Крижі

Швидше до Корнія Терентійовича.

Учитель Проскурник мешкає поблизу школи, в центрі. Коваль не пішов до привокзальної площі. Він звернув у провулок. Пробирався вузькими вуличками, глухими стежками, не минав закапелків і спустився до пожежної. Тут він постояв. У ровастій, поглибленій повінню вулиці було спокійно. Коло пожежної треба перетнути широку бруківку. Він зняв чоботи, майнув через бруківку і нахильці, тримаючи чоботи в руках, посунув під парканами.

На Крижі налягав осінній передранковий туман, густий і вологий. Було чути, як віддалік, на сусідньому схилові, шумить навпроти Перначівки гай: дерева старого парку начеб скидали із себе той туман, і він окутував хати. В тумані зачахкав поїзд.

Коваль не чекав, поки він переїде, горнучись до паркану, нахильці квапився рівненькою, зарослою споришем вуличкою.

Не пропустити б будиночок під чорною бляхою… Накидав оком на дахи, але вони всі в тумані. Він жодного разу не заходив до вчителя – не рівня, ніяково. Одначе, не міг помилитися: хто не знає, де живе Корній Терентійович? Нарешті невеликий білий будиночок – ось праворуч, лише варто зайти у хвіртку.

Хвіртка зачинена, і Полікарп зупинився перед нею. У вікнах темно. Темно і на заскленому ганку, який прироблено збоку і до якого ведуть п'ять-шість сходинок.

Він поважає вчителя. Це ж, вийшовши з дому, думав – зайде, мовляв, так і так, а перед хвірткою зупинився. Не тому, що вона зачинена. Через повагу, через шанобу. Вчитель зовсім не з того десятка, до якого належить він, Полікарп Висоцький. Вчитель – людина! Як йому сказати, що страшно облави! А вчителеві не страшно? Він звідав і арешти, і ув'язнення. За пілсудчиків йому не давали роботи. То випустять, то посадять. Полікарп пам'ятає своє парубкування. Пам'ятає, як реміснича молодь зібралася святкувати роковини Шевченка. Проскурник тоді казав слово: простий люд посилає своїх дітей у високий світ науки, освіти, щоб його діти йшли, набиралися розуму, а тоді боронили рідний народ. Він зарубав ці слова собі на носі, а Проскурника погнали до криміналу. Він з'явився не скоро. Може б, і не з'явився зовсім, якби не прийшли червоні. Місто їх чекало. Місто робило святкову браму. Він, Полікарп Висоцький, сковував рейки тієї брами, щоб була вища. Тоді вони й зійшлися з учителем. Учитель приніс червоного прапора, щоб він маяв над Крижами.

Все-все пригадалося йому, і, дивлячись на непоказний вчителів будиночок в осінньому густому вологому тумані, він в уяві бачив уквітчану смеріччям браму, на ній високого прапора…

Він хотів, щоб учитель навчав його дітей, щоб вони могли дорівнятися до нього своїм розумом, щоб він наставляв їх у лютий час фашистської навали, як і за пілсудчини.

У вікні спалахнуло світло.

"Свічка, – подумав він. – Світло млявеньке, жовтеньке. Усі тепер перейшли на свічки, на каганці. Електрики не дають. Електрикою світять собі",

Якби не цідливі, слабкі промінчики свічки за фіранкою, може б, і не зважився братися до хвіртки: свічка манила, як знак родинного затишку. Вогонь – щастя ковальської душі.

Поблимуючи очима на свічку у вікні, коваль почав поволі надівати чоботи. Ноги мокрі, розбухли. Шкарбуни тісні. Він натягував їх, глухо притупуючи. Потім осмикнув на собі поли сіряка на покожущині. Не одягнув свого шкуратяника. А той сіряк і на нього, і на Уляну – на них двох. Осмикуючи поли, згадав Уляну.

Клацнула хвіртка. Він зачинив її за собою, повагом пішов стежкою. Досяг рогу будиночка. Спинився. Тоді став на одну сходинку, але знову зупинився, його начеб щось перепиняло. Тоді підвівся на другу.

Свічка перейшла з вікна у вікно.

Він наважився підняти ногу, заніс її над третьою сходинкою, – ганкові двері відчинилися.

– Хто там? – запитав учитель.

Коваль не встиг відповісти. Корній Терентійович його впізнав і помахом руки закликав на ганок.

Зачинив за ним двері.

– Його заарештовано?

Коваль відповів:

– Якби його було заарештовано, то хіба б я тут стояв? – і додав: – Була облава.

Корній Терентійович усе збагнув.

– А він уже ходити може?

– Може.

– Ви його на своїх руках перенесли з Вовчого яру на своє горище. Приводьте сюди.

Коваль помовчав і тоді:

– Коли?

– А хоча б і нині, товаришу Полікарпе.

12

Щойно хлопець торкається своїми пальцями до її кіс, як дівчинка починає ревти.

– Реви-реви, – каже він. – Накличеш облаву. Тебе уб'ють. Мене уб'ють.

Дінка все одно реве.

– І яблука ти не покуштуєш, не будеш знати, яке воно.

Вона вмить замовкає. Тримаючись голіруч за ріжечки табурета, розгинається над мідницею, підіймає голову й розплющує очі. З мокрих кіс стікає вода. Стікає з брів. Скапує з носика. Яблуко лежить на підвіконні й дуже пахне, присвічене серпиком місяця і зорями.

– І не думай, що я тобі його дам, якщо ти не дасися митися, – застерігає він. – І не думай, викинь зі своєї голови, поки я її тобі не змию.

Дінка посапує носиком. Дивиться на яблуко мокрими очима, злизує язиком мокрі губи й зітхає.

– Не буду, – проказує й покірно нахиляє голову над мідницею.

Мартин ліктем змахує собі чуб, що прилип йому до лоба й наліз у вічі, так заморився, й обіруч, як колись мати його, знову починає змивати дівчинці голову.

– А як би ти ревла й не переставала, коли б я намилив милом? Не тим пахучим, колишнім, а костогризяним, теперішнім. Ото б крутила, ото б підкидала головою, як наш цапок. Та я до мила й не торкався. У нас його і нема. Хотів випросити в Лесевої матері, в тьоті Тоні, але не попросив: раз – що соромно, друге – почнуть розпитувати й ану ж по очах упізнають, що я хотів тобі змивати голову. Гарний був брус мила. Але добре, що я не попросив. Те мило німецьке й, напевне, капосне. Ним намилишся – дивись і коси повилітають, облисієш, як макогін.

Дівчинка запручалася.

– Не бійся. Хіба я дурний, щоб тебе таким милом мити? Ти дівчина, а в дівчини повинні бути довгі тугі коси. Вся дівоча краса – пишна коса. Хіба я не знаю? Знаєш, чим я тебе змиваю? Нізащо не здогадаєшся!

Вона терпить і ані пискне.

– Рум'янком і м'ятою, Дінко. Як мати. Ми не якісь останні чорняки, щоб у наших головах нужа^[22]заводилася.

Він відчуває шовковість кісок і старається ніжно ходити пальцями по голівці – самими пучками, ледве шкребаючи коло вух, бо якраз коло вух і у вухах найболючіше.

– Певно, що я не вмію так ласкаво, як твоя мама. Вона була добра твоя мама – тьотя Марія. Не раз давала мені бубликів. Підсмажених, солодких, які хрумкотять. А в добрих людей і руки, напевно, ласкаві, ніжні.

Мартин нічого не приховує – каже, як воно є.

– Нема, Дінко, твоєї матері. Нема… Погнали, повезли… І бабусю, і дідуся – всіх. А за що?..

Дінка причаїлася, і він хвалить її:

– Ти гарна дівчинка, коли не ревеш. Ти зовсім славна дівка. Може, тобі й боляче, але я не хочу тобі робити боляче. Зовсім, зовсім. Не думай, забудь, що я шкрубаюся в твоїй голові, у твоїх вухах. Ліпше слухай: я тобі все оповім. Ти розумна. Приходжу я зі школи, стаю на поріг і думаю: як там Дінка? Заходжу до хати, а Дінки нема. Де ж вона? Еге, про це тільки ми вдвох і знаємо. Моя Дінка під припічком, та ще й затулою заслонена. Так завжди і роби. Почуєш, що когось наднесло, що хтось наближається, – не зважай, що хата зачинена: шусть під припічок, загородилася заслінкою і не дихай. Боже тебе борони ставати на лаву, заглядати у вікно. Не смій! Думаєш, мені шкода пускати козу з цапком до хати, щоб ти з ними гралася? Ні! Розіграєтеся, а тут наднесе когось нечиста сила. Я тому й кота витурюю геть. Уяви собі: ти, кіт, а хтось у хату. Ніякі замки тепер не заборона. Ти – під припічок, а кіт не встигне, в одну мить тебе видасть. Я не знаю, що б зі мною сталося, якби зайшов у хату, а тебе не було?

Хлопець на якийсь час задумується, перестає хлюпати водою. Дівчинка здригається, наче од холоду, підкидається і квапить його.

У хаті напалено, тепло. Вогонь ще не вигас. Дверцята грубки відхилені. Червоніє жар, і долом лягає світляна смуга. Молодик, зорі у вїкні й та світляна смуга освітлюють вечір, який заходить у ніч.

Мартин відсторонює Дінку від мідниці.

– Вже? – перепитує вона. Струшує головою, розбризкуючи по хаті бризки, обдаючи ними хлопця.

– Яка скора! – він зливає брудну воду в цеберку. Хапається, щоб розвести чисту. – А споліскуватися хто буде?

Дівчина бридливо кривиться.

– Не кривися: місяць і зірки з тебе сміються.

Вона затуляє долонями очі, от-от зареве, розплачеться.

– А яблуко?

– Мої мама пекли не тільки бублики, які хрумкотять. Мої мама пекли пиріжки з сиром, булочки, посилані маком, і тістечка з кремом.

– Хитра! – хвалить її Мартин.

Дінка всміхається, підступає до табурета – нехай він з нею робить, що хоче.

– Недовго. Ще трохи, – підбадьорює її Мартин. – Але, коли буду виминати коси, мовчи.

Він зачерпує долонями теплу м'яку воду.

– Хіба то біда? – каже. – Як би я хотів, щоб мені мати змила голову. Я б мовчав, не писнувши, хоч як би вона не терла мені шию, як би не шкрубалася у вухах, як би потім не витирала. – І каже: – Нема матері…– виминає дівчинці кіски, схилившись їй над головою. І раптом: – За що запаковують у роваки? За що заарештовують, віддають на смерть?.. Дінко, вороги тих розстрілюють і тих винищують, кого бояться. Чуєш, що я тобі сказав? Гляди, нікому й ніколи про це не проговорись!

Дівчинка починає ревти, вихоплюючись із його рук.

– Он ти яка! – ганить він її. Накидає їй на голову рушника. – Витирайся сама, коли така. Я б тобі розповів про те, як пупгестапівець упав з жеребця. Я про те лише вчителеві оповів. Плач, а я винесу брудну воду. Треба й приглянутися: біда не спить. Але яблуко не чіпай. Ще не заробила. Бо я ще й підстрижу тебе. Не бійся, підрівняю – тіль-тіль! – і показує пальцями, наче тне ножицями.

Залишившись сама, тернувшись рушником, вона злодійкувато підступає до підвіконня, торкається пальцями до яблука, нюхає його, не стримується, ще раз торкається до нього пальцями, відплигує на те саме місце, де стояла, і так заповзято починає витиратися, що рушник потріскує.

– Дінко, стільки зір – їх більше на небі, ніж людей на землі! – каже Мартин з порога.