Без салати й без ніякої приправи навіть…
А всюди блестіли золотом нашивані фраки, однострої та пишні одяги жіноцтва. Найбільший гурток зібрався біля місця, яке заняв монсіньоре Піпереллі, ватиканський висланник, присадкуватий з чималеньким животиком дідуган, з лисою, прикритою дискретно фіолєтною шапочкою головою, що сповняв ролю "doyen" київського дипльоматичного корпуса. Йшла розмова, ота хитра мов гра в піжмурки, "дипломатична" розмова на злободневні теми, дехто від часу до часу задирав голову до гори й приложивши до очей біноклі вдивлявся в далечінь – мовляв "чи не видно їх вже", пані із дипльоматичного світа перекидалися новинками, сплетнями, тощо, аж гамір нісся довкола.
Недалеко від дипльоматів заняв свої місця "учений світ". Тут була також своєрідна виставка та дещо іншого рода як ота "дипльоматична". Зібралися тут учені члени академій та всяких наукових товариств, типи добре відомі читачам сатиричних журналів, від худощавого професора "судака" до товстелезного вченого, що вік свій цілий просидів над мікроскопом розглядаючи кормовий провід у паразитів, що загніздилися в околиці відворотної сторони медалі курячої блохи…
Тут головною осею, довкола якої обертався "учений світ" був президент київської академії, загально звісний математик Карачевський. Високий, поставний, з довгими сивими вусами, з привабливою усмішкою на приязному лиці, витався щиро із усіми, відновляв давні знайомства, знайомився з чужими представниками науки – словом поводився як господар, що витає своїх гостей. Йому то та ще двом членам наукового світа припала честь привитати офіціяльною промовою сміливих поворотців з Марса. Серед оживлених розмов, в яких зявлялися щораз то цікавіші проблеми, складалися пляни будучих наукових конгресів то намічалися конспекти нових научних дослідів, минав час.
Найбільш спокою та поваги заховала трибуна преси. Тут кожний кореспондент старався якомога більше зібрати помічень та вражінь, щоби їх якнай скорше передати своїй Газеті. "Рядкове" підганяло їхню ревність та заострювало обсерваційний змисл, ну й своєрідне суперництво відгравало тут чималу ролю. Це був свого рода турнір, де особиста проворність, мистецький хист та буйна уява виходили на змагання. Ледви один другий перекинулися часом яким словом, кожний був занятий собою, своєю писальною машинкою.
Артименко, випустивши ще пів до п'ятнадцятої своє останнє надзвичайне видання "Вістей", в якому описував всі приготовання й вигляд города, та подав як останню вістку звідомлення із обсерваторії в Святошині, що "Queen of Virginia" десь біля 23-ої години ночі пройде в стратосферу землі, зявився у кіоску "Вістей" із двома помічниками та д-ром Ігорем Харитоненком й зараз узявся за роботу. Бо перед північю мало зявитися чергове число "Вістей", в якому треба було вмістити все те, що тут за той час діялося на летунському майдані. Підручний апарат, що системою коротких филь вможливлював йому безпосередну передачу матеріялу до кімнат складачів на Володимирській, давав змогу появи газети майже рівночасно із описуваними в ній подіями. Від часу до часу мандрувала тією дорогою цікава знимка, то кінські зуби австралійського посла, то цапина борідка маркіза де Перейри, то знов пристрасно розсміяні очі донни Інез, кароокої доні перувіянських верховин. Хвилями піднімалися його очі й блукали по трибуні преси, спиняючись то на тому то на іншому товаришеві по фаху. І тоді з'являлася на його устах усмішка вдоволення, самопевности й якоїсь немов дитячої радости.
– Так, так, думалось йому – куди їм до "Вістей"!
А на Гетьманській трибуні було ще майже порожно. Тут й там виринула яка постать в однострою, на хвильку замаячіла струнка стать міністра військових справ генерала Олізара, часом проминув котрий із впорядчиків з витального комітету з блакитною стрічкою на рамени заглядаючи чи все в порядку – зрештою незаняті ще місця ждали на своїх гостей.
Десь біля шістнадцятої години з'явилися дві оркестри, київського гвардійського піхотного полку, що уставились по обох боках трибуни, вслід за ними прибула почетна чета з особистої охорони пана гетьмана з гетьманським прапором, який під звуки музики й із звичайним в таких випадках церемоніялом піднесено над гетьманською трибуною. Чета під проводом молодого старшини виряжена в святочні блискучі однострої уставилась на призначеному для себе місці, дожидаючи прибуття пана гетьмана. Коротке "спочинь" заколихало її ряди, сковуючи їх у гармонійну цілість дожидання.
Гамірно ставало на летунському майдані. Розмови, оклики, шум, що нісся від трибуни та довгого ряду повозок, що прибували з щораз то новими гістьми й від'їздили порожні, зливався в якийсь дивний гамір й гудіння, подібне до того, що уноситься над пасікою в горячий, літний день. Тисячі очей піднімалися що хвилини вгору і вдивлялися напружено в блакитний простір, стараючись віднайти в ньому те, чого всі так нетерпеливо дожидали.
А день був гарний, ясний, горячий, як серед жнив, хоч це щойно кінець травня. Чим дальше йшло до вечора тим більше линув від піль той легіт весняний, в якому і запах трав і квіток розцвилих і той своєрідний запах чорнозему, зливалися в одну воню, так добре знану синам степового народа. Ринув з українських піль той легіт, що в йому одвічна тайна молодости скривається, той легіт, що із душ людських пил буденщини стрясає і мовою мрій недомріяних, снів позабутих до душ тих говорить, на летунський майдан і змагався із тим, що йшов від трибун, змагався й перемагав його. І поринав він у душі того людського моря, що хвилювало на трибунах й нагадував Київцям, що крім їхніх камянистих й асфальтових вулиць, величніх будинків й обелісків, що сковують їх й втискають в рямки буденщини, є ще широкий степ, зелений та квітчастий, від якого вони – діти того степу відбилися, ох як відбилися далеко…
Камяне місто й зелений степ!..
Аж нараз здійнявся живіший гомін понад трибунами, море голов повернулося у той бік, де був вхід на летунський майдан. Всі дивилися туди, кудою крізь широкі ворота заїздили повозки, на хвилях уст неслися слова:
– Ось вже й пан гетьман їде!
А там від гетманського терему, крізь обставлені густою юрбою видців вулиці, протискався ряд повозок, везучих пана гетьмана і його почот. Перед повозками на білих конях сердюки.
В блакитних, нашиваних золотом жупанах, в шапках смушевих, островерхих – мов живі тіні забутих предків, їхали вони.
Гетьманська гвардія. Осаул Дашанич провадив їх. Рівним гомоном відбивався стукіт кінських копит о камянисті вулиці, рівними рухами стрясалися стрункі постаті на мережаних сідлах.
Грімке "слава" зривалося що хвилини з обох сторін вулиці, падало перед кінські копита й колеса повозок то відбившись о камяні заборола домів злітало над юрбою й губилося у городському гаморі.
А в третій, з ряду повозці їхав пан гетьман. Молоденький, стрункий юнак з блакитними очима. На ньому стрій святочний і шапка з перами. Блакитний жупан з вильотами, шовковий пояс і кирея підбивана білками. Так його предки вбиралися перед сотками літ, коли: перед радою ставали – або в похід вибиралися.
Всміхався й прикладаючи руку до шапки дякував за привитання. Котилися з легким шумом колеса автомобільних повозок, повільно сунувся камянистими вулицями гетьманський почот. Де дальше ставало важко проїхати крізь залиті цікавими вулиці. Городська варта здалека заздрівши гербові повозки зникала в бічних вуличках. Такий буа приказ. Тільки на перехрестях, на білих острівчиках стояли вартові, що білими палочками кермували вуличним рухом.
Он там на розі крутянського майдану з посеред громадки цікавих вибігла якась жінка з маленьким хлопчиком на руках й підносючи його високо кликнула:
– Глянь дитинко, це наш пан гетьман їде – цей в блакитному вбранні, бачиш?
І було в тому виклику "наш" стільки прихильности й любови, стільки стихійного захоплений, що дійсно відчувалося, що той юнак в блакитному жупані є рідний тим тисячам безіменних громадян, що залягли київські вулиці, щоб привитати "свого" гетьмана. Любили його Київці.
Може за те, що вбачали в ньому доброго господаря своєї землі, якого доля поставила на сторожі того, що створила збірна воля цілого народа. А може була це ота несвідома любов, що з покоління в покоління переходить, що казала ставитись до нього, як до сина його великого батька…
Виріс між ними, кість від їх кости, кров від їх крови!…
І не було лукавої зависти в їхніх поглядах, коли їх очі спинялися на довгому рядові гетьманських повозок, що котилися київськими вулицями й ховалися за закрутом, що звертав на шоссе до летунського майдану.
А там по трибунах вже облетіла вістка "пан гетьман їде". Грімке "слава" витало сердюків й повозки, що почали під'їздити до гетьманської трибуни. Короткі слова команди стрепенули й вистроїли на "струнко" почотну чету й ряди ґазометчиків і кожний однострій, що находився в тій хвилині на летунському майдані. Обі оркестри заграли гимн.
Піднялись дипльомати та учені на своїх місцях, підбіг генерал Олізар до повозки й панове з привитального комітету. За паном гетьманом виходив з повозок його почет. Військові достойники, міністри, високі урядовці й старенький патріярх України кардинал Милорадович.
Привитання, стиск рук, цокання закаблуків, уривана розмова і знов гамір, шум і легіт вечірній Заповнилася гетьманська трибуна. Гурток чужоземних дипльоматів покинув свої місця й перейшов до гетьманської трибуни. Самі із себе творилися гуртки й заводилася розмова, така буденна, невимушена, далека від тієї солодкаво-здержливої мови, якою так по мистецьки вміють закривати свої почування дипльомати.
Перед трибуною вчених проходжувався старий Карачевський в товаристві двох чужоземних, як видно було, представників науки. Один з них ліворуч, худий як щогла на байдаку, з цапиною борідкою й пенсне на карлючковатому носі, яке поправляв що хвилини нервозним рухом руки бо злітало й не хотіло держатися, другий повновидий, типу ковбасників з галицького базару обтирав піт з лисини, що займала цілу ширину його могутнього лоба. Карачевський щось поясняв їм, що хвилини спинявся, розмахував руками, то піднімав вказуючий палець у гору, складаючи при тому свої губи, так, як це роблять вуличники, коли збираються свисати.