Людина без серця

Він цілком схва­лював рішучість свого політичного помічника.

— Дійте якомога швидше, панове, — вимовив він спокій­ним доброзичливим тоном. — Я певний, що тепер наша таєм­на поліція виправдає покладене на неї довір'я.

Треба тікати

Біля під'їзду клініки Берна Евеліна вискочила з автоексп­реса, кинула шоферу асигнацію.

— Можете їхати!..

Машина безшумно зникла за рогом. Евеліна проминула невеликий палісадник, відгороджений від вулиці ґратчастим парканом. Серце її билося тривожними лункими ударами. Вона притиснула до грудей руку, немов хотіла вгамувати той стукіт.

— Спокійно, спокійно, — шепотіла вона до себе. — Треба все обговорити з Берном!..

Поправила звичним жестом волосся, зайшла до приймаль­ної кімнати. Назустріч їй ввічливо встав з-за столу широко­лиций санітар.

— Чим можу служити, пані?..

— Мені потрібний Йоган Берн! — якомога спокійніше відповіла Евеліна.

— Доктор дуже зайнятий.

— Я прошу вас викликати його!

— Шановна пані, доктор не велів…

— Справа надзвичайно важлива! — нервово наполягала Евеліна. — Передайте йому мою візитну картку…

— Гаразд! Зачекайте! — промовив санітар. — Я доповім йому. — Він включив невеличкий телевізійний апарат, що стояв на столі. — Підійдіть-но сюди…

Евеліна схилила своє обличчя до об'єктиву телевізора. На екрані з'явився Берн, запитливо подивився на санітара.

— Докторе, вибачте за порушення вашого наказу… — заго­ворив той. — Вас просить дама!..

Йоган побачив Евеліну.

— Еве? — здивувався він. — Що таке?

— Йогане! Негайно прийми мене…

— Що-небудь трапилось?

— Так! Нещастя!..

— Проведіть даму до мене! — наказав Берн.

— Слухаю! — відповів санітар.

Виключивши телевізор, він жестом показав Евеліні на двері.

— Прошу…

Довгим безлюдним коридором Евеліну провели до две­рей кабінету шефа клініки.

Безшумно відчинилися двері, і назустріч Евеліні з глиби­ни кабінету швидко вийшов Берн. Радісно усміхаючись, він потиснув ніжну руку жінки.

— Ну, як Петер? Все гаразд…

Крім Йогана, в кабінеті ще був його асистент Франц Гельд.

— Прошу вибачення, — сказала Евеліна. — Я мушу пого­ворити з тобою наодинці!..

Гельд мовчки схилив голову, запитливо подивився на Евеліну і вийшов.

— Це твій найближчий асистент? — запитала вона.

— Так!..

— Ти цілком довіряєш йому?..

— Не зовсім! — У тоні Берна почулася гірка безнадія. — З того часу, як мені повідомили, що поліція стежить за моїми роботами, його поведінка здається підозрілою. Може, це да­ремні сумніви… Ну, гаразд, скажи, що трапилось?

— Йогане, — схвильовано почала Евеліна, сідаючи на ка­напу. — Скоїлося лихо!.. І ти… ти, напевне, в цьому винен!

— Що? З Петером погано?

— Ні. Не зовсім… Сьогодні трапилися страшні речі… Ні! Не так! Ще раніше я почала відчувати, що з Петером не все гаразд. Він став якось дивно впливати на мою психіку…

— Чому ж ти відразу не сказала мені про все?

— Я не надавала цьому ніякого значення!.. Я думала, що сама винна. Ти ж знаєш, скільки довелося пережити. Мої нерви після операції Петера зовсім розладнались. Я гадала, що це депресія.

— Говори, говори, — квапив її Берн.

— Кілька днів тому мені здалося, що мене покликав Петер. Я була на кухні… Я прийшла до нього… Він сказав, що не кликав мене. Вірніше, кликав, але в думках. Потім став плести щось про Шекспіра… про духовний зв'язок між закоханими. Я заспокоїлася, але в серці моєму лишилася підозра…

— Цікаво! Цікаво! — прошепотів Берн.

— Такий випадок повторився знову, — продовжувала Еве­ліна. — Петер схвилювався, подумав, що в нього розладнуєть­ся мозок. Ми вирішили зустрітися з тобою.

— Чому ж ви одразу не приїхали? — тривожно запитав Берн. Неясні передчуття опанували його. — Ну, говори, що ж було далі?

— Ми зупинилися перед світлофором. І раптом скоїлась страшна катастрофа. Автобус з пасажирами врізався в зустрічну машину… Це було жахливе видовище! А Петер залишався спокійним. Ні! Він тріумфував. В його очах було щось боже­вільне, безтямне.

— Ну, а далі, далі! — Берн, нахмурений, грізний, швидко ходив по кімнаті, аж розлітались поли білого халата. Схре­щені за спиною руки судорожно стискались. .,

Він слухав Евеліну, напружуючи всі сили, щоб не втрати­ти самовладання. Трапилось найжахливіше, найнеймовірніше. Катастрофа на вулиці Бохум… дикий, безглуздий вчинок полі­цейського… божевільне маячіння Петера Стара… Бернові зда­валося, що він бачить перед собою оті кошмарні картини, ніби чує голос Стара: "Я маю страшну силу. Я можу наказувати людям! Я стану володарем світу!"

— Ну, так, а далі? Що було далі? — підганяв Берн Евеліну.

— Я думала, що все це сон, дике видіння, — розповідала гарячково жінка. — Але це був не сон. Я більше не могла витримати. Я прийшла до тебе. Ми повинні… ти, ти повинен діяти… негайно! Найжахливіше те, що Петер за характером — егоїст, самозакоханий егоїст. Він і раніше мріяв про славу, а тепер просто осатанів.

— Ти гадаєш, він не заспокоїться? — запитав Берн, щось обдумуючи.

— Де там! — Евеліна відкинулась на спинку крісла і без­надійно махнула рукою. — Він примусить і тебе служити своїм божевільним планам. Адже від тебе залежить…

— Знаю! — роздратовано обірвав Йоган. — Знаю, що я накоїв. Якщо він з'явиться сюди, ми загинули.

— Не тільки ми…

— Так! Наше місто і наші друзі, а може, навіть… мені страшно подумати. Він стане фанатиком, маніяком. Жадоба влади остаточно запаморочить його свідомість.

— Йогане! — майже розпачливо вигукнула Евеліна. — Але що ж це? Від чого? Невже операція?..

— Безумовно!.. Я все зрозумів… Радіація елемента, оче­видно, пробила екран і проникла в організм Петера. Мозок і нервова система його активізувались в мільйони разів! Немає нічого дивного в тому, що він на відстані паралізує волю інших людей. Я дав йому можливість масового гіпнозу!..

— Що ж тепер робити? — Евеліна судорожно вчепилась побілілими пальцями в бильця крісла.

— Треба тікати, — суворо одказав Берн. — Про дії Стара, мабуть, уже знає поліція… Його використають політичні і фінан­сові кола… Це страшніше, ніж залізне серце, яке вони хочуть вставити своїм солдатам! Але, слава богу, секрет атомної бата­реї ще нікому не відомий! Стару залишилося жити місяць.

— Ти хочеш… щоб він вмер? — з жахом запитала Евеліна. її била нервова лихоманка.

Берн стиснув руки жінки.

— Послухай, Еве! — сказав він. — Справа дуже серйозна! Ми повинні вирішити — смерть одного чоловіка чи смерть мільйонів! Ти ж сама говорила, що він замислив.

— Так! Але, Йогане… Я думала, ти зможеш що-небудь вдіяти… Я ж люблю його, Йогане!..

— Гаразд! — Хірург різко зупинився на місці. — Я спро­бую за місяць сконструювати батарею, яка знищить його ак­тивізацію! Але для цього нам треба виграти час! Ти розумієш, що тут залишатися ми не можемо. Це єдиний вихід! Ми по­їдемо на мою віллу в горах. Про неї ніхто не знає… Полетимо туди літаком, негайно!..

— Що ж, полетимо! — вагаючись, сказала Евеліна. Берн підійшов до телефону, набрав номер.

— Алло! Контора повітряних сполучень?.. Вільні місця на Шліссельдорф є? Через двадцять хвилин? Дуже добре! Два квитки!

Берн обернувся. На порозі стояв асистент.

— Що вам треба? — різко запитав Берн.

— Докторе! Вас просять на консиліум у клініку професо­ра Шлісса…

— Я не можу! Я від'їжджаю!..

— Сьогодні?

— Негайно!.. Операції доручаю проводити вам. Я повер­нусь не скоро, можливо, через місяць!

— Не секрет, куди доктор їде?

Евеліна застережливо подивилася на Берна.

— Вибачте, я не маю часу, — сухо відрізав Берн. Асистент поклонився і вийшов.

— Мені не подобається його поведінка, — похитала голо­вою Евеліна. — Чому він без дозволу зайшов? Він, очевидно, чув твою розмову по телефону.

— Потім, потім, — Берн квапливо став одягати сірий плащ. — У нас залишились лічені хвилини! Ти готова?

— Так!

— Пішли.

Берн повернув ручку на панелі. В стіні відкрилися по­тайні двері, за якими темнів вузький коридор. Вони спусти­лися тісними, крутими сходами на задній двір клініки. Берн відкрив гараж, підійшов до коричневого лімузина

— Сідай.

Через хвилину машина Берна мчала до аеродрому. Евеліна тривожно поглядала на хронометр.

— Залишилося вісім хвилин!

— Встигнемо!

Завищали гальма, авто зупинилося біля аеровокзалу. До них підійшов чиновник у форменому картузі.

— Пане Берн?

— Так!

— Ось ваші квитки… Поспішайте до літака.

— Дякую! Машину поставте в гараж.

Берн допоміг Евеліні вийти з машини. Вона сперлася на його руку.

— Де наш літак?.. — запитала вона, озираючись на всі боки.

— Пішли! Онде він.

Берн підвів Евеліну до велетенського пасажирського вер­тольота. За кілька хвилин він мав піднятись у повітря. Його широко розкидані врізнобіч лопасті, немов павучі лапи, по­волі оберталися в повітрі.

В коридорі їх чекав провідник.

— Ось ваша каюта, — він відкрив маленькі блискучі двер­цята.

Берн і Евеліна зайшли в невелику комфортабельну каю­ту, де було двоє м'яких крісел і круглий стіл. Евеліна на хвилину затрималась в проході і озирнулася назад. Рвучко закривши двері, схопила Берна за руку:

— Йогане… В літак щойно зайшов якийсь чоловік у тем­них окулярах. Здається… Я впізнала його. Це… він.

— Що ти кажеш? Значить… Значить… Я так і знав!

— Невже… В твоїй клініці — агент?..

Берн не відповів. Заревіли мотори. Вертоліт плавно піднявся в повітря і взяв курс на захід.

Евеліно, вернись!

Відчай пройняв Петера. Минуло вже п'ять годин, відколи Евеліна пішла з дому. Зникла, як у воду впала. Спочатку він думав, що вона подалася до Берна. Подзвонив у клініку, але йому відповіли, що доктор поїхав у якійсь терміновій справі. Петер зв'язався зі всіма знайомими, близькими, збігав до сусідів по будинку, однак все було марно.

— Евеліно, де ти? — говорив він сам до себе, стоячи посеред порожньої кімнати. — Евеліно, вернись!

Він бігав по кімнаті, обхопивши у відчаї голову, стояв подовгу біля вікна, хвилинами вслухався чи бува не задзе­ленчить телефон, вихилявся з вікна і дивився вниз на тро­туар, вишукував її очима серед перехожих. Все нараз стало йому осоружним і чужим у цій старій, давно обжитій квар­тирі. Немов Евеліна, його золотава струнка Евеліна забрала із собою часточку його власного життя, винесла тепло з його оселі.