— Але ж їй уже сподіватися ні на що.
— А до того було на що сподіватися?
— Жінка завжди очікує якогось дива. Вона мала тут рацію.
— Тобто я й справді винуватий?
— Таж звичайно, тату, — сказала дочка. — Це ж ти зробив її нещасною.
Логіка була разюча, тобто вона кінчалася там, як велемудро зазначав мій шеф, де починалася жінка.
— Отже, з цього випливає, — спробував я перевести мову на нормальні рейки, — що чоловіку треба не витримувати порядності, а йти на кожен жіночий поклик, аби не робити тих жінок нещасними?
— Переводиш речі із сфери психології у сфери моралі, — сказала дружина по-науковому. — А вони не завжди ідентичні.
— Тоді скажемо інакше, — мовив я. — Людина може бути доброносна чи лихоносна не обов'язково зі своєї волі, так? Коли лихоносна зі своєї волі, несе моральну відповідальність, а коли лихоносна позасвідомо, мимоволі — її не несе?
— Очевидно, що так, — мовила моя жінка ("Вашу жінку звуть Ніна", — почув я хрипкий голос).
— Тоді чому вона мене звинуватила?
— А я не кажу, що вона має рацію, — мовила дружина. — Ти, відшивши її, вчинив правильно.
— І залишився винуватий?
— Ну ж звичайно ж, тату, — сказала моя дочка. — Який ти занудний. Нещасною вона ж залишилася. І те, що зважилася підійти до тебе, нічим їй не допомогло.
13
Знову перейшов оту сновидну історію через прохід антисвітом, можливо, для того, щоб переконатися: не тільки те, що вчинене, є дійсне, а й иодумане, зображене, нафантазоване, адже тим самим з'являється у світ, хай і в інших формах. Відповідно те, що собі придумала й жінка в блакитному, також річ уявно-явна, і моя дочка мала рацію: я таки винуватий у цій історії, хоч, може, й без вини. Відтак, коли виходити з цієї логіки, то й мої сни (а може, це й не сни, а транси уявлень, сам сон тут як літературний прийом) також дійсні, незважаючи на їхню неприродність, ба, й нереальність. У цьому розрізі вірю в можливість явища реінкар-нації, бо життя — це своєрідне переливання живої енергії в посудини різного розміру та виду. Поясню це простіше: кожен народ, який він є тепер, — результат власного історичного розвитку в часі, в якому себе усвідомлює. Проста істина, а що це значить? А те, що дії цього народу (лихі й добрі) в часі не зникають, вони існують у формі записів, тобто власне історії, але й існують ніби коди в генетичній структурі народу і фактично творять його сучасну ментальність. Цю рацію признає мені й дитина, і це, можливо, тому, що подібні процеси відбуваються на основі не тільки великої спільності, а й малої (рід, наприклад, який має прокляття, продовжене в часі, чи здобуває так само продовжений у поколіннях успіх), а коли так, то подібні речі можливі й на рівні індивідуальності, отже, й вона така, яка формується сукупністю дій, енергетичних впливів не тільки теперішніх, собою чинених, а й дій предків, прямих чи непрямих. Ось чому я повірив у цю історію, яка прийшла до мене у видженнях, бо чомусь вона до мене таки прийшла...
Додивився її цієї ночі. Знову йшов із наплечником, повним бляшанок із різною консервою (коли йшлося про романтичні часи — виразний анахронізм), борошна, крупів, — знову-таки в сучасних упаковках, долаючи не тільки сніг, а й час. Мені била в вічі хурделиця, але вперто долав крутизни й бездоріжжя. Зрештою, побачив хату в горах, що куріла димком із комина, вітер сердито хапав його і рвав, як тонку тканину, розкидаючи навсібіч. Незважаючи на холод, піт тік мені тілом, застигаючи і не так розпалюючи, як холодячи його. І мені чомусь здавалося, що коли застану в ліжку жінки, яку тут тримаю, ще одного чоловіка, то доведеться вбити не тільки його, а й обох. Після того ця історія має закінчитися, відтак логіка абсурду переросте у формальну, я нарешті таки зможу вирватись із пут відповідальності за дії, яких не чинив, та й залежності від власного генетичного коду.
Але тут мене чекала перша несподіванка. Пес, який загавкав, був не мій, навіть іншої породи — таких у наші часи тримають у домах; наскільки знаюся, це був дог, і обгавкував він мене як прийш-ляка, не господаря. На ґанок вийшла Вікторія в лижних штанях, грубому светрі і з розсипаним, коротко стриженим волоссям.
— Оце сюрприз! — вигукнула вона. — Вадим Семенович? Все-таки вирішили прийняти моє запрошення. — Петре! Петре!
— закричала вона в дім. — До нас гість!
На порога вийшов угодований сивоголовий чоловік із тією ситою застиглістю на обличчі, яка завжди визначає чиновників високого рангу. Тільки тепер побачив: у повітці, де колись був зачинений мій пес, блищить лаком розкішний "Мерседес".
— Просимо, просимо! — з фальшивою гостинністю загукав чоловік. — Друзі моєї жінки — мої друзі!
— Але ж, Петре, — строго сказала Вікторія. — Це не мій друг, а науковий опонент, Вадим Семенович Самосадський, доцент Київського університету, тепер треба казати: імені Шевченка, бо в Києві розвелося університетів, як бездомних собак.
— Чудово сказано, — заіржав чоловік, їхній пес при цьому сторожко обнюхував мене. — То скільки разів він уже опонував тобі при захисті дисертації? — Чиновник не зовсім інтелігентно зареготав.
— Посоромився 6, Петре! — почервоніла Вікторія. — У нас серйозні ділові стосунки,
— На яких колись я вас і перехоплю. — Чиновник знову заіржав.
— Не зважайте, Вад йме Семеновичу, він удає із себе ревнивця,
— сказала Вікторія. — Насправді йому на мене начхати. Хочете, перевіримо?
— Як так, перевіримо? — здивовано спитав я.
— Ну, наприклад, можемо зайнятися любов'ю у нього на очах,
— сказала Вікторія. — Б'юся в заклад, він того й не помітить.
— А коли помітить? — спитав я.
— Не викличе ж вас на дуель? — відказала Вікторія. — Не ті вже часи. Найгірше, що міг би вчинити: викинути вас з роботи через свого приятеля Івана Пилиповича.
— А ви й справді коханка Івана Пилиповича? — спитав я.
— Отого старого козла? — засміялася вона. — Ну, я ще так низько не опускалася. То хочете перевірити реакцію мого супряжника?
— А коли нас заб'є? — спитав я.
— О, ні! Йому кар'єра дорожча, ніж я, і не такий дурний, щоб ризикувати. Чи й ви також?
— Що? — спитав я.
— Чи й ви також із тих, що не бажають ризикувати?
— Так, — сказав я. — Безглуздо ризикувати можуть тільки жінки.
— Сумнівна логіка, — сказала Вікторія.
— А, як на мене, твій друг — справжній мужчина, Віко,— сказав чиновник. — Він мені подобається. Ходім, друже, вип'ємо, і хай летять під три чорти всі баби! Бо саме вони заколотники спокою, і псувати їм комусь життя — спорт!
Обійняв мене за плечі й повів у дім, який належав мені, бо саме тут (напевне це знав) тримав колись цілу зиму коханку, носячи їй харчі, саме тут палко любився з нею, а потім застав біля неї любаса. Он він стоїть у глибині снігів — чорна тінь у сюртуку, манішці, штиблетах, циліндрі, "Що ж було потім, що було потім?" — натужно думав я. І тільки коли випив чарку "Наполеона", переді мною прочинилася заслона. Так, я тоді вибив жінку бичем голу на снігу, а тоді й покинув, пішовши звідси геть. Але не міг не прийти сюди ще раз. І я прийшов, але жінки, тобто коханки своєї, вже не застав: ні її, ані пса, хоч пес був мій, а не її, хата була розчинена й охолоджена. Я розпалив піч і пив на самоті горілку. І дико сумував за тією жінкою. Відтак рушив шукати її, щоб спокутувати вину, але не міг знайти її й сліду. Але знайти її не міг, через що проходив у часі через сина свого, внука, правнука, праправнука й нарешті опинивсь у часі теперішньому. І безнастанно шукав її в усіх жінках, які траплялися на шляху особам мого кореня, але знайти не міг. То були жінки кращі й гірші, але не вона. І це тривало доти, доки не зустрів Вікторії. Але тут зігрався ще один абсурд: обличчям — це була вона, але суттю, нутром, єством — не вона. Тобто душа тієї жінки, коли вірити в реінкарнацію, поселилася зовсім не в тотожному тілі, а саме тіло я шукав, не душу. Відтак внутрішньо Вікторія була мені цілком чужа, і я це збагнув тільки зараз, коли пив з її чоловіком "Наполеон". Саме тому в житті справжньому, не у видженнях, я ніколи їй не потелефоную, а вона ніколи не запросить мене в гори, де справді має хату. І то з тієї причини, що хата не та, яка колись належала мені. Відповідно, й сцена, яку описав вище, ніколи не вийде за межі фантазії чи фільму, що його знімає в тих горах отой знайомий мені кінорежисер. Але вона, сцена та, вже існує, бо те, що ми згадуємо, і те, що вигадуємо, як і те, що думаємо, має вимір один і той самий. Отож, випиваючи другу чарку неіснуючого "Наполеона", я спогадав, що хоч і далі переходитиму з тіла в тіло особистостей мого кореня і хоча безнастанно шукатиму свою жінку в часі, ніколи її не знайду.
І тут мене раптом осяяло, ніби блискавка спалахнула серед неба. Господи, як я до того не додумався раніше?
Скочив і забігав по хаті. Хаті в горах, порожній і вихололій, в якій хоча горів у коминку вогонь, але зовсім не гасив холоду. Надсадно вила за вікнами заметіль, і мені в голову почали вкладатися думка по думці.
Отож що відбувається? Завершення руху якогось великого, прокресленого в часі кола. Потужна сила, не визначатимемо, лиха чи висока, послала мені видимість того, що я шукав (Вікторія), але не тільки, бо послано мені й інше: реальне його втілення (жінка в блакитному на сніговому тлі). Отже, Вікторія тільки зовнішньо нагадує мені жінку, яку безнастанно розшукую у всечассі, і я не врахував, що за стільки років вона цілком могла змінити свою подобу. І вона її змінила. Подібність же Вікторії до тієї, з романтичної доби, навіть повторення ситуації із хатами в горах — це ж надання мені нової можливості згадати про свою давню, у предках закріплену вину. А може, це нове для мене випробування, поштовх до чинення нового зла? Жінка ж у блакитному — це, може бути, саме та, яку шукаю, бо саме вона рушила на розшуки мене, відтак, не відштовхнувши її, міг би від того давнього зла й вини своєї звільнитися. Ось чому я вийняв з кишені Вікторіїного телефона і старанно його пошматував — таки ніколи їй не потелефоную. З другого боку, усвідомлював, що повівся із жінкою в блакитному, як це сказала й моя дружина, правильно, адже те, що ми зустрілися в часі, знаменує не нову можливість нашого поєднання чи примирення, а тільки кінець нашої історії.
Коло докручувалося, і переді мною знову замаячила постать убитого колись мною любовного суперника — стояла в снігу на скелі в чорному циліндрі, і вітер розвіював його накидку-плаща.