Але Краньцовський не хотів ні на що дозволити перед тим, заки Славко не вип'є з ним на "ти". Налляв дві чарки коньяку та й наказав, щоби всі інші співали "многая літа", а вони оба будуть пити.
Ще не зачався спів, як у дверях появилася Краньцовська. Краньцовський витріщив на неї здивовані очі, а коли допевнився, що це дійсно вона, вихопився на лавку так справно, мов кіт, і крізь відчинене вікно вискочив надвір. Славко був вільний.
Коли сідали обоє до повозки, запиталася Краньцовська:
— Чи я вас визволила з неволі, чи, може, лиш попсувала милу забаву?
Славко впевняв, що вона визволила його з неволі. Та й з'явилася в сам раз, бо інакше мусив би ще пити. Мав би тепер біль голови.
— Ой! Що ж би мені тоді ваша мамця сказала, якби довідалась, що через мене болить головка її пестія?
Подивилася Славкові миленько в очі, потім спустила їх і почервонілася. Її личка горіли тим пристрасним жіночим жаром, що як приложити до них долоню, то не можна довго вдержати: личко пече вогнем.
До середини міста ще було чверть години їзди. Краньцовська розпитувала тим часом про свого чоловіка. Але Славко був дуже невмовний: його розбирала похіть і він сумував. Вона ж роздумувала над тим, що бачила в корчмі, витягала з того заключення й поділялася ними зо Славком. Найдужче лютив її Йван-скрипник. Адже вона завсіди в того чоловіка викуплялася. Платила йому за те, аби дав їй знати, коли її чоловік має намір іти "на вандер". А Йван знав це добре, бо її чоловік завсіди замовляв йому заздалегідь, де має ждати на нього зі скрипкою. Такий мужик невдячний! Бо Йван, хоч брав від неї заплату, то не тільки не повідомляв її, але надто ще скривав у себе в хаті перед нею її чоловіка. Та, зрештою, вона не дивується. Іван, видко, волить забаву з її чоловіком, як її гроші. Потім пригадала собі, як смішно виглядав її чоловік у тім пом'ятім англезі, без одної поли, та в тій військовій чи арештантській шапці. Сміялася з того щиро, очі заходили сльозою. Та й подумати тільки, на кого він її міняє! Такі дві погані, брудні баби! Вона це знає вже віддавна. Та ще й поготів! Вона собі з цього нічого не робить. Вона зовсім не заздрісна; менше клопоту.
— Та що ж бо ви все мовчите? — нахилила трохи до нього голову й злегенька діткнула його боку своїм ліктем. Потім говорила тихше, буцім передаючи йому якусь тайну. — Адже такого молодого хлопця повинні зацікавити хоч такі заборонені романси.
Славко замість відповіді знов поправляв крават і з поспіхом натирав ніс платинкою аж до болю.
— Та-бо я бачу, що ви чогось сумні, — говорила Краньцовська далі. — Може, тому, що не вдалася вам ваша місія? Не гризіться. Я була майже певна, що так станеться. Пробувала-м іще послідній раз. Тепер маю чисту совість. Нехай його тепер усі чорти пірвуть! Навіть у той бік не подивлюся.
Славко заєдно сумував.
— Може, вам жаль, що я стратила гроші? Не журіться: я вже їх віджалувала. Зрештою, я вже привикла до цього. Він стратив уже тілько, що за те купив би Вороничі.
Тепер Славко переміг у собі "добрий тон", сховав платнику й обізвався:
— А я чув, що Вороничі перейдуть на власність вашого чоловіка.
Цей сам Славко, що так боявся за "добрий тон", тепер не завагався натякнути на нешлюбне походження її чоловіка, хоч повинен був догадатися, що це знаття для нього зовсім не потрібне, а для неї немиле.
Вона засоромилась. Люди соромляться таємницями своїх обставин, чи вони злі, чи лиш байдужі, тільки через те, що це таємниця. Славкові ж сказала, що нехай не вірить ні в які сплетні. Вони мають лиш двісті моргів у Вороничах. Вона сама купила той грунт за своє віно. По цім замовкла й не обзивалась уже. Та він зовсім не порозумів, яка причина її мовчанки.
У місті попросила його, щоби на п'яту годину був коло повозки. Вона також стане точно на місці. До того часу має полагодити одну орудку.
— За той час бавтеся добре та й не вганяйте дуже за дівчатами, — сказала й погрозила йому пальцем. Радо простила йому те немиле слово, що вирвалося йому перше мимохіть.
Він іще поглядав за нею вслід і завидував у душі Краньцовському, що може обнімати таку любу особу. "Інший, бувши мною, хто знає, чи не здобув би собі її любов, але я, безіспитенко, найгірший понад усіх..." Ідучи від повозки до ринку, роздумував далі над тим самим. Коби хоч Пазю вдалось йому з'єднати. При ній би мріяв, що обнімає Краньцовську. Постановив собі здобути Пазю доконче. Ще таки сьогодні. Примусить себе зважитися. Адже не виб'є його.
З такими думками зайшов до цукерні. Це був одинокий льокаль, де він важився заходити. Тут заходив також його батько. Тут сходилися його знакомі академіки.
Перед дверми цукерні ще пощупався за кишеню, чи є гроші. Є! Гроші старав із двох джерел. Мати йому давала, та й брав тихцем від батька. Панотець носив гроші по кишенях без мошонки. А також держав у засуві від свого бюрка. Дуже часто забував засуву замкнути. Тоді Славко витягав кілька корон. Витягав також з кишенів, як батько спав, а він припадково ні. Панотець не знав ніколи ліку своїм грошам. Лиш часом, як тих грошей по кишенях було замало, а Славко ще попри те вхопив, то панотець довго шпортав по камізолі, по штанях, щось собі нагадував, а накінці давав спокій. Та Славко не потребував багато грошей. Тютюн купувала йому мати, він сам лиш докуповував ту надвишку, що більше курив, аніж перед тим. На тайні потреби, що про них мати не знала, вистачало йому аж надто тих кілька корон, забраних батькові. Зрештою, старався ті потреби заспокоювати якнайдешевшим коштом.
У цукерні пив каву й переглядав німецькі ілюстровані газети. Через якийсь час був сам. Аж надійшов його товариш, адвокатський кандидат, доктор прав, Фалькенбаум. Був це ще молодий жид, рік молодший від Славка, а вже зовсім лисий. Та лисина якось дивно відбивала від його молодого лиця. Мав таку звичку чи слабість, що плював, як говорив. Коли йому товариші за це дорікали, то він казав, що це з нервовості. Опріч того, недочував, а був цікавий усе довідатися. Через те тулився заєдно до бесідника, прикладав долоню до вуха й наслухав. Говорив зовсім добре по-українськи, лиш харчав. "Симпатизував" з русинами. Зрештою, це йому було навіть конечне, з огляду на його завід адвокатський, бо клієнти-мужики ставали чим рік свідоміші національно. З другого боку, це йому зовсім не заважало бути членом польського "Сокола". Русинам говорив, що мусить належати, бо як ні, то би його в суді з'їли. Славко його ненавидів через те, що Фалькенбаум не знав іншої розмови, лиш про правничі справи і все допитувався Славка про його іспити. Та сьогодні зачав Фалькенбаум розмову про що інше.
— Ти в місті? Та в тебе закладають нині читальню.
— Хто закладає?
— Що? — Фалькенбаум приклав долоню до вуха й підставив його під сам рот Славкові.
— Хто, кажу, закладає?
— Ти не знаєш?
— Не знаю!
— Що?
Та сама історія з долонею й вухом.
Я тебе питаюся, хто закладає?
Ти не знаєш? Мовчанка.
— Той правник, що в Опеньківцях у дворі на лекції. Ти не знаєш?
— Ні!
— Що?
— Платити!
— Що ти кажеш?
— Іду вже!
— Їдеш до читальні?
Славко заплатив і попрощався з Фалькенбаумом. П'ята година доходила, Славко ставився при повозці. Краньцовської ще не було. Його брала розпука. В Вороничах закладають читальню, а він сидить на місці й нічого навіть про те не знає. Та це ще менше з тим, але-бо він навіть не знає, чи в Вороничах є з ким закласти читальню? Не знає зовсім людей. Адже Вороничі — це найгірше село в цілім повіті. Признатися мужикові до того, що він з Воронич, то так само, як би признався, що він злодій. Не раз на торзі по купні, коли контрагенти питаються один одного, відки вони, то ще жоден вороницький не приповівся, що він з Воронич. Казав, що з Опеньківець, а опеньківському називав якесь інше сусіднє село своїм рідним. І нараз у тих Вороничах читальня. Та ще закладає її правник, що сидить у дворі на лекції. Він знає його: це Семен Потурайчин, молодший від нього щось п'ять літ, уже має перший іспит. Звичайна гризота про свій стан обхопила йому серце залізними кліщами. Якби мав так відвагу, пішов би геть на край світу. Спустив голову вдолину і роздумував, який він ні до чого не придатний на світі.
— Чи вільно мені перервати вам солодкі мрії про перебуту забаву?
Славко жахнувся. Це була Краньцовська. Говорила далі:
— Ви молодий чоловік, у силі віку, світ перед вами вторений, і ви заєдно чогось журитесь! А дивіть: я вже майже стара жінка, маю далеко більші гризоти, а якось витримую. Подумайте собі, пане Славку, що той драб мені казав. Я його стріла там, у тій тісній вулиці біля староства. Ішов такий красний, як там був на "вигоді". А надто ще мав лице подряпане. Або десь падав, або пияки били. І подумайте собі: той драбуга грозив мені кулаками! Казав, що я його компрометую перед людьми. Я його компрометую? Чи чули ви таке?
Досада додавала їй краси. Почування жалю, гризоти й розпуки перекинулося нараз у Славковій душі в почування любові. Десь ті почування мусять близько біля себе в мозку пробувати, бо Славка так само тиснуло круг серця, як і дотепер. Тілько в тім болю намість жалю почув любов до цеї жінки, що з досади дрижали їй ті малесенькі губки.
Вертаючи, намагався Славко якнайчемніше її слухати. Скрутив у її бік шию й водив очима за її рухами. Це йому не вдавалося, бо вона непосидюща, мов шершень, вертілася на всі боки. Розмова зо Славком додавала їй тепер життя й веселості. А він крутив за нею головою, аж шия боліла, та примусово всміхався. Думав, що в цей спосіб показує для неї свою чемність, їй і через думку не переходило, що він так мучиться незвичайним сидінням.
Розповідала ще далі про свою незавидну долю. Ось тепер довідалася від Мошка, купця, що збіжжя в них купує, які сплетні пускає про неї її ж чоловік. Розпускає поміж люди вісті, що він напивається з її причин, бо вона буцім його зраджує. Вона це чула вже давно, навіть раз узяла його на сповідь за таку обмову, як вернув із "вандеру". Та він зразу проклинався, що це неправда, а потім просив її, щоби не брала собі до серця такі речі. Адже він верзе в непритомнім стані не одно таке, що й сам потім не тямить. Та їй це байдуже. Ніхто не повірить, що вона з ким іншим собі заходить. Прецінь кождий знає, що вона з ніким не жиє.