Жаїра. Том 2. На волі

Не питаючи нічого власниці, хапали то одне, то друге, приміряли і аж пищали від захоплення.

— Ей, ей! — злякалася Жаїра, вириваючи їм з рук свої речі. — Не можна брати, не можна!

Дівчата здивувалися:

— Ти не даси нам того?

— Ого, дати вам? А мені що лишиться?

— Та ти ж маєш іще того багато!

— Все одно... Але ось щось вам виберу...

Жаїра стала спішно вибирати найгірше ганчір'я, ки­даючи його то одній, то другій.

— Е-е, це погане! — вигукували розчаровано дівчата. — Дай оте...

— Не можна!

— Та в тебе ж ще є стільки!

— Не дам! — відрізала Жаїра, притьмом кидаючись усе в'язати докупи.

— І-і-і, та вона деймака! — з острахом вигукнула Аґваї, і це зробило величезне враження на інших.

"Деймака" — значить "скупендряга" і серед індіян, надзвичайно щедрих по природі, є чимсь дуже страшним. Тому "деймака" — це найбільше образливе слово, що існує в дикунів, і людина, натаврована ним, стає в оточенні мов прокаженою.

Жаїра ще того не знала, і здивувалася дуже, що дів­чата зараз же посхоплювалися з місць і з криками "дей­мака", "деймака" повибігали одна за одною з оки, не за­бувши, однак, захопити з собою те, що дістали.

Позапихавши речі в мішок, Жаїра міцно його зав'я­зала, а тоді й собі побігла за дівчатами, щоб перевірити, чи вони чогось не потягнули. Знайшла їх аж за оселею, де вони сиділи на піску, і, завзято обговорюючи подію, додирали рештки ганчір'я і ділили між собою. Блакитна сукенка, ще зовсім добра, але вже замала на Жаїру, чер­вона спідничка і синя хустина перетворилися у вузькі стяжки, що їх дівчата зав'язували на голову, на шию, на руки і на стан. Тепер черга дійшла до жовтої блюзочки, яка вже розлазилася від старости в руках і не давалася подерти рівно.

Захоплені поділом, молоді дикунки цвіроктіли, аж луна йшла довкола, і зовсім не помітили наближення Жаїри. І лише, коли вона вже стала над ними, враз замовкли, а потім, ніби змовившись, сплеснули в долоні й пурхнули разом до ріки. Там покидали решту ганчір'я у воду і, див­лячись, як воно пливе з хвилями вниз, почали реготати й кидати навздогінці камінням.

— Ану, хто дожене?! — крикнула Каароба і шубов­снула у воду.

За нею поскакали інші, лишивши Жаїру на березі. Сміх, крик і веселий гамір попливли околицею.

А Жаїрі хотілося плакати з досади, що її подарунки не знайшли належного пошанування і зазнали такої сумної долі. Вона думала, що дівчата поховають їх, мов якісь ре­ліквії, а вони подерли й повкидали в воду. Дикунки! Дурні дикунки!

Але, що було найгірше, після того випадку всі дівчата в оселі стали від неї бокувати. Жаїрі не дуже то залежало на приязні з ними, але все ж це було образливо.

Нудьга з кожним днем докучала все більше і ставала нестерпною. Всі були чимсь зайняті, всі щось робили, або розважалися, а вона знову була відбитою від берега. В гос­поді де Лара її відчуженість давалася менше взнаки, бо обов'язки не лишали багато часу на роздумування, ну і, крім того всього, вона таки мала становище. Все ж таки її роля була значна, і без неї не могли обійтися ні пани, ні слуги. А тут вона ніщо. Вона стояла поза обсягом життя в оселі, і воно пливло собі без неї своїм звичайним руслом.

Щоб хоч трохи розважитися, пробувала прясти, про­бувала ліпити посуд, але з того нічого не виходило, а нав­читися не вистачало терплячки. І Жаїра знову йшла до ріки, годинами мокла у воді, або верталася до гамака.

Та якось то вона піймала Піндобу у відокремленому куточку за оселею, де молода дикунка любовно перебирала надерті з Жаїриних речей стяжки, перекладаючи їх бар­вистим пір'ям.

— Що робиш, Піндобо? — спитала Жаїра.

Піндоба спочатку дуже злякалася й не могла нічого відповісти, тільки спішно поховала свої забавки до пле­теного кошичка.

— Не ховай, Піндобо, — доброзичливо усміхнулася Жаїра. — Я бачила. А гарні стяжки, правда?

Піндоба скривилася, як на плач.

— Взяли й викинули... — промовила з жалем. — На­віщо викинули? Я б поховала і дивилася б...

Жаїра подобріла цілком.

— Не журися, Піндобо, я тобі дам щось гарне, — ве­ликодушно приобіцяла Жаїра. — Не думай, що я справді "деймака", тільки ж навіщо давати гарні речі, коли їх не вміють шанувати?

— Дай, дай! — з жадобою і благально попросила Пін­доба. — Ти маєш так багато! Ти завжди носиш одежу, а я навіть для свята не маю нічого. Як даси мені гарну спід­ницю, я одягнуся, щоб мій Батіста вподобав мене ще більше.

Ницість Піндоби викликала в Жаїри почуття презир­ства, але одночасно і сподобалася їй. Вона побачила, що Піндоба запобігає в неї прихильности, а це лоскотало само­любство.

Сівши побіч дикунки, Жаїра почала розмову. Гово­рила про це і те, а накінець, непомітно для себе самої, зійшла на спогади із свого минулого життя. Забувши нараз усі прикрі його сторони, затужила за ним і уявляла його прекрасним. А що трохи фантазії і брехні нічого не кошту­вали, то вона почала оповідати наївній слухачці справжні байки, не жалуючи барв і красномовности. Вона будувала палаци, ткала найдивовижніші тканини, вигадувала хвилю­ючі випадки, зараховувала до фактів свої мрії, яким ніколи не суджено було здійснитися. А приголомшена Піндоба слухала її з розкритим ротом і тільки стогнала.

— Жаїро, — обізвалася врешті, — ти мусиш це всім розказати! Ах, які то гарні казки!

І з того дня Жаїра знайшла собі нове зайняття: вона забирала крадькома дівчат, ішла з ними кудись, де ніхто не міг перешкодити, і влаштовувала цілі вистави. Що там бу­ли вигадки Анни-Марії супроти її оповідань! Жаїра щоразу знаходила щось нове і, наслідуючи спосіб індіян, починала грати експромтом власні "п'єси". Вона вдавала високородних сеньйор і лицарів, вона походжала павою, падала на коліна, підкочувала очі під лоба, як Анна-Марія, вклоня­лася низько, вдаючи, що замітає пір'ям капелюха землю, наслідуючи закоханих кавалерів. Дикунки захоплювалися до оп'яніння, хоч і мало що з того всього розуміли, а Жаїра дійшла до того, що сама глибоко вірила у свої фан­тазії. З них виходило, що вона, тікаючи в ліс, рятувалася від одного багатого й гарного шляхтича, який марне до­бивався її руки і врешті постановив викрасти її силою. Але Жаїра нібито любила когось іншого, ще багатшого, ще кращого і відважнішого, а тому втекла. Лишила чудовий палац, де постійно гриміла музика, де було повно рабів, дорогих речей і всякого іншого добра, і скрилася в лісі. Тут вона чекатиме свого судженого, що приїде зі своїм військом її шукати. Коли знайде, забере її звідси і дасть ще краще, ще пишніше життя, ніж вона його мала досі.

— Ех, ви! — казала на кінець співчутливо-зневажливо. — Що ви тут бачите? От, коли б ви побували серед білих, ви б тоді зрозуміли, що таке справжнє життя...

Одурманені її оповіданнями, дівчата розходилися мов­чки і потім, як неприкаяні, блукали по оселі, сумні й за­думані.

І нараз усе це скінчилося.

— Жаїро, — обізвалася несміливо Ірасема, подаючи їй сніданок, — ти забагато говориш з дівчатами...

— А що, не можна? — зухвало подивилася на неї дів­чина.

— Татаурана заборонив оповідати про те, що тебе бито канчуками....

Жаїру вкинуло в жар:

— А хто про це говорить?

— Ніхто. Знаю лише я і Татаурана...

— Ну, і я про це не говорю, — з полегшею сказала Жаїра.

Ірасема не відповіла нічого і зараз же відійшла. Але настрій був попсований, і Жаїра вже не шукала своїх по­стійних слухачок для чергової "вистави". Лягла в гамак і не вставала аж до полудня.

"Господи, яка ж нудьга! — думала, справді нудьгуючи сьогодні ще більше, ніж коли. — Хоч би захворіти, чи що. Та я й так, здається, захворію з того всього. Не витримаю, не витримаю!"

День був святковий, то ж ніхто до праці не йшов, і в оселі було повно. Напевне і в річці повно, і біля оселі. Не лишалося нічого, тільки лежати в гамаку і сохнути з туги.

Але по обіді несподівано підійшов до неї Татаурана. Був суворий.

— Жаїро, — сказав сухо і неприязно, — хочу з тобою говорити. Може, встанеш і вийдеш зі мною?

Хоч був набусморений і неприязний, втішив Жаїру своїм проханням.

— Ов! — пожартувала і прижмурила очі, ховаючи пустотливі іскорки. — Великий морубішаба щось дуже гнівний, і я його боюся...

— Вийдеш, чи ні? — роздратовано повторив питання Татаурана і нахмурився ще більше.

— А коли ні? — з викликом піднесла голову дівчина, ображена його тоном.

— То я говоритиму тут при всіх, але для тебе буде гірше...

Говорив шепотом, але так грізно й владно, що Жаїра покірно встала. Вже відчувала, що розмова буде поважна, і це її схвилювало. Помітила, що мати й Ірасема дуже уваж­но за нею слідкують, а це навело на догадку, що Татау­рана збирається її сватати. Але таким тоном?! Що він собі, врешті, думає?! Що зробить їй ласку, бо є жалюгідним морубішабою маленького дикунського племени?! І то так владно, так наказуючої

"Чекай же ти! — злобно думала Жаїра, ідучи за ним крок-у-крок. — Я тобі дам сватання! Я тобі покажу таке сватання, що тобі відхочеться на все життя! Ти ще поба­чиш, з ким маєш справу!.."

Поволі вийшли на те саме місце, де розмовляли перший раз.

— Сідай, Жаїро! — знову наказуючим тоном обізвався Татаурана і сів сам.

А Жаїра, хоч як їй хотілося не послухатися, не могла того зробити, і сіла також. Що за дивна зміна сталася з тією людиною?! Ті самі припухлі дитячі уста, ті самі сполохані, як крила дикого птаха, брови, той самий м'який ніс, але вираз обличчя — мов камінь, і голос має твердість криці.

І це би так він мав її сватати: наказом?! Ну, ні! Ой, ні!

— Сідаю, грізний морубішабо, — легокважно посміх­нулася дівчина. — Наказ є наказом. І що далі?

— Слухай, Жаїро, — почав Татаурана, не звертаючи найменшої уваги на її посмішку, — я тобі суворо заборо­няю плести дівчатам усякі нісенітниці про твоє минуле і про життя серед білих. Розумієш?

Жаїра з дива й несподіванки остовпіла зовсім. Язик кудись утік, а очі, вліпившись у Татаурану. безсилі були відірватися.

— Я при кожній нагоді тільки те й роблю, що дока­зую людям марність усяких ганчірок і брязкалець, що при їхній допомозі білі купують нашу совість і наші душі, а ти руйнуєш усю мою роботу! — продовжував далі Татаурана. — Дівчата починають дуріти за барвистими сукнями, за блискучими намистами, за якимись скляними палацами, втратили цікавість до всього іншого, покинули всяку роботу і ходять, як тіні. Ти знаєш, до чого це веде? Адже вони — майбутні матері! Гляди, Жаїро! Вважаю на твій молодий вік і на твою глупоту, а тому покищо дарую.