Дуже прозоро натякав, що йому буде дане право першого підйому. А хіба ж можна пускати його за пульт? Хіба ж пан президент не знає, яка у нього чорна душа?..
Справді, хіба ж президент не знає цього Штосгауера?
Африканська історія раптово спливає перед очима дідугана. Він бачить тривожне обличчя Доуелла. Густав заарештований, має бути суд… Двоє його поплічників, Штосгауер і Зееле, втекли з тюрми, ще більше погіршивши цим становище молодого Кірхенбома. Штосгауер вчинив найтяжчі злочини: він переховував "диявольську машинку", закуповував зброю, підпалював, стріляв… Подестра називає Штосгауера "фанатичним злочинцем" і вимагає його затримання. Якщо Штосгауера не буде видано, заявив Подестра, вся відповідальність впаде на Густава Кірхенбома…
Звичайно, знайти льотчика не вдалося. Не дурний він був добровільно лізти в петлю, захищаючи свого молодого шефа. Тільки чудом Доуелл умовив старого Подестру припинити слідство й випустити Густава. "Чудом", яке коштувало старому президентові триста тисяч марок! І ось цей пройдисвіт знову прибився до їхнього берега. Виходить, Густав усе простив йому, тягне з ним давню дружбу. Ну що ж, він, президент Вальтер Кірхенбом, має довшу пам'ять і не збирається потурати негідникам…
— Дозвольте нам іти, пане президент? — обірвав його думки Зіберт, який давно помітив, що дідуган майже не слухає їх, а ніби марить у напівсні.
— Так… вибачте!.. — похопився Кірхенбом. — Щиро вдячний за розмову. І вам вдячний, юначе… Дуже добре, що ви вболіваєте за корабль. Обіцяю вжити заходів. Можете йти на завод, панове!
Це було вчора. А сьогодні рудий Блютнагель, двадцятидвохрічний Блютнагель, примостився скромненько біля письмового столу в міському комітеті АДМ, перебирає якісь папери, якісь теки, згадує завод і страшенно нудьгує. Хіба це робота для нього, непосидючого, нестримного Ганса Блютнагеля? Вишукуй імена, переписуй прізвища… Добре, що хоч думкою можна розважитись. Думка не знає ні кімнат, ні течок, ні суворого майстра Зіберта, який зараз сидить у своєму прокуреному кабінеті і вдає з себе дуже заклопотану людину.
Ще б пак! Голова всіх Друзів миру міста! І не тільки голова… Ганс довідався з надійних джерел, що майстер Зібрет, оцей здоровань із задумливим великим обличчям, і інженер Крейський були колись членами місцевої організації комуністів. Може, й зараз, після заборони компартії, вони підтримують між собою таємні партійні зв'язки? За Крейським стежить поліція. Ганс знає це напевно, і начальство теж не полюбляє Зіберта. Зате головний конструктор Ріхтер їхній друг.
— Гансе! — гукає з свого кабінету Зіберт.
— Слухаю, пане майстер! — дзвінко озивається Блютнагель.
— Скільки разів казав я тобі, що в комітеті не існує ніяких майстрів! — Це не завод. Після третьої години, коли почнеться наша зміна, можеш називати мене як хочеш.
— Щиро перепрошуюсь, колего Зіберт.
— Ось так краще, — відгукується Зіберт. — Пошукай-но мені папку професора Хегерта.
Руки Блютнагеля блискавично одшукують потрібну папку.
— Єсть!
— Читай.
— Професор Карл-Марія Хегерт, рік народження — 1915, воював на Західному фронті, три роки був у американському полоні, за фахом фізик. Прилучився до організації Друзів миру в травні минулого року.
— Не годиться. Малий стаж. Поглянь-но Стефана Броневського. Того, що виступав на процесі "двадцяти трьох". Скільки років в організації?
— Два.
— Прекрасно! Запропонуємо його делегатом до канцлера. — Голос Зіберта стає тихішим, загадковішим. Чути, як він відсовує стілець, встає, і ось вже його велика, масивна постать з'являється в дверях. — Ми повинні, хлопчику, зв'язатися з нашими друзями в столиці. АСБР розперезалася вкрай, і, якщо й далі так буде, неонацісти скоро влаштують у місті новий путч.
Він дуже втомлений, цей літній досвідчений чоловік. Блютнагель, сирота з католицького приюту, любить Зіберта синівською любов'ю. І страшенно переживає, коли майстер Зіберт, забуваючи про здоров'я та сім'ю, день і ніч товчеться в комітеті. Приходить сюди після роботи… а гасить світло під ранок.
— Пане Зіберт, — каже Ганс, долаючи в собі ніяковість, — чи може син або донька піти проти рідного батька?
Зіберт наморщив чоло.
— Може. — В його голосі забриніла легка туга. — Коли я був на Східному фронті, у нас арештували одного офіцера. Переказували, що він замішаний у липневому путчі проти фюрера. Добрий був офіцер, порядний і душевний. Ми вже домовилися з ним перейти до росіян, весь взвод був готовий… Ждали тільки ночі. Але підвечір приїхали з польової жандармерії і взяли його.
— Куди взяли? — застиг Блютнагель.
— Куди забирала жандармерія? — гірко посміхнувся Зіберт. — На розправу. Через десять днів нам зачитали наказ по дивізії, в якому говорилося, що обер-лейтенант Краузе розстріляний за зраду вітчизни й фюрера. А його батечко… — Зіберт сумовито посміхнувся, — його милий татусь був на той час прокурором Берлінського округу. Злякавшись за свою шкуру, він написав особистого листа фюреру, в якому відрікся сина. І це за півроку до капітуляції Німеччини.
— Падлюка! — простогнав Ганс, запустив руку в руду чуприну і безтямно скуйовдив її.
— Ця падлюка й сьогодні судить людей і "захищає" нашу конституцію.
Блютнагель повільно підвівся з-за столу, спазма здушила йому горло. Стояв перед Зібертом виструнчений, напружений, зовсім не схожий на того "рудого хлопчика", з якого так мило потішалися друзі.
Підняв голову, вогнисту, пекучу, юнацьку голову, блиснув очима просто в лице своєму старшому другові. Голос його затремтів… Адже буває зовсім інакше. Буває, що батько чудова людина, а син… ні, не син — дочка падлюка… зрадниця…
У Зіберта здригнулися м'ясисті вуста. Він здогадався, про кого говорить Ганс.
— Ми проґавили її. Старий Губмахер був чудовою людиною, це правда. І Гельда мила дівчина…
— Була. А зараз — вештається з ними. Я бачив її в одній машині з Густавом Кірхенбомом. Справжня асберівка. Дай їй пістолет — усіх нас перестріляє.
— Я чомусь не вірю, що вона з ними, — вперто похитав головою Зіберт. Сувора батьківська доброта забриніла в його голосі. — Я знав її, коли ще була отакою. — Він підняв свою спрацьовану грубу руку на рівні колін. — Старого вбили асберівці, тепер вони хочуть сплюндрувати душу дівчини.
— Не така вона дурненька, як вам здається, товаришу Зіберт, — вигукнув з досадою Блютнагель. — Приїхала з столиці, вчилася на першорядних курсах…
— Значить, вчилася не тому, що треба, — скрушно зітхнув старий майстер. — Та що ти хочеш від Гельди? Онде люди в літах, та й ті спотикаються… Гріх мовити погане про нашого головного конструктора, але ж ти поглянь, сину, як дивно він себе поводить.
— І справді!.. То з робітниками заграє, то біжить до президента, п'є з ним каву.
— Отруту п'є, а не каву, — відрубав Зіберт, і в його очах, що загубилися в сітці зморщок, залягла тінь скорботи. Раптом погляд майстра впав на якісь креслення, що лежали під Гансовою рукою. Зіберт розпромінився. — Вчишся?
— Та ось… за хімію взявся, пане… пробачте, товаришу Зіберт, — мимоволі підвівся з-за столу юнак, для якого все, що було пов'язане з наукою, уявлялося чимось святим. І дядько Зіберт теж в його очах був ніби святий. Ще б пак, хоч і не має інженерської освіти, а знає не менше за якогось там конструктора! — Товаришу Зіберт… не можу втямити, що це за історія з "флегматизованим воднем"… Невже ж ми самі не можемо виготовити газу?
— Газу! — засміявся Зіберт. — Над ним люди б'ються вже півстоліття. До речі, ти хоч уявляєш, що воно таке — "флегматизований водень"?
Юнак знітився. Звичайно, він чув про це, багато чув, і сам не раз устрявав у суперечки. А тільки от пояснити…
— Хто зна! Треба погортати підручник хімії.
— Ну, в підручнику хімії ти багато не вичитаєш, мій юний друже, — сказав серйозно Зіберт. Підсунув собі стільця, сів біля хлопця. — Ти чув коли-небудь про таку річ, як підйомна сила газу?
На Гансовому обличчі майнула тінь образи.
— Що ви, дядьку Зіберт!.. — Хлопець насупив брови, став швидко цитувати напам'ять давно завчену фразу — Підйомна сила газу — це сила… це та сила, з якою кубічний метр такого газу, занурений у повітря, намагається піднятися вгору. Вона дорівнює різниці між вагою одного кубічного метра повітря і одного кубічного метра газу.
Очі майстра уважно дивляться в лице юнакові. Ніби вивчають його. Прискіпливо, суворо, довго. Хлопець не витримує погляду. Може, він щось не так сказав? Може, наплутав?
— Я точно вивчив… дядьку Зіберт…
Лице Зіберта враз прояснилося. Схилившись над столом, майстер узяв чистий аркуш, вийняв ручку.
— А тепер дивись! Візьмемо питому вагу водню за сто. Хай це буде сто процентів. Отож, водень — сто. Далі запишемо в колонку всі інші підйомні гази: гелій, світильний газ, ну… І, звичайно, вакуум.
— Вакуум же не газ! — ніби аж зрадів хлопець, що йому вдалося впіймати на помилці старого майстра.
— Вакуум — порожнеча, — солідно промовляє майстер і без тіні усмішки продовжує записувати щось на папері. — Але ми впишемо сюди й вакуум. Порівняємо їх між собою. Треба ж нам з'ясувати, що має найбільшу питому підйомну силу.
Почерк у Зіберта рівний, каліграфічний, цифри лягають на папері, наче гарненькі живі ляльки. Кожна цифра так і виграє округлими боками, так і посміхається до Ганса.
— Читай, — наказує Зіберт.
— Ну… що ж тут читати?..
— А ти читай, не соромся, — м'якшає голос майстра.
Ганса проймає незрозуміле почуття напруженої цікавості. Що ж тут може бути особливого в цих кругленьких, мініатюрних цифрах? Він бере до рук листок, починає неголосно, ніби аж боязко вичитувати:
вакуум… 107,5
водень… 100
гелій… 92
світильний газ… 60,7
Піднявши голову, велику, з сивими скронями й залисинами на лобі, майстер Зіберт мружиться до хлопця насмішкуватими очима.
— Тепер уяви на мить, Гансе, що товариш Ріхтер, тобто головний конструктор "Левіафана", питає в тебе: "Друже Блютнагель, який газ міг би найкраще підняти в повітря наш корабель?" Ти береш листок, дивишся на ці цифри і…
Руді бровенята хлопця підскочили вгору.
— Я б, звичайно, запропонував товаришу Ріхтеру вакуум. Сто сім з половиною процентів! Наймогутніша підйомна сила в світі!
— Дурниці!
— Дядьку Зіберт!..
— Дурниці, кажу, — підвищує голос майстер.