Чудасій

Чудасій же з нього — самі знаєте...

— А, між іншим, — обізвалася Зіна, не підводячи го­лови від шиття, — він страшно симпатичний!

— Сподобався тобі? — зраділи сестри.

— Дуже! Я уявляла собі його значно гіршим. А він тільки оригінал, і то цікавий оригінал...

— Ну, бачиш! Ну, бачиш! — раділи дівчата. — Костю, Павле, голубчики! Зробіть так, щоб їх познайомити! Виясніть йому... Ах, який же він чудасій!

Що саме треба було Олексі вияснити і що саме так у ньому Зіні сподобалося — ми не випитували. Тим біль­ше ні я, ні Кость не тільки нічого не вияснювали пізніше Олексі, але навіть не важилися ні словом пригадати про те, що сталося. Навпаки, ми раділи з того, що наш прия­тель при наступній зустрічі поводився так, ніби нічого не було, і нічого нам не говорив.

Зіна побула в родичів щось зо два тижні, а потім рап­том змінила плани й виїхала на Урал, де жила її старша заміжня сестра, і на тому сватання скінчилося.

Скоро по тому прийшов до мене Кость і сказав, що посварився з Ніною. Я з делікатносте не випитував про причини, але по Костеві було видно, що справа поважна.

— Ет, дурниці! — сказав я. — Ходім, я вас помирю.

— Я, звичайно, не від того, Павле, але думаю, що ми вже не помиримось.

— Ой, як трагічно! "Не помиримось"! Я переконаний, що то якась дрібничка, з якої потім будете обидвоє смі­ятися.

— Почасти маєш рацію — це дійсно дрібниця, але дрібниця принципова, — уперто нахмурив чоло Кость. — І можу тобі сказати тільки одне: як би я дівчини не лю­бив, але з себе іграшки робити не дозволю!

— Це ти мусиш Ніні вияснити, і я певен, що вона, як дівчина розумна, повинна тебе зрозуміти.

— Я хотів це зробити на самому початку, але вийшло ще гірше: "Або ти мене перепросиш, або я зриваю з то­бою!" — така була її відповідь.

— То перепроси.

— Ні, Павле, не буду перепрошувати, бо вона мене образила, а не я її. Я ж не вимагаю перепросин, я хочу тільки, щоб вона зрозуміла свою неправоту.

— Це делікатні справи, Костю... Хто там тепер розбе­ре, чи вона тебе образила, чи ти її. Ходи ліпше зі мною і там собі обговорите свій конфлікт в чотири ока.

— Я згоден...

Ми зібралися й пішли.

Стояв соняшний день кінця жовтня. Було порцеля­ново-синє небо, було пурпурово-золоте листя, було шов­кове бабине літо і взагалі було все те, що вже тисячі разів переспівали на всі лади письменники й поети.

На вулиці зустріли ми Олексу.

— Ви куди? — спитав я його.

— Вам на злість, іду туди, куди мені хочеться, — від­повів Олекса.

— Чому "на злість"?

— Бо я — вільна людина і можу ходити в різних на­прямках!. А ви ходите все в одному, все в одному. Ц-ц-ц!..

— От і неправда! — почав я дражнити Олексу. — Ви не можете ходити в усіх напрямках!

— Можу!

— Ні!

— Можу!

— Ану ж тоді спробуйте піти з нами!

— Ц-ц-ц!.. Провокація! Але все одно — іду!

— Ідете з нами?

— Іду!

Я з розмислом підмовив Олексу йти з нами, сподіва­ючись, що його присутність внесе собою лагідне розв'я­зання напружених взаємин між Костем і Ніною. Тому був дуже радий, що він погодився приєднатися до товарис­тва.

Сестер ми застали на веранді з книжками в руках, але Ніна, тільки побачила нас, демонстративно встала й пішла в хату, гордо піднявши голову. Кость почервонів від об­рази, а я, ніби нічого не помітивши, скоро й весело заго­ворив:

— Галю, збирайся і підемо трохи походимо. Дивись, який чудовий день! Треба використати це останнє тепло.

— Я без Ніни не йду, — сухо сказала Галя.

— Та й Ніна піде також.

— Чи Ніна піде — це залежить не від мене... — бага­тозначно сказала Галя й подивилася на Костя.

— А без Ніни ти не підеш? — спитав я, почуваючи, що мене огортає злість.

— Ні. Ти ж знаєш, що ми одна без другої нікуди не ходимо.

"Он як! — подумав я собі. — То Ніна починає засто­совувати репресії і, щоб зламати Костя, ставить проти нього ще й нас двох!"

Але, щоб ще більше не загострювати конфлікту, я стримав себе і сказав якомога спокійніше:

— Галю, хочу тобі по секрету сказати пару слів...

— Прошу.

Ми зійшли з веранди й пішли в сад.

— От що, Галю, — сказав я на цей раз сухо: — я б тебе дуже просив, щоб ти таки пішла зі мною сама, а Ніну з Костем залишила вдома.

— Ні!

— Ні? І вільно спитати — чому?

— Я вже сказала: без Ніни не йду.

— Галю! — почав я, відчуваючи, що голос мій зри­вається від обурення. — Я б не хотів, щоб ти наші взає­мини ставила в залежність від когось третього. Розумієш?

— Я й не збираюсь ставити наші взаємини в залеж­ність від когось...

— Галю! Або ти будеш щира, або я припиняю цю роз­мову!

Галя схаменулася й почервоніла.

— Ніна є моєю сестрою... — сказала непевним голо­сом.

— А я, наскільки мені вільно думати, є твоїм нарече­ним і також маю свої права!

— Я того зовсім не заперечую, але Ніна від того не перестає бути моєю сестрою.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Я хочу тільки те сказати, що завжди заступатимусь за свою сестру і буду солідарна з нею.

— Навіть моїм коштом?

— Чому ж твоїм коштом? Чи для тебе сьогоднішня прогулька справді так багато важить?

— Так! — відрубав я рішучо й твердо.

Галя змішалася.

— Ну, що ж, — сказала, зідхнувши покірно, — коли ти хочеш — я піду...

— Дякую.

Коли ми повернулись — ні Костя, ні Олекси на веран­ді не було. Вони стояли за хвірткою і щось між собою го­ворили.

— Чекайте, друзі! — гукнув я. — Ми з Галею зараз ідемо!

— Та ні, — обізвався Кость. — Ви собі збирайтеся, а ми з Олексою помаленьку підемо наперед. Коли схочете доженете нас біля цвинтаря.

І вони пішли, а я лишився на веранді, розпалений су­перечкою і невдоволений. Узяв залишену на стільці книж­ку й почав механічно перегортати сторінки, нетерпляче чекаючи Галі.

Крізь залишені отвором двері до мене донісся шепіт палкої суперечки, що незабаром перейшла на повний го­лос.

— Зрадниця! Зрадниця! — здушеним голосом докоря­ла Ніна. — Обіцяєш одне, а робиш друге... Але я тобі того не подарую! Я тобі колись іще пригадаю це!

— Не розумію, чого ти врешті-решт хочеш від мене? —байдужим тоном обізвалася Галя також на повний го­лос.

Видно, що ця байдужість особливо лютила Ніну й до­водила її до спазм.

— Ти не знаєш, чого я хочу?! Я хочу, щоб ти дотрима­ла слова і не йшла, розумієш? Не смій іти, не смій!!! — крикнула накінець істерично.

— Ба, ні, — уперто відповіла Галя, — я таки піду!

— Не підеш, я сказала!!

— А я сказала — піду і піду!

— Не підеш!!!

Мене огорнуло таке обридження, що я кинув книжку й попростував до хвіртки, щоб не бути свідком цієї бру­тальної суперечки. Та ледве ступив кілька кроків, як з ха­ти донісся такий пронизливий крик, що я притьмом ки­нувся назад і вскочив у відчинені двері.

Галя стояла вже посеред кімнати, вбрана до виходу в брунатний костюм, а Ніна, задихаючись від злости, на­тягала на голову берет.

— Добре!!! — верещала при тому пронизливим голо­сом. — Добре!!! Коли ти йдеш — я також іду, але ти тоді собі запам'ятай!

Її повна постать, затягнена сьогодні, очевидно, не без розмислу в ясно-зелену сукенку, що підкреслювала пишні форми тіла, аж тряслася від безсилої люти.

— Павле! — закричала ще голосніше, побачивши ме­не. — Де Кость? Піди зараз же поклич йото сюди! Скажи йому... Скажи йому, що я... винна... Так! Скажи, що я вин­на і... і... що я... що я його перепрошую! — вигукнула з якимсь відчаєм останні слова. — Чуєш?! Перепро...

Ніна не скінчила: зблідла, похитнулася і, як сніп, по­валилася додолу.

Я кинувся до неї, Галя закричала, і щойно тоді з кух­ні вбігла Кітлінська.

— Боже! Ніночко! Що з нею?!

— Води! — скомандував я, обертаючи Ніну горілиць.

Лице її стало зовсім жовте, уста — сині, а з розбитого підборіддя текла кров.

— Лікаря! Лікаря! — несамовито заводила Кітлінсь­ка, припадаючи до доньки.

Галя тим часом принесла води й безпардонно жбур­нула повне горнятко просто в обличчя сестри. Ніна хлипнула й розплющила очі.

— Боже святий! — бідкалася мати. — Що ви з нею зробили?! Вона ж, бідненька, така вражлива, така ніжна, така нервова!

— Тиран вона, гадюка єхидна, а не нервова! — вибух­нула нарешті й Галя.

— Галино, замовчи! — визвірилася мати.

— Досить уже мовчати! — кричала Галя. — Панькаєтеся постійно з тим, тираном! Вона всім у домі життя тру­їть, усіх тероризує!

— Ти замовкнеш?!

Я більше не чекав нічого: вхопив свого капелюха й вибіг на вулицю. На душі було так тяжко і так бридко, як ще ніколи в житті.

"Нічого сказати — "симпатична родина"! — думав собі, притискаючи серце рукою. — Та від них поли вріж і тікай. І де були наші очі?!"

Щоб заспокоїтися трохи, я йшов скорим кроком, несвідомо прямуючи в той бік, куди пішли попереду Кость і Олекса. Минув одну вулицю, минув другу й третю і почав приходити до рівноваги та іншими очима дивитися на цілий випадок:

"Властво, нічого в тому надзвичайного нема, — ста­рався переконати себе. — Ну, посварилася Ніна з Костем — річ людська. Всі закохані сваряться за будь-яку дрібни­цю. Ну, намовила Ніна, щоб Галя нікуди не йшла без неї. Зрештою, вони й так одна без другої не ходять. Правда, в даному випадку воно не було гарно, але люди ж усі не святі. І в конечному висліді Ніна погодилася Костя пере­просити, а Галя то таки ні в чому не винна, хіба в тому, що занадто потурає сестрі. Ні, справді, не знаю, чому я все це так близько до серця прийняв і чому так розхви­лювався. Треба дігнати Костя і намовити його при пово­роті зайти. Само собою зрозуміло, що з дівчатами мусимо поговорити гостро й остерегти перед такими комедія­ми в майбутньому. Їх ще можна при розумному керівниц­тві направити. Вони мають свої хиби, як має їх кожна лю­дина. Ні, ні, не треба тільки тратити рівноваги — і все бу­де добре".

Я вийшов за місто, минув цвинтар і побачив прияте­лів далеко на шосе. Вони також зауважили мене й зупи­нилися.

— А де ж Галя? — спитав Кость.

— Галя не могла йти: там щось з Ніною зробилося недобре...

— Серйозно? — затривожився Кость.

— Серйозно, але вже минуло. Коли будемо вертатися — зайдемо. Ніна просила, щоб ти зайшов, — підкреслив я останні слова натиском голосу.

Кость уважно подивився на мене й не відповів нічо­го, а Олекса, відчуваючи, що його присутність нам пере­шкоджає говорити, пішов на кільканадцять кроків напе­ред.

Довкола, по обидвох боках дороги кипіла робота.