Молода жінка ледве встигала смажити ковбасу та подавати до столу...
Але в Пилипівку ото перед Миколою зчинилося оте нещастя. Витягнули і уподобили Казмірця, почали вишукувати всіх, хто до нього належав, і це до деякої міри вплинуло також на Конона... А сталося це так.
Сак Середа був кращим поплечником Конона. Разом водили на нічлі коні, разом ходили до дівчат на вечорниці. Хоча він жив за ровом, але хіба то так далеко. До всього це якась далека рідня... І коли почали гонити Казмірівців, хтось десь бляузкнув, що і Сак Середа до них належить. Хто сказав і де – невідомо. Сак чесна людина, і ніде він у погані діла не був замішаний...
Але сам Сак краще це знає, як то з ним є. Чому то він у ті дні прибіг аж до Конона на хутір і чому він такий неспокійний. Чому то він проситься, щоб його лишили на ніч і чому то ставить аж дві оці горілки. П'є, закусує, а десь того Сака, що був раніш, не видно. Що з ним сталося? Він, як осиковий листок... Щось на дворі стукне – і він вже біжить до вікна... Уночі не міг спати. Що з ним діється...
Він побув на хуторі день, а на другий приходить з Запорожжя його жінка. Він вже три роки жонатий, бо кілька літ старший від Конона....
– Господоньку Боже, – голосить Ганна. – Там таке виробляють! Прийшли... А де, питають, твій? А я кажу: а хіба я знаю... Ото наробив ти собі лиха... А чи не казала я тобі: і на повітру тобі з такими займатися. Ні. Не послухав, ходив десь там, западенний ти тюхтію, находив на свою і на мою голову. Дома діти плачуть, а ти тут, а ти бігаєш, як окаянний, і місця собі не знайдеш...
Сак похнюпився і мовчить. Конон побачив таке і собі мовчить. Ріжні думки і в його голові завертілись. Хто знає, що з того може бути, якщо Сака тут знайдуть... Оксенька, по своїй прямодушності, то просто почала гримати у кухонці відрами, а це не гарний знак. Вона вже має досить тих Саків, тих піятик, тих співів. Треба б і край знати. Вона не може нічого Сакові сказати, все-таки сусід, але до Конона може вчіпитися.
– І як ото ти довго будеш сидіти? Батько цілий день в роботі... Батько там, батько сям, а ти, здоровію такий, вилігуєшся та горілку п'єш. Он, кажуть, у Бущенщині колоди возять, коні даремно стоять та овес паскудять, а ти тут стовбичиш!..
– Но, но, но... Ти не того, – пробує Конон...
– Що того? Неправду кажу? Що тепер свято чи празник, чи весілля?
– Мовчи, Оксенько, бо я як почну кричати, – говорить Конон.
– Не буду мовчати! Не буду! – кричить вона. На неї найшов шал протиріччя. – Досить і так терпіла та мовчала. Ось хай і сусіди слухають. Так от не можна. І добре, що люди почали оту злодійню нищити. Проходу за ними не було, дихнути вільно не можна було, худобину без ключа не лиши… І добре, і добре, і так їм треба! Хай знають! Зништожити їх треба! Щоб сліду і духу не зісталося...
Середа все це слухав, слухав, а потім взяв шапку, насунув на самі очі.
– Ходімо, каже, стара, до себе... І я був грішний, Кононе... І я був нечесний, Оксенько... І мене треба зничтожити... – І після цього вийшов з хати, а за ним з плачем пішла його Ганна.
Конон був здивований. Він знав, що Сак був гуляка, любив хильнути чарку-дві, але що він із Казмірцем діло мав, цього Конон не знав. Це заставило його задуматись. Він не пішов у село, хоча там таке робилося. Хто знає. Ще чого доброго і на його хто пальцем тикне, а люди що... Вони тепер як роздражнені оси. Готові кинутись на кого-небудь... А ще коли через пару днів на хутір прийшла чутка, що Сак зарізався, то це вже остаточно, ніби довбнею, прибило Конона. Це вже не жарти. Казмірця забили на смерть. Кухаренчикові поламали ребра і груди. Тепер він лежить, харкає кров'ю і Бог знає, чи виживе. Так саме з Габайцем, так і з іншими. Люди лютують, йдуть юрбою з хати до хати... Гнів народу є страшний, і проти нього тяжко встояти... А як же то було з тим Саком? А так. Прийшов додому, почув, що на Запорожжі за ним шукають, тому взяв бритву з коси, заліз на піч і підрізав собі горло...
Після цього Оксенька говорила цілий вечір.
– А бачиш!.. Га!.. А я тобі не казала? І треба тобі... Господарський син...
Говорила і говорила, а Конон тільки слухав, повісивши носа... Слухав і слухав. Прийшов на хутір Федір, але про події в Дермані не говорив нічого. Він мовчав, але заговорила з ним Оксенька.
– Тату, – казала вона. – Я ото все кажу: як таки так, щоб ви самі тягнули оті колоди, а "він" отут боки вилежував...
– То знаєш, дитино, я дав йому віжки у руки, – сказав на це Федір. – Як поїде, туди й заїде... А ти, дитино, не журись... – Оце і все. Більше Федір не сказав нічого. Він щось там на хуторі обдивився, поміркував, походив по городі і пішов собі до себе... А на другий день і Конон почав поратися на дворі. Він витягнув сані, почав щось тесати. По деякому часі він пішов до лісу, щось там довго робив. Ще по часі він приніс на плечах якесь полоззя. За кілька днів на подвіррю стояли нові підсанки, і одного вечора він сказав Оксеньці:
– Ти но не дмися... Тобі так не гарно дутися, приготуй-но мені на завтра торбу хліба. Поїду до лісу...
І так почалося...
3.
Ще не встигла відшуміти справа Казмірця, як Дерманем струснула нова подія. Десь отак по м'ясницях на перший день великого посту, саме коли люди почали ходити до манастиря на першу великопосну вечірню, як по селі рознеслася чутка, що Ляш повісився. Кажуть, знайшли його на його власному горищі, підвішеного на банти посторонком...
Повісився то повісився, але тут така справа, що не про саме повішення ходить... Як відомо, Степан Ляш пристав в приймаки до одинокої дочки знаного на ціле село і далеко по інших селах діда Якова. Хто такий Степан Ляш і хто такий Яків? І той і другий жили на Запорожжі, на частині Балаби, тільки трохи нижче, ніж Федір, остання садиба перед ровом і яром, що відділює Балаби від Середів. Дід Яків був муляром і то добрим муляром. Мурував він у чехів, а оце недавно змурував також собі порядну з цегли хату. Після Федорової це на Запорожжі друга мурована хата. Але крім мулярки, дід Яків займався дечим іншим. Він, наприклад, читав книги... Ходив до Почаєва на прощу і приніс якісь грубі книги у шкіряних палітурках. У хаті своїй, а він мешкав через сіни від дочки і зятя, під самою стелею у нього була поличка, а там лежали ті самі книги. Хто тільки до нього не зайде, кожному кинеться у вічі, що у нього під стелею лежать грубі книги. Почали люди казати, що між тими книгами є навіть Біблія. Більше того, почали гуторити, що ніби він має якусь таємну книгу, якусь чорну книгу... Хтось її навіть бачив на власні очі... Велика, страшна чорна книга, яку дід Яків читає і в якій написані дивні дива...
Дід Яків був також пасічник. Мав у садку за хатою кілька вуліїв пасіки, і з цього приводу Іван Гуца, який також пробував пасічникувати і мав кілька десятків дуплянок, почав говорити таке: нібито Яків знає "щось до пчіл"... Каже, що від нього, це нібито від Івана, всі пчоли перелетіли до Якова. Що він нібито вийде на садок, щось поговорить собі під ніс, оббіжить три рази довкруги одної яблуні, і всі рої, що того дня зроїлися, летять просто до нього. Також і інші речі оповідали вечорами про діда Якова. Виходило, що він чарівник чи, як казали, "чорний магик". Невідомо навіть, звідки вони взяли ті слова. Це, мабуть, приніс їх котрийсь з Мизоча, де є дуже вчений фельдшер якийсь Капельдудкин. Це прізвище не справжнє. Воно видумане, але всі так і говорили на нього: Капельдудкин.
Цікаво... І власне, що цікаво? Цікаво те, чому про діда Якова ходило стільки чуток. Чому з нього зробили аж "чорного магика". Чому у нього ті грубі книги під стелею. Чому він читає саму Біблію. Багато цікавого, бо все воно має причину.
У нього була всього одна-однісінька дочка Марта. Не можна сказати, щоб вона була красуня. Великого зросту, поважна, трохи завелике червоне обличчя, великі і досить гарні ясно-сині очі, рудовате волосся. Вона була дуже сильна. Могла взяти парубка і побороти його. Вона ходила на поле орати, косити, як чоловік. Це була єдина допомога батька. Він її дуже любив, тішився нею і не хотів чути, щоб хтось її посватав. Мав прийняти до неї приймака, але хто тільки не сватався, всім він з місця відмовляв.
– Тату, – казала дочка. – То я ніколи не вийду замуж.
– А тобі що? Так кепсько? Не маєш чого їсти? Не маєш у що одягнутись? Не маєш теплого кутка? Хочеш взяти на свою голову клопіт? Ще наживешся і з чоловіком. Не бійся.
А треба сказати, що жінка Якова вже давно небіжка. Він через свою дитину не женився вдруге і прожив вдівцем добру половину свого життя.
І от одного разу сталося таке: приходить до Якова Степан Ляш. Всі на селі знають, хто то є. Це парубок, вже в літах, який ціле своє життя тільки й те робив, що волочився. Де він тільки не був. І на Кавказі, і в Києві, і десь там на фабриці дрождів служив. Ходив він "панком-діло" в камізельці, штиблєтах, "при часах". Курив папіроси з гільзами, говорив "да" та "как", мав кучері і добре, добре випивав. Ніхто не знає, хто його батько, та й мати його давно вже не живе на цій грішній землі. І от цей саме Степан приходить до Якова... І чого приходить... Він приходить, щоб Яків віддав за нього свою Марту. Марту, ту саму, яку він беріг, як своє око, яку не віддав найкращим хлопцям, що до неї залицялися, єдину дочку... Яків просто подумав, що Степан або п'яний, або у нього не всі дома.
– Но, но, но, Степане... Краще буде, коли ти для жартів вибереш собі когось іншого, – казав Яків.
Але Степан на це відповів:
– Які там жарти... Давайте Марту і кінець...
– Що-о?! – визвірився Яків. – Чи не підеш ти часом з мого подвірря?
– Дядьку Якове... Ви краще запитайте Марту, що вона скаже, а тоді уже кричіть...
Яків і не думає питати Марту. Ніколи її не питав і тепер не збірається питати. Дівку не треба в таких справах питати. Не її це діло. Дівка дівкою. Їй хоч кіл, аби чоловік... Ні, ні... Такої штуки він над собою не дозволить.
Але що сталося. Навинулась Марта і просто батькові сказала:
– Тату! Кричіть, не кричіть, а я за Степана піду...
– За Степана? Ніколи... За голодранця, волоцюгу, піяка! Ніколи! Знаю я Ляша! Знаю я, з якого він роду! Ти хіба не знаєш...
– Тату! Я мушу йти за Степана...
Яків витріщив очі: "Мусиш!..