На свою голову.
З ним і з шофером впоралися вже за квартал, а далі погнали щодуху до вилісків, де й покинули нещасливого бусика, покотивши його з пагорба в один бік, а самі помчали в протилежний.
Коли поскидали весь костюмований маскарад, бігти не стало легше: Чума виявився важкий, вперто не хотів допомагати ногами.
Хоч як його й "просили" – дарма, отож бійці штиками спиляли стовбурець, прив'язали його, наче кабана, і, трясучи по черзі, помчали чагарями, мотляючи так, що бранець скоро почав мукати.
Йому одтулили кляп:
– Чєрті паласатиє, ну вас в жопу, я лучше своімі двумя.
І задріботів ними, хоча й спутаними.
Він із сумом міг лише дослухатися до напрямків, особливо повзучи, тут і чорт не здолає втямити географію.
Нарешті настав час, коли його знову затрусили, цього разу металевим дном багажника.
Нічого хорошого попереду він не чекав, бо не лише наслухався московської пропаганди, а й сам частенько творив її, отож свято вірив:
розіпнуть на хресті живцем або обпечуть гарячою смолою.
...Вже на точці його засунули в найтісніший бункер, аби приховати від начальників, бо зловили надто коштовну дичину.
Слава Богу, приїхали волонтери, слава Богу, з Людмилою Іванівною, а вона мала деякий досвід перемовин про полонених.
Тут головне було не засвітитися перед нашими штабістами, бо за Чумою тоді б лише рак свиснув.
Те саме можна сказати й про московських штабістів, які знайшли б йому інше застосування, а не обмін на цілий гурт укропів.
Отож перемови велися за допомогою рацій приватно між ворогуючими командирами, швидко, доки чутка про зникнення лугандонівського ватажка не розійшлася по ЗМІ, як бувало не раз, коли в полон з обох боків трапляли не лише командири, а й політичні діячі.
Оце був найкращий крам!
Таку самодіяльність суворо забороняв Київ.
І Москва, щосили з обох боків борючись із "махновщиною", а насправді найбільше остерігаючись, що воюючі сторони навчаться самі між собою домовлятися.
І не лише про полонених.
...Знову його довго трусили в пилюці багажника.
Потім гнали бігцем, і він ламав голову про вигадливість укропів, "які вже на весь світ прославилися лютою жорстокістю", й зітхав про "клоунів", очікуючи прикрих фантазій.
"Всьо, блін, в шахту жив'йом збросят".
Відчув під ногами асфальт: "ну, что ж, і перед шахтою он может бить".
Чума насправді був хоробрий чоловік, і смерть його не лякала, бо він її багато разів перебоявся, а тому не мав до неї ніяких відчуттів; хвилювало тільки, що доведеться довго конати з потрощеними кістками на дні штреку.
Далі його знову погнали із зав'язаними очима, й знову підтюпцем – він щокроку очікував прірви, польоту на дно шурфу.
А натомість, коли з нього зняли чорну пов'язку, побачив перед собою обличчя рідних і до нестями милих феесбешників.
...На чатах хлопці обіймалися з визволеними побратимами, тиснули, поляпували по плечах, торсали за чуприни; а Баняк увесь час допитувався, як це так їх дуже швидко обміняли й на кого?
– На Чуму, – почув у відповідь.
– Як? – збентежився він. – Нас? На таку крупну птицю?
– Нічого, – заспокоїв його Хантер. – Ми його ще раз зловимо.
13
Є, є такий забобон, що не можна дуже далеко заповзати на ворожу територію зі снайперською рушницею, однак це правило було не про Звіробоя – що то значить колишній браконьєр; особливо коли дістав посилені набої, а ще добрячого глушака на дуло, то як навіть нормальній людині втриматися від азарту?
Називав він такі походи "рейдом", лазив уздовж шосейних перехресть, влучав у якогось "бугра" в автівці, а коли здіймалася паніка й туди збігалося менших чинів, добивав і їх – отоді вже доводилося мотати вудочки!
Порівнюючи нове браконьєрське життя з тим, колишнім, довоєнним, яке тривало в заповідниках, спеціальних зонах для начальства, він картав себе, що ще тоді міг настріляти пуриців, якби в ті далекі часи спала така думочка в голову, – можливо, тепер би й АТО не було? А чого – десяток‑другий ліквіднув, то, може, й історія повернулася б у інший бік.
Надто захопившись довгим своїм полюванням, Звіробій проґавив раптову передислокацію фронтів, це він збагнув лише тоді, коли всіма трасами поповзли колони важкої техніки, і тут вже стало не до браконьєрства, бо з'явився шанс і самому стати здобиччю.
Чому?
Бо кожного разу не в тому напрямку рухався, тобто виходило в протилежний бік від рідного війська, так усе перекрутилося, що він потроху відчув свою власну паніку, що заповзала в душу.
Вибравши прикметну місцину, він як міг "законсервував" свою "драґунівку", потім замотав у "кікімору", все це закопав, добряче замаскувавши: гібридна війна – це така штука, що кілька разів хутко перекрутяться фронти й можна буде повернутися по своє добро.
Й отут сталася головна прикрість: він не помітив, як десь загубив лугандонівські розпізнавальні знаки‑наліпки, аби начепити й "змінити орієнтацію".
– Розмаскувався! – картав він себе.
Невже колись існували такі війни, що, рухаючись на канонаду, можна було визначити лінію фронту?
А тепер той фронт сам не знав, де він перебуває, то що вже казати про самотнього диверсанта?
Засікла його не контррозвідка, а пришелепкувата бабця, яка затемна виганяла випасати козу й наштовхнулася в лісочку на необачного укропа – той, крутячись уві сні, розсунув маскувальні гілки, отож старенька покинула козу й радісно подалася до сєпарів, справедливо одержавши ящик консервів.
Його схопили швидше, аніж він устиг прокинутись.
Коли його били, він мав лише одну радість, що вчасно позбувся снайперської гвинтівки, бо снайперів ніколи не били – їх убивали одразу; а тут чоловік міг удавати простого солдатика‑дизертира, який просто собі заблукав у вирі передислокацій.
А як додати, що Звіробій мав великий тюремний досвід, то його лексика зворухнула в сєпарів щось класово близьке, настав навіть час, коли йому, зі зв'язаними руками й ногами, доручили рубати дрова – ця пантоміма викликала у поневолювачів суто дитячу радість: бач, люди на війні отримали хоч якусь розвагу.
– Бля, клоун! – раділи вони з кожного невдалого удару.
Додати, що Звіробій педалював, вдавався до комікування, а до чого б ще тут вдаватися? Під дулами автоматів, які гадали, що вполювали клоуна, не знаючи, що то вони вполювалися.
Бо з глибокого дитинства він мав один дивний спогад, ще з тих давніх часів, коли й не мріяв, що виросте браконьєром, а підробляв на канікулах у рідному селі їздовим.
Тобто возив конякою на тракторний стан воду й харчі; механізатори були із сусідніх областей, особливо комбайнери, і тому вдавали з себе крутих, отож були причепилися до нього за питну воду й одлупцювали:
– Хочеш, щоб через тебе, щеня, нам шлунки скорчило, ти лінишся, сука, набрати з путнього колодязя?
Ну, можна було їх і зрозуміти: вони бо вкалували цілодобово – жнива таке діло, нерви й так натягнуті, щоб ще якийсь пацан їх тобі смикав.
Однак єдиний висновок він зробив несподівано:
о, шлунки.
Це було як підказка.
Отож він вирішив назбирати дурману, розім'яв бубки й вкинув чимало до консервів з борщовою приправкою.
Розвальцювати кришки, досипати, а потім знову закрутити не становило проблеми для хазяйновитої сільської дитини, але створювало ще й алібі – адже до казанів він і близько не підходив, то які ж можуть бути підозри?
До того ж він, привізши консерви, одразу ж погнав геть, щоправда, завернувши за лісосмугу, заховався споглядати, тобто вдовольнити свою просту дитячу цікавість – а що з того всього вийде, якої сили дрисня?
Ефект стався вражаючий – замість заслабнути на пронос, механізатори хутко вилупили очі й почали повзти. З жахом хлопчина дивився: хто втрапляв у багаття, не відчуваючи вогню, до тих він кидався на допомогу і як міг направляв у інший бік, мотався серед очманілих, здогадавшись скерувати у виярок, а там вони вже щасно "буксували" на місці.
Як вони очуняли й боролися з мігренню, він не знав, бо звільнився з контори й замаскувався аж на хуторі в своєї тітки; словом, спалах народної наркоманії минувся йому безслідно.
...Сепарастам особливо подобалося, коли яка цурка одскакувала вбік і зв'язаний Звіробій дрібно скакав по неї.
– Во, бля, как зайчік скачєт, га‑ага!
Хоч би як пильно вони додивлялися, хоч би як пасли його, а вгледіти не здатні, що він встигав щоразу зірвати збоку кілька бубок бур'яну – Донбас бо на дурмани багатий.
Не довго йому дали перепочити:
– Давай, давай, зайчік.
Але він встиг у кишенях розім'яти трунок до того, як його змусили весело скакати до багаття й носити дрівця, добре, що казан був широкий, і за димом ніхто не догледів, як він вкинув туди "приправу".
Коли ті посідали до страви, йому дали нарешті спокій, він сидів і спокійно чекав, почав навіть хвилюватися, чи подіяло зілля.
А Бог його зна, може, воно не дозріло?
А може, сорт не той?
Однак з радістю зазначив, що очі в них почали рости, тобто вилазити, потроху почали вони випускати з рук ложки‑казанки й ставати навкарачки, настав жаданий момент, коли всі почали очманіло повзати – спогади його раннього дитинства не пішли їм на користь.
Не знаючи, як довго діє "рецепт", він доскакав до першого штик‑ножа, перерізав мотуззя і накинувся, як звір, на консерви, бо надалі ще багато треба було сили. Одною рукою за банку, а іншою хапав за коміри служивих, аби не розповзлися.
...Лейтенант Мічурін з висоти свого зросту перший зачув негаразд за "зєльонкою", бійці теж похапалися за зброю – як звідти, підминаючи деревця й кущі ривком і боком, вискочив на трасу бронетранспортер.
Люк побачив націлені на себе гранатомети й відчинився.
Звідти з'явилися підняті догори руки, потім регіт, а вже далі й сам Звіробій на превеликий подив колег.
Ще більший подив викликав вантаж, котрий, ледь одчинилися дверцята, почав безтямно виповзати: лугандони по‑дурному всміхалися й раділи, як їх хутко пакували й штабелювали.
Друзі поливали хлопця водою, терли й благали правди:
– Ну не муч!
– На далекому Тянь‑Шані, в горах Тибету, як оповідає легенда, жив собі святий монах із Шао‑Ліня, він був святий, бо проповідував ненасильство боєм.
Влад, як і належить інтелектуалові, скривився й плюнув набік з досади, однак не став псувати шоу.
– Та до чого тут Тибет? Де він, а де Донбас?
– Да при тому, що от одного разу їхній монастир оточили банди й почали вимагати викуп, а то гірше буде.