Можливо, що побіг з несподіванки такої, або просто від того, що згадалося оте — "не жалєть патронов"... Так, чи инакше. а він біг в гущавину ліса, блукав там аж до самого ранку, а в ранці пробрався до міста і опинився на кватирі Супоні. Супоня лежав у ліжку і стонав. Коли Данило підійшов до нього, то він усміхнувся і сказав:
— Перше бойове хрещення...
Данило нахилився над ним і побачив, що в нього забинтовані груди. Подумав про себе — "значиться, ранений"... і не сказав нічого про Онуфрієнка. Навпаки, старався заспокоїти, що все гаразд і що засідка жандармам не вдалася. Кажучи це Супоні, він сам хотів плакати й товктися головою об стіну, почуваючи безмежну самотність і безнадійність.
На другий день ґазети містили в собі ряд хронікальних заміток про погром бандитів, які непокоїли місто і яких застали в Голосіївському лісі під час "беззаботной забавы"... Читаючи рядочки цеї ціничної брехні, йому було соромно, що читає їх, де кожда буква налилась кровю поневолених. Де який час зовсім не читав ґазет, не дивлячись на всі просьби хорого Супоні і, нарешті, коли таки пореборов свою огиду до них і став переглядати "Місцеву Думку", то його думи стали ще темніщі, а серце забилося ще в більшій трівозі за тих, що терплять і не можуть встати...
Засипаючи, що ночі марив величним всенародним повстанням і снив страшними снами боротьби. В ранці прокидався з важкою головою і, не памятав з того всього нічого. Ходив на завод, як сонний, механічно робив свою роботу, нічого не розуміючи, почуваючи себе лише часткою машини.
І чим далі, тим менше спав Данило. Віддавшись вражінням свавільного панування гнобителів, від чого наморочилася голова і трівожно боліли груди, лежав з розкритими очами і вдивлявся в чуйну пітьму ночі, яка промовляла до нього дивними голосами міського шуму. І ті голоси говорили йому про щось невідоме й обовязкове, від чого він ніколи не зможе втікти. Плутались думки й виникали в уяві якійсь дивні образи, які своїм загадковим змістом непереможно вабили до себе. Знесилений, весь спітнілий, лежав він з широко роскритими очами і чув, як хтось, наче мати рідна, кликав його до себе.
— Данило ! Данильцю, сину мій !...
Часами, серед ночі, він тихо вставав і виходив на двір. Росхріставши на грудях сорочку, відкривав свої молоді й дужі груди і, дивлячись на далекі зорі, несвідомо шептав: — "стріляйте, тільки не в лице!"... — Зупинявся поглядом на Великім возі і сам до себе казав : — "Там Трипілля і мама"... — і перед ним, як з туману, виринала тонка й похила постать матері, худе лице якої було жалісно скривлене, наче тоді, як вона плакала: — "Куди-ж ти йдеш, сину мій?!"...
В часі таких трівог і дум болізних, судилося йому діждатися світлої радости. Як густу й темну хмару звеселяв семибарвна веселка, так звеселила його самотність несподівана звістка від Марусі. Довідалась якось через когось з товаришів і дала знати про себе, що скоро приїде сюди на фельдшерські курси. Цей лист викликав у його серці нестримну радість кохання і де кілько днів він захоплено тішився нею, заки знову не прийшли чорні думи і не викликали давньої трівоги. І знову серед ночі лежав він з широко відкритими очами і жадібно ловив незрозумілі образи і чув отой самий голос, який ранійш кликав його.
— Данило ! Данильцю, сину мій !...
І був момент, коли він викрав у Супоні його револьвера і з надсолодою взяв у зуби коротеньку й холодну люфу, на кінці якої так недоречно стриміла "мушка". Але в той час, коли його рука була вже готова зробити своє діло, в мізкові блиснула думка:
— А як-же Онуфрієнко?... Адже-ж смерть його жадає помсти!...
Вийняв з рота холодну люфу револьвера і відчув у собі щось таке чудне, як тоді, коли промовляв на зборах у Голосіївському лісі.
— Аж, той Голосіївський ліс ! Голосіївський ліс ! — гірко промовив він в голос, ховаючи револьвера в кешеню.
13. НА МИТАРСТВАХ.
Арештували Данила несподівано. Було Шевченківське свято і він, разом з иншими робітниками залишив роботу і пішов до Святої Софії. Однаково, молитися було заборонено і старенький протоврей, який уже 20 літ підряд правив Шевченківську панахиду, зі сльозами на очах сказав, що після пояснення святійшого московського синоду, Шевченко являється єретиком, а тому всякі панахиди по ньому забороняються...
Як громом вразила ця звістка всіх, що зійшлися в цей день помолитися "за душу батька Тараса" і десь в кутку розпачливо забилось чиєсь тяжке ридання. Це ридання болюче відгукнулося в кождому серці й залунало глибоко — зворушуюче і безмежно сумне: "Вічная память !"...
Стали на коліна і схилили голови перед незримим духом Того, хто все своє життя віддав боротьбі за визволення поневолених, як, раптом у церкву вперлися жандарми, дончаки й черкеси і засвистали нагаї...
Навколо церкви стояли відділи кінної поліції, які творили собою замкнуте коло. Зачалась "чистка". Кого били й пропускали, а кого били й затримували, заганяючи в куток церковного двору. Затримали й Данила. Майже до самого вечера тримали їх так, а потім списали всіх і послали до "Лукіянівки", яка його так жахала колись...
Чомусь його посадили окремо від инших, в такій маленькій, із заґратованим вікном, комірчині, яка знаходилась аж на третьому поверсі "лівого політичного крила" і де було так зимно, що хоч собак вяжи. Стали дошукувати — хто він і звідки і знайшли настільки злочинним, що постановили без усякого суда вислати його "административним порядком" в Наримський Край.
Якось приходила в тюрму його мати. Хотіла побачитись з ним. — Не допустили...
На сірій стіні своєї комірки, яка була списана ріжного роду сумними написами й автоґрафами його попередників, він намалював собі на пів року "табельного календаря" і кождого ранку закреслював кождий наступний день і перелічував решту днів, що зоставалося до кінця року. — Для чого робив це? — Напевне для того, щоб хоч чим небудь розважитися...
Просив книжок, але йому давали лише "життя святих", тих самих, про яких він читав ще в дитинстві... Де кілька раз водили його до тюремної церкви, але вікна в ній були так густо заґратовані, що темрява була ще більша, як в "одиночці", а туга від того ще збільшувалася. І так замкувся в себе, викинув "життя", відмовився від церкви і став чекати того дня, коли його виведуть в "общую пересильную" і поведуть етапами.
І от, уже на передодні висилки в Наримський Край, вибухла війна. Було оголошено мобилізацію, а через те саме затримано висилку адміністративних засланців.
Ще через якийсь час, було оголошено амнестію, під яку підійшов і Данило. Опинившись на волі, він думав повернутися назад на завод, але тут вже його не прийняли, яко "заміченого". Нічого не помогли й турботи Супоні, який з усіх сил намагався допомогти товаришеві. Блукаючи по місті і слухаючи безкінечний патріотичний галас міщанських юрб, він не знав кінця свому обуренню і стратив усяке бажання бути тут. Згадав Трипілля і засумував за вільними просторами, які так лагідно пестили колись його душу. Нестримно потягало до ґрунту і вернувся до нього. Прийшов о півночі, як уже всі спали і тихо постукав у маленьке віконце рідної хати.
— Хто там? — почувся знайомий голос матері.
— Я...
— Сину мій ! — скрикнула і, як молода дівчина, кинуласл відчиняти двері.
Відчинила, схопила обома руками за шию.
— Сину мій!.. Ждала так!...
Вибіг і Олекса. Заплакав:
— Братіку милий !
Разом увійшли в хату. Така радість стала. Маленький каганець привітно всміхнувся. Образи зраділи. Взяла Оксана сірнички й лямпадку перед ними засвітила.
— Сьогодня в нас свято велике... — сказала.
До білого дня говорили про те як жилося і як з господарством велося.
— Корова та сама, але стара вже стала... Телиця тільна ходить... Четверо свиней за ті гроші придбала, що ти присилав... Одну продала на дорогу для тебе... сибірську... — плачучи, говорила Оксана.
— Школу торік не скінчив... В учительську семинарію хочу... Готуюся зараз... Спасибі, що не забував нас і допомагав нам... Лекше жилося... — каже Олекса.
— Любі мої! Таж я завжди з вами! — схвильовано говорить Данило.
І тільки тоді, як уже все болюче було сказане, Оксана ненароком промовила :
— А в нас молобизація... Завтра запасні їдуть...
— Так, так! Мобилізація... — сказав і Олекса. — Ти торік мав поправку ?
— Ні! — відповів Данило. — Дали відпустку через необхідність на заводі... Директор клопотався...
— А тепер?
— Якось то буде!... Може й не заберуть... Не хотів-би я йти проти своїх...
— А. так! В Австрії багато наших... Галичани там...
— Не тільки в Австрії і не тільки Галичани, — гірко сказав Данило. — А хиба в Німеччині не такі самі робітники й селяни ?...
— Ой, Боженьку ! — скрикнула Оксана. — Хіба-ж то правда? Вчора батюшка коло волости казали, що вони не православні!...
— Так, мамо! — сказав Данило. — Вони не православні, але вони також люди... Вони також мають своїх дітей, батьків, братів і так само працюють, як і ми... Правда, вони трохи ріжняться від нас тим, що в більшости освічені і не такі темні...
Оксана тільки головою похитала:
— Господь його відає й знав... Хай би, краще, теї війни зовсім не було... Яка кому користь з того?...
— Е, мамо ! Ті, що сидять за нашими плечами, мають її...
— Хто знає, сину?!...
У вікнах вже й добре посірило, як вони нарешті стомилися й полягали спати.
Так, як у неділешній обід, виїздили мобілізовані. Довга валка возів, запряжена худенькими коненятами, ледви сунулася в хмарі рудої порохнечі, а за нею йшли пішком заплакані старці, жінки й діти, виряжаючи на смерть, на згубу, на біду своїх найдорожчих. Серед юрби був Данило. Старі товариші, а в тім і Петро Ґонтаренко тако-ж були мобілізовані. Раділи, що хоч на одну годину побачилися. "Ми їм повоюємо !" — обурено говорив Петро. "Ми їм повоюємо!..." — суворо повторяли инші і даремні були тут плаксиві заклики старого попа бути "настаящими защитниками вҍри, царя и отечества". Всі, як один чоловік, стиснувши зуби, ковтали сльози і душили в собі прокльони, яким ще не настав час вирватися на простір і впасти на голови тих, що творили це всенародне горе... Мовчав і Данило, провожаючи сумним поглядом довгу валку возів, бо знав і передчував початок грізного майбутнього, яке створить справедливий суд і кару гнобителям.
Вертаючи до дому, стрінувся з Марусею, яка вже почула про його приїзд і вийшла на вулицю з надією побачити його.