Сурма заграла й шлунки теж, буде їм перлова, або як тут кажуть, кирзова каша й суп рататуй, посередині вода, навколо.... де зернинка за зернинкою ганяються з дубинкою, може, бува дадуть необсмиканого свинячого хвоста, або вареного не– обскубаного сала, бо хеком з кухні й не пахло.
Їжа, звичайно, була грандіозна – в кожного виникає відчуття, що не ти з'їв, а тебе. Всі повиповзали приголомшені, шукати місцини для сексуальної години – перечитувати листи од наречених.
Визирнуло сонечко й солдатики порозпускали пелюстки.
Вович-салабон посунув на пагорб під орієнтир № 1 – повалену обгорілу сосну й почав відпочивати, не так робота, як обід його вимотав, що насилу лежав, в животі перловка з чаєм обнімаються, голова порожня, совість теж, бо давненько він навіть радіо не встигав слухати, так його Дерчак був запряг.
Трава непофарбована парує, повиповзали й комахи, міркують, як би такого Вовича до себе в нірку затягти, добрячий би запас на зиму вийшов.
Він вкотре розгорнув листа. Кожна гімнастерка має всередині спеціальну водонепроникну кишеньку з клейонки під документи, ось чого в різних так багато комсомольських квитків, прострілених на серці, тому хлопець там носив листа од київської художниці, яку він лагідно прозивав Чучундрою, цей лист рятував комсомольського квитка од холостих патронів:
"Що нового й цікавого в твоєму житті? – писала вона. – Чи зустрічаєшся ти з цікавими людьми?"
З цікавих людей тут був лише Хабулава, тому не дай Господь з ним зустрічатися.
"Що нового ти бачив? Чому новому ти навчився?"
"Єдине навчився, це стріляти", – вкотре відказав він їй. – "Хто зна, в житті все може знадобитися", – мляво думав він.
І не зчувся, як скотився на дно вогкого окопу, падала гроза, падали снаряди, раптом вся земля дрібно тремтить й, валяючи узлісся, виповзає здоровенний танк. Зупинився, відсапуючись, хижо визирає кого б це задавити? Ага, оно він, Володя, оно де заховався... Танк рушає просто на окопчик, а в солдат же немає ні гармати, ні гранати, а танк ближче двигтить.
Раптом генерал-дегенерат Панченко наказує:
– В напрямку лісу ворожий танк. Розгвинтить!
Бійці з обценьками спритно повзуть до танка, задихаючись кіптявою, обпікаючись об броню, розкручують її на шматки, звідти, з купи деталів і механізмів тікають вороги, вони бліді, тому що голі, лементуючи, мчать до лісу.
Падає дощ, сичить залізо.
... Вович насилу отямився, бо сонце добряче напекло голову, озирнувся навколо, але сну не побачив, лише обгоріла сосна додавала нереальності. В очах жовто-фіалкові плями, як колись на вольній волі в "Гідропарку", де, правда, їх можна занурити в дніпрову воду.
"За армію", – подумав він, – "лише тюрма гірша. Хоча там, принаймні, кожен знає, за що сидить. А тут ніхто не знає. Слава Богу, хоч війни зараз нема, а то б знали".
Тут він насунув на очі пілотку й уявив, що лежить мервий. Оці симпатичні жучки повиїдали б йому очі, бр-р. Він пригадав одну тут подію на маневрах, спочатку стріляли по мішенях, одну Володя вбив, іншій дарував життя; потім атакували, бо "ура" кричали, він також уракав, щоб не чути командирських матюків. Раптом – ляп, упав, упав і вже нічим "ура" кричати – повен рот піску. Отут і побачив біля самого носа страшне диво: на кожнісінькій стеблинці на кінчиках сиділи жучки, павучки, коники, мурашки й жодна не тікала, всі були мертві. Біда заскочила кузьок зненацька й вони рятувались, деручись нагору. Полігон – не місце для комах. Чимало передавив їх Володя за недовгий свій вік, але та картина вразила його.
***
Ще дві події вплинула на світогляд, це, коли він вперше по коліна в каші виповз на світ Божий з харчоблоку, там, усередині він щойно вимив тисячу мисок, руки були попечені гірчицею і уява теж (чомусь у війську лише нею, порошковою, миється посуд), живіт також нудило од духу чужих недоїдків.
Друга подія, це коли вперше прибрав клозет, теж на тисячу мисок, до цього Вова мав переконання, що людина їсть, аби жити, а не навпаки.
"Людина їсть, аби випорожнятись", подумав тоді він і одразу зробився циніком. Людина в його уяві стала проміжною ланкою в колообігу природи, сенс існування в перетравленні їжі, тим самим угноюючи грунт для життя на Землі. Калообігу!
Він боявся бодай глянути в дучку, чи не вийде сортир з берегів? Господи, скільки ж добра перегниває в людині, перш ніж вона сама згниє! Вкотре узявшись за швабру, стримував себе, бо робити треба швидко, але повільно, заходився човгати.
"Їдальня", – міркував цинік, – "це те ж само, що й клозет. Лише навпаки".
***
На полігоні, там де танки траками повидирали дерен, полюбляють рости ромашки, тому він гарненько посмугований паралельними стежками. В затінку од транспаранту мовчки полягали солдати, там сентенція: "Чого не треба знати ворогу, не кажи й другові!" Тут колись Саприченко, зупинив роту й довго тицяв пальцем в напис, доки промовив:
– Ніяких дружб! Лише служб!
Тепер тут в них була самопідготовка, сторонньому окові б здалося, що всі сплять, лише один вголос читає настромлєніє з гранатомета. Така собі гіпнопедія, однак це враження помилкове, бо читаючий також міцно спав.
З далекого репродуктора млосно линуть варіації гімну СРСР. Фауна гризе й кусає, сонце як у термосі.
***
Спека згодом пересілася, що можна проковтнути шматок повітря, тоді їх погнали в райцентр до лазні. Солдатам, котрі цілодобово борсаються в пилюці, цей акт є чисто символічним, однак побути хоча б п'ятнадцять хвилин чистими мало сенс.
– Не газуйте, бо ось жахне! – надсадно благав завгосп про старенький титан. – Та прикрутіть же!
Однак кожен прагнув помитися швидше й гнав гарячу воду, прагнучи зекономити час на перекур; тільки-но нова партія служивих поскидала "хе-бе" і взялася до мила, – раптом як рвоне!
Хтось невідомий несвідомий несвідомо притяг тренувальний вибуховий пакет й кинув у куток, в лазні ляснуло, що прищі повискакували.
Жах більший за страх!
Всі вмить вирішили, що титан таки вибухнув, винесли двері, ломлячись, нормальні б люди в них, тісних повбивались би, однак ці були намилені й зачудований райцентр спостерігав, як півсотні голяків через голови вивалювалися, лементуючи матом.
Миттю прибіг Саприченко, вишикував, міряв кроками шереги голих бійців і міркував, які б слова годилися для моменту.
– Жартувати, товариші солдати, звичайно можна і в армії. Але тільки в художній самодіяльності. А це, – він показав на висаджені двері, – це вже не художня самодіяльність, а баня. Хто це ще не пойняв – шаг уперед! Хто здєлав – вихаді!
Наївний конармієць... Адже це той ідеальний випадок, коли "хто здєлав", лише один-єдиний про це й знав.
Наївність збагнути легко – коли розформували кінноту, куди було подіти всіх кіннотників? Ясна річ – в політпрацівники. А от куди поділи стільки коней? Ще й досі загадка.
***
Сонечко вимкнулось і хрущі почали ляскатись в лампочки, на небо зійшла Венера Мілоська, і, щоби особовий склад усвідомив своє "я", почалася вечірня перевірка:
– Іваненко!
– Я!
– Карапетян!
– Я!
– Хабулава!
– Я!
Й так далі, усі сто штук.
Солдати ані морг, ворухнешся й кусяра почне все спочатку. Комарі про таке знають і п'ють їх безкарно, а от не встигне Дерчак скомандувати "вільно!" – а комарі вже здійнялись і полинули увись дзизкотіти межи зірок.
На небо впав Місяць зробив його чорнішим.
Вович-салага нарешті лежав горілиць й нарешті курив, вояків геть не видно, лише крізь пітьму пахтіли тютюном, кілька невідомих несвідомих, ансамбль пісні й пляшки, подалися з баклажками по самогон, Місяць заховався, зробивши ніч темнішою за кирзовий чобіт.
Володя плюнув на цигарку й рушив спати, цікаво, що нового там покажуть. Однак не вдалося, знайомий чорнозубий рот наказав:
– На вихід!
***
Хто це біля клозету тиняється? Хто там не спить, замість того, щоб спати? Та це Дерчак і його угодник Вович-салага. Він підсадовив куска й той поліз на сосну, там, на гілляці він прив'язав мотузку й зробив чималого зашморга. Одягнув петлю й хрипко запитав:
– Ножа не забув?
– Ні.
– Покажи. Одкрий, щоб я бачив. Значить, запомни: сидиш на дучці, сереш собі спокойно, аж вдруг чуєш: хто-то хрипить, глядь – а то я висю й дригаюсь, поняв? Ти за ніж, і до мене... Ніж де?
– Осьо він, Колю, – вперше по імені назвав він куска.
– Одкрий, щоб я бачив. Ну, зрізав мене, значить, зняв і людей покликав, – він матюкнувся, щоб Вович усе зрозумів як слід, – тільки ж гляди, знімай вмиг!
– Колю, зніму!
Дерчак ще раз суворо глянув на свого попихача, той з готовністю вирячився. Так, командир не хоче більш служити. Він вже ніколи не буде маршалом. Командир хоче додому, хоче комісуватись.
– Прощай, армія! – Дерчак глибоко зітхнув, обережно розчепірив обійми, полетів вниз і нижче.
Вович обперся об стовбур. В горлі йому стало так, що голова пішла обертом, неусвідомленим рухом склав ножа тицяючи до кишені, не відчувши навіть, що врізав пальця.
Поруч тіпався Дерчак, тіпав гілку. Падали шишки і салабон своїми чужими ногами ступив убік, а потім, цокнувши зубами, щоб не кричати кинувся геть.
Тієї миті гілка вломилась і старшина гепнув додолу, од удару отямивсь, він подумав, а що би було, коли він повісивсь: в камері схову одкрили б його валізу, а там же багато чого неуставного: зниклі безвісти годинники, авторучки, значки, ножики й доволі грошей; й чимало іншого, якого довгенько всі тут шукали – і що це буде? Як ошпарений, підскочив, і з гілкою на шиї кинувся за салагою.
Вони зчепилися в хащах і почали несамовито битись. Над ними пролетіла сигнальна ракета. Ні, нехай зоря. Пролетіла зоря... Так воно романтичніше нехай.
Під Батурином, (липень-серпень, 1970).
Місяць блідне
(з циклу "Швидка проза")
Коли визирнув Місяць, я почув цокання каблуків, а побачив занадто білі для цієї ночі ноги. Чималі, вони рухалися непевно, доки я не збагнув, що доволі молоду матір підпирає синок, аби вона влучала на алею.
– Вам потрібна допомога? – не втримався я, доки не збагнув, що жінка, по-простому, нетвереза.
Вона це також збагнула й тому підставила лікоть, ми йшли, вона щосили стримувала дихання, тобто перегар.
– Тут совсім недалеко, – виправдалася вона.
– Якби тобі трапився якийсь бандюга, то було б далеко, – подумав я, озираючи кущі, доки не побачив хрущовку-п'ятиповерхівку.
– Це все Свєтка, – продовжувала виправдовуватися вона переді мною, чи перед своїм малим, який щосили продовжував не спати, аби допомагати матері.
– При чом тут Свєтка? – не стримався він.
– А хто настойки нагнав? Сладка, зараза, – виправдовувала вона чи її, чи Свєтку.