По той бік світу

Коров та бичків просто переганяли з однієї загороди до другої, а баранів та овець при цій нагоді купали у дезінфекційному роз­чині. Для цього гнали їх вузенькою дротом обгородженою вуличкою, що була на півдорозі переділена ямою-купіллю.

Вівці бігли, падали у купіль, вистрибува­ли з неї та бігли вуличкою далі. Пастухам майже не доводилося підганяти їх. Живою стрічкою бігли вівці, і рух їх не був позбав­лений певної ритміки.

— Усі, як одна, поводяться, — помітив Петро.

— Бо сказано, дурний, як вівця, — від­повів Роберто. — Дивляться на того, що бі­жить попереду та й роблять те саме без розмислу. Ось я тобі щось покажу.

Він перегородив вуличку батогом, і ба­ран мусів через нього перескочити. Вівці, що бігли за ним, і собі перескочили. Тоді Робер­то витягнув батіг, але вівці все одно підскакували, добігаючи до того місця, де раніш була перегорода.

— Ну й дурні!

— Якби то тільки вівці так поводились. Скільки є людей, що так точнісінько роблять, — філософствував Роберто.

Цілий день переводився підрахунок, і хоч працювали сумлінно, ніч все ж таки надійшла скоріше, ніж можна було його скінчити.

Нічого не поробиш, прийдеться відкласти назавтра, — мовив Роберто. — У тем­ноті багато не порахуєш.

Прийшлось знову вставати раненько і добре поспішати, щоб закінчити підрахунок до обіду.

Було нараховано понад дванадцять тисяч рогатої худоби, сімнадцять тисяч овець га 800 коней. Роберто поясняв Петрові:

— За старими приписами на гектарі сте­пу можна випасти три голови худоби. Як ба­чиш, у нас більш-менш дотримуються цього звичаю.

Тим часом пеклось асадо. Побіч великих вогнищ висіли розіп'яті на залізних підпорах ягнята і шматки яловичини. Ціла гора ковбас лежала нашикована, щоб смажити їх на вугіллях.

— Куди стільки м'яса? — дивувалась Катря. — Хіба це можна з'їсти?

— Боюсь, щоб не було замало, — каза­ла донья Енкарнасіон.

Коли Петро і Роберто трохи умились та почистились і зійшли у подвір'я, бенкет вже розпочався.

Усі, хто жив на естанції, зібрались тут, навколо вогнищ і поїдали м'ясо, запиваючи його вином. Кожен примощувався, як міг, на скриньках, на колодах, а більшість їла, сто­ячи або присівши на почіпках.

М'ясо брали руками і їли, відкусуючи від шматка. Дехто помагав собі ножем.

— Подивіться, як треба їсти асадо, — по­казав дон Вісенте на старого робітника.

Той тримав шмат м'яса в зубах, придер­жуючи його лівою рукою, в правиці він мав величезний ніж і краяв ним м'ясо біля самого рота.

— Ой, аж страх бере дивитись, — зля­калась Катря. — Як він собі носа не відріже?

— Це й є самий шик! Справжній кріожо мусить відрізати м'ясо перед самими зубами.

Роберто крутився біля Катрі, подавав їй кращі вибірні шматочки, повчав, як полива­ти їх приправою з перцю, підносив вино.

Катря їла з охотою.

— Бачу, що вам сподобалось асадо, — тішилась донья Енкарнасіон, — а то я побо­ювалась, що вам не смакуватиме.

— Справді, ніколи не їла стільки м'яса і навіть не уявляла собі, що можна так його їсти, без хліба, без городини.

Усі понаїдались і обважніли. Сонне при­пікало, як улітку. Асадо вже не цікавило. Ва­бив холодок і спочинок.

— Після сієсти приходьте до нас на каву, — запросив дон Вісенте. — Ваших земляків також покличемо, — підморгнув він Петрові.

10

Донья Енкарнасіон накрила стіл для кави на терасі, щоб було більше місця, бо з містеч­ка приїхали ще дві її племінниці, чорняві дів­чата з очима темними та блискучими, немов сливи-угорки.

Спочатку усі почували себе якось виму­шено, як то буває у товаристві малознайомих людей, але потроху, завдяки Робертові, що був у добрім настрої та потрафив і других розвеселити, зав'язалась загальна балачка, і жарти, і смішки залунали у повітрі. Петро дивувався, як вільно розмовляла Катря, як швид­ко вивчила мову. Хто б подумав, що і року немає, як вона приїхала до Аргентині. Він помітив також вперше, що вона може заливчасто сміятись, закидаючи голову.

Донья Енкарнасіон запропонувала молоді потанцювати і залучила радіо. Пропозиція сподобалась. Хлопці по черзі запрошували до танцю дівчат і витанцьовували болеро, танго і вальси, не почуваючи втоми, аж поки донья Енкарнасін не проголосила:

— Дівчатам час додому. Батьки будуть непокоїтись.

Роберто взявся відвезти племінниць у своєму авті, а Петро пішов відпровадити Науменків.

— Яка чудова ніч! Не хочеться до хати, — вигукнула Катря.

— Посидьмо онде на лавочці під евкаліп­тами, — погодився Науменко. — Тільки піди візьми на себе щось тепле та принеси гітару, заспіваєш нам що-небудь.

Катря слухняно пішла і швидко поверну­лася.

— Що вам заспівати, тату? — спитала вона, перебираючи струни.

— Журавлів.

— Нащо таке сумне?

— Заспівай, доню, журавлів.

Катря заспівала, і Петра знову вразила сила і чистота її голосу.

Науменко слухав, похиливши голову.

... кру, кру, кру!..

В чужині умру,

Доки море перелечу,

Крилонька зітру...

Співала Катря і раптом побачила, що бать­ко провів рукою по очах.

— Годі, — скрикнула вона і вдарила по струнах.

— Не гнівайся, доню. Заспівай тепер мою улюблену.

— Знову смутну? Не хочу!

— Що я зроблю, коли мені ближчі до серця сумні пісні? Заспівай, голубко!

Катря почала тихенько:

Ні долі, ні волі у мене нема,

Зісталася тільки надія одна:

Надія вернутись ще раз на Вкраїну

Поглянути ще раз на рідну країну.

Поглянути ще раз на синій Дніпро,

Там жити, чи вмерти, мені все одно.

Поглянути ще раз на степ, могилки,

Востаннє згадати палкії гадки!

Ні долі, ні волі у мене нема,

Зісталася тільки надія одна.

— Чудова пісня, і я її ніколи не чув, — мовив Петро.

— Слова Лесі Українки, а музику уложив невідомий музика десь у таборі. Звідти за­везено її до Парижу, а ми привезли її аж на цей бік світу, — оповів Науменко.

— Гляньте на небо, — озвалась Катря. — Скільки зірок! Тільки вони мені невідомі. У Европі я вміла знаходити сузір'я Волосожару, Чепіги, Косарів, Великий віз, Полярну зірку, а тут їх нема. .

— Проте тут не сходить з неба південний хрест, і Косарів також видко, — відказав Пе­тро.

— А місяць тут не туди дивиться. Я зви­кла, що молодик випинається вперед, як на­пружений лук, а тут він пливе догори рогами, немов його хтось перекинув.

— Я й не помітив цього.

— Бо ви в дитинстві приїхали, не пам'я­таєте, як воно було в нас.

Ніч яка, Господи, місячна, зоряна... — знову заспівала Катря.

Роберто підійшов тихенько і затримався поблизу, щоб не перешкодити, а коли Катря скінчила пісню, підскочив до неї і почав ви­хваляти.

— Чудовий голос, надзвичайна мелодій­ність, першорядна школа!

— Щось він дуже цокотить, — подумав Петро.

— Заспівайте ще, — прохав Роберто.

— Ні, буде, — одмовилась Катря.

—— Хоч одну пісню, коротеньку, — бла­гав Роберто.

— Другим разом, вже пізно. Батькові тре­ба рано вставати,

Петро був чомусь задоволений, що Катря відмовилась співати.

Лягаючи спати, Роберто почав вихваляти Катрусю.

— Ну й землячка у тебе! Гарненька, зграбненька. А як гарно співає! Ти гляди не проґав.

— Що це значить "не проґав"? — роз­сердився Петро. — На що ти натякаєш? Во­на порядна дівчина.

— Та що ти? Хіба я що кажу?

— Мені не подобається твій тон, — ла­гідно відказав.

— Вибач, я не хотів нікого ображати, — Роберто, повернувся лицем до стіни і заснув.

А Петро чогось довго крутився й не міг спати.

До ранку легка незгода забулась, і день пройшов дуже приємно. Знову скакали верхи по степу, лякаючи зайченят; стріляли по кач­ках, що куняли по сонних ставках, доїхали аж до самого дальнього кінця естанції — до ве­ликої лагуни, і там сполохали сніжно-білих чапур та рожевих фламінго, що споглядали свій відбиток у тихих, блискучих, як люстро, затоках.

Тільки увечорі замість того, щоб "товкти науку", як збиралися, зійшлися разом з інши під евкаліптами, щоб закінчити день балачками та співами.

Але тільки посідали затишно, як серед темряви почулося тупотіння коня і гавкання собак, що ворожо зустрічали когось чужого.

Це був вершник, який привіз Робертові телеграму від батька з повідомленням, що не­сподівано помер один з його дядьків.

— Треба повертатись, — зітхнув Роберто.

11

Довідавшись, що Петро від'їжджає, — Науменко шепнув йому:

— Мені треба щось вам сказати.

— Прошу дуже.

Вони увійшли у бічну алею і деякий час ішли мовчки. Тоді Науменко спинився і мовив поважно:

— Я хочу вас попросити, коли я умру, або щось зі мною скоїться...

— Нащо такі думки? — перебив Петро. — Ви перебороли хворобу, видужали, все бу­де гаразд. Не треба піддаватись песимізмові.

— Ви кажете те, що належить казати, — спинив його Науменко, сумно посміхаючись. — Тільки не варто мене потішати. Треба дивитись правді у вічі. Я не житиму довго. Я це відчуваю. Та не це мене турбує.

Петро хотів заперечити, але Науменко хитав головою.

— Дайте скінчити! Мене непокоїть Катрусина доля. Вона лишиться сама. До матери во­на не повернеться. Я її знаю. Отже, прохаю вас, у тяжку годину будьте біля неї. Вона ще дитина, дарма, що багато пережила і зрозумі­ла. Воно і ви, вибачте, недалеко відійшли від дитячого віку, проте мені буде спокійніше на душі, коли буду знати, що ви будете біля неї. Ви порядна людина...

— Можете бути певні, пане...

— Ні, не так. Я хочу урочистої обіцянки. Як лишиться Катря сама, будете її боронити? Не дозволите нікому образити її чи скривди­ти? Будете для неї братом?

— Буду.

— Даєте мені слово?

— Даю.

Науменко міцно стиснув його руку.

— Я вам вірю.

***

Удосвіта Роберто і Петро від'їхали з Санта-Клари.

Роберто був сердитий, хмурився і бурмо­тів:

— Старий дурень, не міг вмерти на тиж­день пізніше!

12

Перші дні після повороту Чічіти з Мар-дель-Пляти буди повні приємних вражень.

Зустріч з Ельвірою, що її Чічіта гак дов­го не бачила, і довгі розмови з нею про своє щастя; господарювання у своєму чепурненькому помешканні; радість Біжу, що під час від'їзду Чічіти лишилась у Ельвіри і тепер не знала, як краще виказати свою відданість і вірність; замовлення суконь з гарних тканин, що їх їй подарував Орландо, все не тішило Чічіту і заповнювало час, але не могло засту­пити їй постійного перебування в Орландовому товаристві, до якого вона звикла улітку.

Чічіта, що так відважно розв'язувала свої справи, якось соромилась спитати Орландо, чому б їм не мешкати разом.