні сили, – казав твердо Карпо.
– І я це кажу, щоб лиш єдність була, щоб Бог послав нам такого чоловіка, щоб здолав усіх з'єднати, а тоді нам ніхто не страшний. У нас буде така сила, що й Москву, й ляхів проженемо з нашої хати, а туркові скажемо; зась! А що ж ви, козаки, тепер робите?
– Ворога б'ємо по-давньому. Татарву шарпаємо, панів польських караємо, часом і Москві достається.
– Така робота нічого не варта. Коли навкруг себе крутитимешся, то не далеко зайдеш… Вам би поперед усього розбити одно, а тоді вже обертайся на друге…
– А хто ж би, по-твоєму, мав бути перший? – питає Карпо.
– У давнину нам треба було поперед усього здавити татарщину Й зайняти Крим та там запустити корінь. Воно може б і тепер не було пізно. Та тепер нема вже такого завзяття на татар, бо вони теж охляли… Тепер би прогнати з правого берега Дніпра всю шляхту – панів, щоб знову козацтво розрослось та в пір'я поросло. Та тільки те козацтво має бути без високої панської старшини, без реєстру, щоб усі були вільні та рівні. А впоравшись з Польщею можна б і за Москву взятись… Та до такого діла треба голови розумної та щирого серця…
Довго так балакали. Тепер ще холодно було спати на дворі. Козаки постелили собі в першій печері. Другого дня, тільки на світ благословилося, Карпо з Максимом вже вирушили. Старий покликав Остапа та й каже:
– Нам, синку, незабаром прийдеться розлучитись. Коли прийде сюди Максим з жінкою жити, ти поїдеш з своїм батьком на Січ. Про мене ти будь спокійний. Мої приймаки будуть мене доглядати добре. А тобі в світ треба, розуму вчитися, слави добувати…
– Хіба ж мені, діду, біля тебе недобре? – говорив засмучений Остап. Хай живуть тут і Максим з жінкою, я їм перепиняти не буду.
– Не в тім діло. Тут могло б жити двадцятеро людей, і не були б голодні, та тобі годі тут сидіти. Поїдеш з батьком на Січ, так мусить бути для твоєго добра. Ми більше не побачимось. Згадуй мене в молитві, бо я до тебе щирий був і дуже тебе люблю.
Остап став плакати, обнімаючи діда за шию:
– Дідусю, не проганяй мене від себе.
– Я не проганяю, а так мусить бути. Ти маєш бути козаком, а не свинопасом. Не в лісі тобі вікувати, а серед світу широкого, для України треба щось зробити, бо се святий обов'язок кожного. Я вже не піду, своє відслужив. Тепер саме твоя черга. Так воно, дорога дитино, для України так треба, чуєш? А там, на широкому світі, не дай заманитися спокусам сатани, не зляшись, не змосковсь, не дай панам заманитись на почесті й багатства, а служи вірно своєму народові, тій бідній неньці Україні, розшарпаній на шматки, пам'ятай, що лиш той тобі брат, хто твоєю мовою говорить, однаково з тобою Богові молиться: той тобі брат, хто не пан, чи він польський, чи московський, чи козацький. А коли так житимеш, будеш щасливий, а я з могили буду тебе благословляти. Пам'ятай, Остапе, що коли б ти відступив від сього мого заповіту, то я, хоч тебе люблю, прокляну тебе, як Каїна. Так, моя дитино люба, – ну, обніми мене кріпко й не протився моїй волі, бо така й Божа воля. Мною й так недовго потішився б ти… в мене кожний день дарований… недовго вже того віку – ну, не плач…
Вони обоє заходилися порядкувати першу печеру для прийняття молодих. Остап заспокоївсь і приготовився до свого від'їзду.
Минуло з того часу два тижні. По зимі й сліду не стало. Усе зазеленіло, замаїлось, мов у раю. Старий не знав уже, що робити з радощів. Поцілував усіх та й повів у хату. Молодиця цікаво до всього придивлялася. Вона була сирота, не було їй за ким тужити, жалувати. Старого полюбила вона відразу, їй тут дуже подобалося, тому що тут було захисно. Трохи налякалася, переходячи печерою над потоком, але се скоро минулося. Їй здавалося, що йде до пекла, а вона попала в рай…
VIII
Третього дня після того держав Максим перед печерою пару осідланих коней, а старий Охрім держав в обіймах Остапа й плакав. В його серце кривавицею обливалось, коли прощався з своїм любим хлопцем. Карпо стояв збоку й собі втирав сльози.
– Нічого вічного на світі, – заговорив старий, пускаючи Остапа. Щаслива вам дорога, Боже вас благослови! Пішли.
Старий хрестив їх, поки не сховалися за кущами ліщини. Максим відвів їх аж до печери.
– Прощай, побратиме! Прощай!
Обнялись обоє сердечно. Максим поцілував ще хлопця й вони пішли в печеру.
На дорогу вирядив старий обох, мов на весілля. Подарував багату одежу й зброю. Та Остап такий сумний був, що сі подарунки його не займали.
В тій печері він не був ніколи. Йому аж страшно стало в тій пітьмі брести водою.
Вийшовши на світ Божий, вони посідали на коней і їхали зразу на південь, поки не здибали пригожого місця до переправи. Тут перейшли на другий бік і опинилися в степу. Їхали мовчки. Остап такий був зайнятий недавньою минувшістю, що ні на що не звертав уваги. По дорозі здибали руїну селищ і панських замісів. Карпо пояснював йому, від чого се сталося. Козаки карали панів і руйнували замки. Пани відплачували тим, що палили, руйнували села…
Це вирвало увагу Остапа з задуми.
– А де ж люди поділися, що тут жили? – питає.
– Кого не зарізали, не повісили, то пішов світ за очі.
– І довго таке тривати буде?
– Поки всіх панів не виженемо…
Їхали днями, ночуючи в степу, поки добралися до Дніпра. Остап, побачивши таку велику ріку, не міг досить надивуватися: йому здавалося, що стоїть уже над берегом моря. – Се Дніпро-Славута, – пояснював Карпо, – перехрестись, сину…
Добились нарешті на Січ. Про неї чував Остап багато від діда, й тепер переконався, що воно справді так є, як дід говорив. Знайшов тут і ровесників, з якими скоро заприязнився. Тепер Карпо звернув усю свою увагу на те, щоб Остапа навчити воєнного ремесла. Він вивчив його добре їздити на коні, орудувати шаблею, стріляти, плавати. На сю науку пішло три роки. Остап виріс, мов дуб, був відважний на всяку небезпеку. Його дуже всі полюбили.
За той час виходили ватаги козаків на Україну ляхів карати. Скликали до себе народ, збирали ватаги збройного люду, деколи вертали з великою здобиччю, деколи знову не вертався ніхто. Котрий ватажок вернувся щасливо, його обирали знову. Такий найбільше міг біля себе згуртувати козаків, бо його шанували. До таких належав і Карпо Кожушенко. Йому теж пощастило в кількох таких походах. Через те й його сина Остапа всі любили.
Тому й не диво, що коли тепер Карпо загадав такий похід, пристало до його повних п'ять сотень козаків. Карпо загадав виконати свій замисел і покінчити з паном Овруцьким, про якого пильно розпитував утікачів з Красноставців. Від них довідався, що жоден козацький загін не здужав узяти красноставецького замку.
– А я його таки візьму! – сказав твердо Карпо… – Лагодься, сину, на велике діло.
Остап ходив не раз з козаками в похід на Крим, на панів. Перейняв усі хитрощі козацькі, а панів ненавидів від усього серця. Про своє панське походження забув зовсім. Йому наче снилося, що побував колись у пишному панському замку серед розкошів. Не раз питав про се Карпа, та ніколи не почув іншої відповіді, як хіба: "колись про се дізнаєшся, тепер пам'ятай лиш, що ти козак… хіба цього тобі мало?"
А йому настільки було сього мало, що хотів стати найславнішим козаком на всю Україну, таким, як був Сагайдачний або Хмель. До козацтва приліг цілою душею. В панах бачив страшних ворогів, шейх треба нищити. На Запорожжя приходили втікачі з-під панського ярма. Вони розповідали про те, як народ мучиться, і се ще більше розпалювало його завзяття. Чував він багато й про пана Овруцького й не раз пригадував Карпові, що й цього диявола пора б уже на чергу оставити…
– Прийде й на його свій час, – говорив Карпо. Тому-то Остап дуже зрадів, почувши про похід на красноставецький замок.
– Се в мене останній похід, – говорив Карпо Остапові. – Не в одній був біді, а Господь хоронив мене, щоб я міг ще з паном Овруцьким порахуватися. Таке маю передчуття. Та коли сповню мою присягу, то не жаль мені буде вмирати, ляжу спочивати на землі, де й родився.
– Хіба ж ти, тату, звідти будеш?
– Авжеж. Тому-то в мене з сим собакою не покінчене діло.
– А що він тобі зробив?
– Мого батька й маму звелів киями на смерть забити, а мене втопити, та добрий чоловік сховав мене в пору від панського гніву.
– Ну, коли так, то й мені з ним діло… От гаразд складається! Не близько було з Січі до Красноставців, – та ще ватага
Карлова накладала дороги, обминаючи села, міста та панські замки, щоб прийти непомітно до Красноставців, поки доберуться до лісу, який Карпо знав дуже добре. В сім лісі вони сховались, мов на дні моря. Карпо вишукав якусь неприступну балку й тут ждали слушного часу.
IX
У той час готовились у красноставецькім замку до великого свята.
Пану Овруцькому надокучило самітне життя серед сеї пустині, а при його багацтві не тяжко було знайти дружину хоч би з якого роду.
Пан Овруцький оженився з дочкою магната Потоцького в Бучачі й саме тепер мав вернутися до свого замку з гарною двадцятилітньою жінкою.
Щоб сей поворот випав славно й урочисто, пан Овруцький заповів величавий бенкет і запросив сусідів.
Він не пожалів нічого, щоб бенкет випав на славу його роду. Хотів показати, що він не менший магнат, як і його тесть пан Потоцький.
Виїжджаючи на весілля, приказав службі, щоб усе було приготовлено гаразд, як личить магнатові, щоб не осоромитись перед панами. Гостей запросив багато.
З усіх усюдів з'їздилися пани зі своїми почтами.
Пора здавалася спокійна, про козаків у тих сторонах не було чути.
Цілими днями приїздили до замку панські карети й коляски різного роду й форми, а за ними цілі валки возів, коней, служби й псів та збройного почту двірських козаків. Кожний показував себе важним тим, що виступав з великою дружиною й табором. У тих часах треба було ночувати в степу або в лісі, бо дорога тяглася не раз і тиждень.